Сотні людей співали Гімн України, проводжаючи Левка Лук’яненка в останню путь
У Києві попрощалися з Левком Григоровичем Лук’яненком, великим і славним українцем, який своє життя присвятив боротьбі за волю рідної землі, за кращу долю країни.
До Володимирського собору, де було встановлено домовину з тілом покійного, прийшли сотні й сотні українців, серед яких були воїни АТО, козаки, політики, громадські діячі, письменники… Поминальну літургію провів Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Під час літургії були присутні Президент України Петро Порошенко з дружиною.
Біля центрального входу до храму жалібні, патріотичні пісні виконувала “Хорея козацька” на чолі з народним артистом України Тарасом Компаніченком. А коли виносили домовину, то сотні людей почали разом співати Гімн України.
Із книги Левка Лук’яненка “Де ти, доле України?”
“Добилися свободи, а добра немає, бо немає його в людських душах. Випростай, Боже, цих зігнутих людей, дай їм душевну силу казати слова в прямому сенсі, і хай не бояться казати те, що думають. Хай зникне роздвоєність душ, і кожен стане сам собою. Розплющ їм очі, і хай побачать широкий світ і зрозуміють: немає раю на землі, а щастя знайдеш тільки в рідному краї. Тут розсердять, але й потішать, тут полають, але й допоможуть, тут ти — частина громади, а на чужині поміж людей ти самітний”.
“Московська імперія в комуністичній стадії так зрусифікувала частину українців, особливо в південно-східних областях, що їм важко знайти своє походження й повернутися до мови своїх дідів-прадідів”.
“Через низьку національну свідомість українці-виборці наповнили парламент інородцями та малоросами. Верховна влада має обов’язок формувати націю зверху. Влада цього не робить, бо її бажання спрямовані на особисте збагачення, а не на формування української нації”.
“Ідеал українця — це роботящий, чесний, ліричний, добрий чоловік. Він любить землю і поливає її потом; любить звичаї і співає про них та про кохання гарні пісні; він не краде вважає за само собою зрозуміле, що людина має жити зі своєї праці; він добрий і ладен уступити нахабі, ніж продовжувати з ним сварку”.
“Я розраджую людей, а самому як тяжко буває! Я не знаю жодних хитань чи вагань, а очі дивляться навколо і помічають відступ українства. Чого, чого? Я так багато казав і писав, так багато вкладав свою душу в їхні серця, а вони не сприйняли мого тепла. Чом не люблять землю, по якій ходять, чом не бачать краси навкруги? Чом зневажають мову своїх бабусь, намагаються цвенькати по-московському? Чого не люблять своє? Чого чуже їм здається кращим? О, наївні! Мабуть, треба побувати в чужому краї, щоб полюбити свій?”
“О, Дажбоже наш! Допоможи мені байдужих зацікавити, холодних розігріти й пробутити в їхніх душах цікавість до нашої землі й неба, до життя рідного роду, племені, щоб за історичний подвиг українців їхні серця наповнювалися гордістю, а національне лихо витискало з їхніх очей сльози. Наповни живі колоди любов’ю й енергією і пов’яжи їх духом славних пращурів та дай натхнення продовжувати їхні великі діла!”
“Батьківщину ніщо замінити не може. І якщо в ній погано жити, то не тікати слід від неї, а боротися, щоб стало краще. Навіть тікання від себе легше від тікання з Батьківщини”.
Прощайте, дорогий Левко Григоровичу! Нехай земля Вам буде пухом! Щирі співчуття рідним та близьким покійного.
Фото “Українського репортера”
Про Левка Лук’яненка “Український репортер” розповідав тут:
