Легендарний Левко. Постаті від Віталія Карпенка
Про Левка Григоровича Лук’яненка, я був начуваний давно як про легендарного борця за незалежність, а особисто познайомився з ним у Верховній Раді України як з колегою-депутатом.
Унікальність депутатського корпусу того, дванадцятого (нині – першого) скликання парламенту полягала в тому, що на хвилі горбачовської перестройки було обрано понад сотню націонал-демократів і, що взагалі виходить за межі комуністичної ідеології та владного режиму, – одинадцятеро націоналістів, недавніх політв’язнів. Доля кожного з них надзвичайно драматична, та найколоритнішою постаттю серед них був Левко Лук’яненко, тюремно-табірний «стаж» якого тривав довгих 27 років. Та ні тортури, ні поневіряння, ні приниження не змусили його відмовитися від своїх переконань.
«Українські буржуазні націоналісти» – ось радянське тавро для кожного, хто б насмілився бодай заїкнутися про незалежну Українську державу. Комуністична влада бачила в них реальну загрозу своєму пануванню, ненавиділа їх та намагалася цю ненависть прищепити радянському загалові. До певної міри це вдалося, бо й досі зашорені комуністичною ідеологією люди не змогли зняти з очей компартійну полуду.
Чому комуно-соціалісти так ненавидять Левка Лук’яненка – людину спокійну, врівноважену, розсудливу, ба, до певної міри навіть лагідну? Кожен, хто не знає його біографії, вперше побачивши Левка Григоровича, сприйме його скорше за пасічника, ніж за партійного трибуна чи полум’яного героя-бійця. Але за лагідністю, незлобивістю і добротою криються крицеві переконання, незламність духу і відданість ідеї національної незалежності України.
У достопам’ятні часи саме такі риси влада сприймала як злочинні. Левко Лук’яненко, котрий замолоду всіма фібрами душі увібрав українську національну ідею і вирішив боротися за самостійну Україну, був засуджений до страти за спробу створити підпільну організацію – Українську робітничо-селянську спілку. Фактично націоналістичну партію, альтернативну комуністичній, що вважалося чи не найбільшим смертним гріхом. Тож «найсправедливіший радянський суд» обрав йому найвищу, смертну міру покарання.
Основне звинувачення полягало в тому, що «будучи вороже, антирадянськи настроєний, з 1957 р. виношував ідею відриву Української РСР від Союзу СРСР, підриву авторитету КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». Правда, згодом комуністичне правосуддя виявило «гуманність», замінивши страту п’ятнадцятьма роками ув’язнення, які розтяглися на цілих 27 років тюрем і таборів. Роки поневірянь і мук не тільки не похитнули його впевненості в правоті справи, якій присвятив життя, але й не озлобили, не посіяли зерна ненависті, хоч ті муки могли б спопелити душу.
У Верховній Раді я, тоді ще комуніст, і Левко Григорович, відомий націоналіст і легендарний політв’язень радянської системи, належали до Народної ради, опозиційної до комуністичної більшості. Правду кажучи, до комуністів так званої Демократичної платформи, що увійшли до Народної ради, колишні дисиденти, що стали парламентаріями, ставилися з певною стриманістю. Принаймні не так, як до перевірених каторгою однодумців. Лук’яненко намагався розвіяти тінь недовіри у своїх соратників:
– Ну й що з того, що вони комуністи? Але розходяться з політикою своєї партії, і в багато в чому заодно з нами. Тож треба ставитися, як до своїх.
Справді, різнопартійність не заважала нашому опозиційному угрупуванню вносити радикальні законопроекти і синхронно голосувати. Особливо, коли ухвалювалися знакові для Української Незалежності документи – Декларацію про державний суверенітет та Акт проголошення незалежності, над якими багато попрацював і Левко Григорович.
Не скажу, що наші з Лук’яненком взаємини були братніми, та ставилися ми один до одного з повагою і розумінням. Після саморозпуску Верховної Ради на спогад про спільну роботу Левко Григорович вручив мені свою щойно видану книгу «Не дам загинуть Україні».
Я до парламенту другого скликання не потрапив, а Левко Григорович достроково склав повноваження народного депутата першого скликання у зв’язку з призначенням Надзвичайним і Повноважним послом нової України в Канаді. Повернувшись з дипломатичної служби, він, балотувався на довиборах 20 листопада 1994 року по Нововолинському виборчому округу №68 і здобув переконливу перемогу.
І тут стався безпрецедентний випадок – на сесії Верховної Ради другого скликання комуно-соціалістична більшість, не маючи жодних підстав, а керуючись лише так званою класовою ненавистю, відмовилась підтвердити депутатські повноваження Левка Лук’яненка. Почалося з мишачої метушні його політичних опонентів – посипалися скарги, що нібито в одній з агітаційних листівок за Левка Лук’яненка містилися погрози тим, хто за нього не проголосує.
Звинувачення кримінальне і Центрвиборчком з радістю відправив матеріали на розгляд Генеральної прокуратури. В результаті перевірки фахівці криміналу у листівці не знайшли, в порушенні справи відмовили за відсутністю складу злочину. Центрвиборчком змушений був підтвердити рішення окружної комісії про обрання Лук’яненка депутатом.
Однак Верховна Рада його повноваження не визнала: забракло 45 голосів.
«Вечірній Київ» умістив гострокритичну кореспонденцію свого парламентського кореспондента «Депутатський самосуд», а позицію редакції я висловив у «Колонці головного редактора». В ній, зокрема, наголошувалося на дикому парадоксі того, що сталося.
Справа, за яку боровся Лук’яненко, перемогла – живемо у своїй, юридично незалежній, визнаній світом державі. І саме цього не можуть простити йому, ті, хто переслідував і гноїв його по тюрмах і хто, завдяки демагогії на тлі труднощів, що їх переживає Україна, прорвався у парламент. Ті, хто прагнув зігнути, звести зі світу, знищити Лук’яненка фізично, тепер намагаються принизити, роздушити його морально.
У випадку з Лук’яненком парламентські комуно-соціалісти продемонстрували власні ницість і цинізм, перетворивши законодавчий орган у політичне судилище. Цей скандал у Верховній Раді показав недосконалість нашої виборчої системи, яка дає змогу тим, хто здобуде більшість у парламенті, дуже просто, безіменним голосуванням розправлятися з політичними противниками.
Закінчувалася стаття твердженням, що, намагаючись принизити Левка Лук’яненка, комуно-соціалісти добилися протилежного – вивищили його, поставили над собою. Не втратив від цього Левко Лук’яненко, а лише підтвердив свою сутність, лише виграв ув очах людей – тих, які знали його, і тих, які з ним не знайомі. Я підкреслив, що теж належу до тих людей. І сьогодні при всіх знімаю капелюха перед Левком Лук’яненком. І вірю: справжня Україна – прогресивна, демократична, інтелігентна, трудова – на його боці.
Це була значна моральна підтримка видатного борця за незалежність з боку популярної масової газети, якій люди вірили. Левко Григорович відгукнувся таким удячним листом:
Перед третіми парламентськими виборами 1998 року в середовищі роздрібнених національно-демократичних сил у центрі уваги постала проблема їхньої єдності. Про це заговорили лідери Руху, обох крил найпершої в Україні і вже розколотої політичної партії – Республіканської, Конгресу українських націоналістів. З цього, як і раніше, нічого не вийшло, бо говорячи про об’єднання, кожен мав на думці приєднання, тобто згуртування всіх під своїм партійним прапором.
Я говорив на цю тему з багатьма, ніхто не заперечував потреби об’єднання, та далі розмови справа не рухалася. В’ячеслав Чорновіл, до якого я спеціально заїхав у рухівський офіс, вислухав мої резони і пропозицію зібратися, щоб обговорити умови згуртування, спокійно зауважив, що об’єднуватися треба навколо найбільшої і найавторитетнішої партії – Народного Руху України.
На засідання, зініційоване редакцією «Вечірнього Києва», В’ячеслав не прийшов, але прибув Іван Заєць з групкою прибічників і спробував зірвати зібрання. Коли це не вдалося, прибульці з шумом покинули засідання.
З великої хмари випав малий дощ: лише дві партії – КУН та ослаблена розколом Республіканська – створили передвиборчу коаліцію: так званий Національний фронт. Ми у редакції, мало вірили у перемогу цього малопотужного об’єднання, але силою друкованого слова підтримували його. Щоб запобігти можливим звинуваченням у меркантильності головного редактора я відмовився від місця у списках коаліції.
Як і очікувалося, національно-демократичні сили, що йшли на вибори окремими загонами, зазнали поразки: рухівці втратили мало не половину мандатів у порівнянні з минулим парламентом, а Національний фронт зовсім не пройшов до Верховної Ради, за винятком Слави Стецько, обраної на мажоритарному окрузі – тоді 50 відсотків депутатів обиралося за пропорційною системою і стільки ж – за мажоритарною. Це викликало занепокоєння в національно-демократичному середовищі: треба щось робити. Це «щось» мало два варіанти: перший – лідери партій, які зазнали поразки, повинні піти у відставку, а нові мають зробити ще одну спробу об’єднатися; другий – потрібно створювати нову українську партію, оскільки існуючі себе скомпрометували. Розвиток пішов обома шляхами. Республіканська партія, розчарувавшись у своєму лідері Богданові Ярошинському, закликала на голову знову свого найпершого лідера Левка Лук’яненка. Навколо «Вечірнього Києва» гуртувалися прихильники створення нової, української за духом партії. І вона була створена, налічувала 27 обласних організацій, і зареєстрована Міністерством юстиції.
Водночас Анатолій Матвієнко виношував ідею перетворення створеної ним громадської організації «Відкрита політика» в політичну партію. Свого часу, в бутність Анатолія головою держадміністрації Вінницької області, «Вечірка» вмістила критичну статтю на його адресу. Він дуже образився і потелефонував з цього приводу мені – ми з ним були народними депутатами першого скликання, тому він без зайвої дипломатичності висловив своє обурення. На це я йому відповів:
– Будь ласка, виклади все це письмово і присилай – ми опублікуємо твою точку зору.
Він написав, ми оприлюднили, так інцидент був вичерпаний. Анатолій, який раптом став з прибічника президента Кучми його антиподом, пішов на нечуваний розрив з патроном. Він, як кажуть, грюкнув дверима: публічно виступив проти Кучми і демонстративно залишив пост лідера прокучмівської Народно-демократичної партії. Разом з ним вийшла з партії майже вся керівна її голівка.
Це був, як на ті часи, справді сміливий вчинок. Тому ми з головою щойно створеної нами Української партії «Єдність» генерал-полковником Анатолієм Лопатою пильно придивлялися до нової іпостасі Матвієнка. Дійшли спільної думки про те, що нам варто йти одним курсом: наші погляди в основному збігалися. Матвієнко також зацікавився нашою пропозицією. Ми запросили його на з’їзд нашої партії, дали можливість виступити. В принципі домовилися: якщо створювана ним партія бере за основу наші програмні та статутні засади, то ми вливаємося в його структуру і працюємо разом.
Таким чином була створена нова політична партія «Собор».
На відміну від інших партій, які періодично охоплювала ланцюгова реакція розколів, «Собор», навпаки, розпочав процес об’єднання. У цьому, слід віддати належне, позитивну роль зіграв лідер республіканців Левко Лук’яненко. Завдяки його конструктивній позиції «Собор» об’єднався з Республіканською партією. Переговори велися і з іншими лідерами, але справа не вигоріла, оскільки кожен з них бачив себе на чолі можливого об’єднаної політсили. Левко Григорович не претендував на лідерство, він доброхіть поступився на користь молодшого за віком Анатолія Матвієнка. Головною його вимогою було зберегти назву свого дітища, найстарішої в новій Україні партії – Республіканської. Був знайдений вдалий компроміс, який влаштовував обидві сторони: об’єднану партію назвали Республіканська партія «Собор».
У структурі керівництва нова партія мала безпрецедентний орган, якого не було, та й дотепер немає в інших політичних партіях, – Раду старійшин, наділену значними повноваженнями, в тім числі й виключним правом пропонувати з’їздові кандидатуру на голову партії. Цей авторитетний орган і очолив Левко Лук’яненко. А до його складу увійшли такі знакові постаті, як академік і народний депутат України Костянтин Ситник, професор Національного університету імені Тараса Шевченка Анатолій Погрібний, лавреат Шевченківської премії знаменитий публіцист і письменник Степан Колесник. У цю поважну компанію потрапив також і я – як редактор популярної газети «Вечірній Київ» та один із фундаторів Української партії «Єдність», більша частина якої свого часу влилася в «Собор».
З Левком Григоровичем було приємно працювати. Спокійний, врівноважений, толерантний з колегами, він умів прислухатися до іншої думки, навіть якщо вона розбігалася з його власною. Та у принципових питаннях, надто тих, що стосувалися утвердження української національної ідеї та незалежності нашої держави, він був непоступливий, твердий, як криця, і жодних компромісів не визнавав.
Чи не найбільшим ворогом України Лук’яненко вважав президента Леоніда Кучму. Принаймні, на його думку, той завдав найбільшого зла українському суспільству за дві каденції свого правління.
Найвідоміший виступ Лук’яненка з цього приводу на пленарному засіданні третього Всесвітнього форуму українців у Національному палаці «Україна». Йому не хотіли надавати слова, та зал несамовито вимагав цього. І лише коли Кучма покинув президію, Лук’яненко прорвався на трибуну і виголосив свою гнівну, експресивну та добре аргументовану промову, яка викликала тривалу овацію.
Ставлення Лукяненка до президента Кучми засвідчує такий факт. 2003 року, напередодні 75-літнього ювілею Левка Григоровича, на засіданні Ради старійшин зайшла мова, щоб ініціювати представлення його до нагородження зіркою Героя України. Присутні були одностайні: хто-хто, а Левко Григорович усім своїм життям-подвигом заслужив це звання. Та чи зможе переступити Кучма через глибоку неприязнь до свого рішучого опонента? Ситуацію розрядив сам голова Ради старійшин:
–Друзі, – мовив він, звертаючись до нас, – дуже дякую вам за високу оцінку моєї праці для України. Та облиште цю затію: я ніколи не прийму жодної нагороди з рук Кучми…
Справедливість відновив президент Віктор Ющенко – своїм указом від 19 квітня 2005 року присвоїв Левкові Лук’яненку звання Героя України із врученням ордена Держави.
Працездатність Левка Григоровича подиву гідна. Окрім депутатських обов’язків, партійної діяльності, участі в громадських заходах, він знаходив час для роботи за письмовим столом. З-під його пера вийшла низка публіцистичних книг і брошур, зокрема «Сповідь у камері смертників», «За Україну, за її волю…», «Вірю в Бога і Україну» , «Не дам загинуть Україні», «Народження нової ери», «На землі кленово¬го листу» «Коляска Іван Васильович», «Маршал Жуков і українці в II світовій війні» та інших. Читати Лук’яненка цікаво і повчально: все непросте життя знайшло втілення в чіткій, логічній, барвистій мові.
Якось Левко Григорович признався мені принагідно:
– Радять мені подавати заяву до Спілки письменників. Як ви вважаєте, чи є у цьому сенс?
– Звичайно, Левку Григоровичу, – підтримав я цю ідею. – Ви і є письменник – цілком сформований і оригінальний. То чому б вам не бути у професійній письменницькій організації?
Лук’яненко замислився на мить і погодився:
– Можливо ви маєте рацію. Тоді я попрошу у вас рекомендацію…
– З великим задоволенням напишу, – запевнив я колегу.
Його прийняли до НСПУ без проблем – у письменницьких колах добре знали цю колоритну особистість та його твори. Мені було приємно читати його останні книги з тюремного життя: тут публіцистична напруга межувала з добротним епічним письмом. Та найбільше запам’яталися його філософсько-соціальні роздуми «Національна ідея і національна воля».
Чітка логіка, переконлива аргументація, оригінальні міркування щодо національного характеру, Ноосфери, інтуїції, елітності, маргінальності, глобалізації вражали свіжістю та оригінальності думки. Розглянувши варіанти поняття національної ідеї різних учених, автор запропонував свою дефініцію для обговорення: «національна ідея – це свідоме утвердження нації у всіх проявах її етнічної сутності». Мені здалося таке стисле і чітке визначення досить точним і всеохопним. Та й сам автор підкреслює, що воно вбирає в себе різні конкретизовані поняття, як от: антропологічні особливості, темперамент, характер, світосприйняття, традицію, міфологію, світогляд, ідеологію, мову, свідоме утвердження національної сутності і навіть несвідомі прояви як реакції на подразники – тобто концентрує все, що властиве нації.
Я використовував цей цікавий твір у навчальному процесі на кафедрі журналістики в університеті «Україна» і подавав студентам у списку рекомендованої літератури до семінарів з навчальної дисципліни «Інформаційна політика та безпека».
Варто згадати ще про один епізод, відомий тільки дуже вузькому колу людей, стрижнем якого був Лук’яненко. Під час поширення руху «Україна без Кучми», зародилася ідея створити так зване Велике Українське Братство. Основу його склали однодумці, які належали до різних політичних партій або не належали до жодної – всього 14 осіб. Вони були осердям братства, яке назвали Малим колом. Воно мало виробити його програмні напрямки та принципи. Другий етап – створення Великого кола, тобто осередків у регіонах.
Збиралися «брати» зазвичай у хотинській хаті Левка Лук’яненко, усіх радісно зустрічала і частувала його хлібосольна дружина Надія Іванівна. Тут обговорювалися нагальні питання формування, функціонування, повсякденної роботи Братства. Процедура вступу до Братства була урочистою, при свічах і навіть до певної міри містичною, щоб підкреслити, що ми справді брати по крові. Та головне – прийняте до виконання розроблене Левком Григоровичем Кредо, тобто складання своєрідної присяги. Оскільки мені було доручено вести протокол зібрань братчиків, у мене зберігся примірник цього документу і я візьму на себе відповідальність його оприлюднити.
ВЕЛИКЕ УКРАЇНСЬКЕ БРАТСТВО
К Р Е Д О
Я – українець.
Я знаю: моя сучасна нація є спадкоємницею трипільської цивілізації і продовжує древній рід праукраїнців-аріїв.
Земля України дарована Богом українцям для розвитку українського роду.
Я визнаю відродження української нації за сенс свого життя.
Відстоюю принцип справедливого встановлення державних кордонів відповідно до історично-етнічних меж розселення моєї нації. Захищаю унітарний устрій України.
Відродження вбачаю в очищенні духовності від руйнівних чужинецьких впливів та поверненні
до власних українських духовних джерел. Наші духовні витоки – в арійській культурі, і в тому корінні беру сили для розвою української культури.
Вступаючи до Великого Українського Братства, урочисто заявляю:
Я гордий з того, що маю честь належати до української нації та формувати її еліту!
Сповідую гасло: “Український народ, Україна – понад усе”. Українець – господар на своїй землі. Завжди відстоюватиму почуття національної гордості, захищатиму честь нації та дбатиму про добробут українського народу.
Я зміцнюю в собі:
– щиру любов до України, віру в її щасливу долю та Господнє покликання;
– безоглядну відданість Українській національній ідеї та активну наступальність в утвердженні українства на землі;
– почуття поваги до простих людей і прагнення своїм справедливим ставленням до них підвищувати їхню гідність і народну культуру;
Я запевняю побратимів:
– у своїй постійній готовності надавати допомогу, ставати на їхній захист, виявляти шляхетне почуття взаємної солідарності, дотримуватися субординації, організованості, дисципліни, сумлінно виконувати доручення Братства;
– в усвідомленні моральної відповідальности перед пам‘яттю мільйонів українців, які впродовж тисячоліть вірили, боролися та вмирали за ідеал вільної, соборної, святої України.
Це Кредо для мене є суттю Української національної ідеї, яка міцніша і важливіша для мене за моє особисте життя.
– Цьому і підпорядковую своє власне “Я”!
7 грудня 1999 р.
Це Кредо не призначалося для широкого загалу, хоча ніякої крамоли в ньому немає, воно суто патріотичне. Але час був напружений, у силових структурах панував безмір, з опонентами влада боролась усіма засобами, при цьому нерідко нехтувалася законність. Фізичне знищення опонентів стало досить поширеним: згадаймо Ґонгадзе, Александрова, загадкові смерті інших журналістів.
На жаль, Велике Українське Братство не набуло поширення через порушення його Кредо одним із братчиків, який разом з кількома іншими відомими людьми мав аудієнцію з Кучмою і поставив свій підпис під прокучмівським Зверненням до Українського народу. У мене зберігся протокол з останнього засідання братчиків, де це питання обговорювалося. Зрозуміло, що оприлюднювати протоколи наших зібрань передчасно, але підкреслю позицію Лук’яненка. На пояснення свого кроку підписант виправдовувався, що це було зроблено заради стабілізації в суспільстві. На що Левко Григорович категорично заявив:
– Це суперечить нашому Кредо. Про яку стабілізацію мова? Ця стабілізація – це загибель для України. Це ослаблює національний організм, зменшує опір. Це стабілізація рабів. Це зрада наших принципів. Сприйняти за тактику не можна: з нами не погоджено і добро ми не давали на це.
Ще кілька гострих запитань братчиків підписантові, і той зрозумів: усі вважають, що наші шляхи розійшлися, і змушений був залишити зібрання. Тут же з метою безпеки було вирішено на деякий час припинити діяльність Братства. Як з’ясувалося згодом, цей деякий час виявився назавжди. Та це вже інша тема.
Я не прихильник до бочки меду додавати ложку дьогтю. Та заради об’єктивності мушу згадати в загальних рисах конфліктний епізод, який не додає авторитету жодному з його учасників і спричинив розкол Республіканської партії «Собор». Це був чи не найперший розкол по лінії Ющенко – Тимошенко. Йшлося про те, кого має підтримати партія на парламентських виборах – його чи її.
На жаль, очолювані ними політсили йшли окремими колонами. Анатолій Матвієнко дотримувався позиції, що треба приєднатися до Ющенка, Левко Лук᾽яненко – до Тимошенко.
Питання було винесене на Раду старійшин. Левко Григорович виклав свої резони. Я, Колесник, Погрібний обстоювали протилежну позицію. На голосування голова Ради питання не ставив, бо був непевний, чи буде достатньо голосів на його підтримку. Було вирішено винести обговорення на партійний з’їзд.
То був найганебніший з᾽їзд в історії партії. Ніхто нікого не хотів слухати. Левко Григорович відкрив з᾽їзд, а його прихильники не допускали Матвієнка в президію.
Стояв такий гамір, що один одного не чули. Зрештою, закінчилося розколом: більшість Центральної Ради – керівного органу партії – підтримала Матвієнка. Меншість вийшла із «Собору» і ухвалила рішення реанімувати Республіканську партію. Цим були дуже ослаблені обидві партії.
На жаль, за цими крутими перипетіями стояли меркантильні інтереси: йшлося про кількість депутатських мандатів, які дістануться в тому чи в тому блоці. «Наша Україна», як кажуть, «кинула» Матвієнка, обділивши мандатами. Тимошенко дотримала слова. Та хоч би там що, я не можу виправдати крок Левка Григоровича – як на мене, тут він пішов всупереч своїм переконанням. Гадаю, що в душі, він як людина чесна, також шкодує, що так сталося.
Після того мої контакти з Лук᾽яненком майже припинилися. Не через антипатії, а скорше тому, що не було нагоди зустрічатися. Коли ми з Олександром Глушком укладали хрестоматію публіцистики Незалежної України, я потелефонував Левкові Григоровичу і запропонував подати статтю для книги. Він погодився, по голосу я відчув, що він задоволений, що я про нього згадав. Стаття «Операція «Вісла» про повоєнну трагедію українців, виселених з одвічних українських земель, що опинилися під Польщею, була вміщена в хрестоматії. Так наші взаємини відновилися. Ми обмінювалися книгами. Щоправда, я більше працював над підручниками та посібниками для студентів – гадаю це не дуже цікавило Левка Григоровича. Він же продовжував писати прекрасну публіцистику. Його глибоке дослідження «Національна ідея і національна воля» витримала два видання.
Я його використовував у своїх лекціях для студентів.
Датований 2013 роком вийшов друком збірник статей «Тут мій дух». Зокрема у ньому оприлюднений під заголовком «Велике Українське Братство Кредо» уривок з моєї статті в «Літературній Україні», про що згадувалося вище.
В той час Лук’яненкові було не до автографів: він напружено працював над багатотомним зібранням усього, що встиг написати за багато років. З цією роботою він впорався. За це видання йому було присуджена нйвища літературна премія України – Шеченківська.
Завершити цей сюжет хочу ось чим. Левко Лук’яненко, хоча б хто що казав про нього, присвятив усе своє життя служінню українському народові. Якщо і не вдалося досягти всього, чого хотілося, та те, що зроблене ним задля Незалежності, навіки вписало його ім’я в історію нової України. І, певно, є знак долі у тому, що народився Левко Григорович далекого 1927 року (с.Хрипівка, Городнянського району на Чернігівщині) саме 24 серпня. І саме цього дня, тільки 1991 року, був ухвалений Верховною Радою його рукою написаний Акт проголошення Незалежності України.
І ось уже два десятиліття підряд Левко Лук’яненко, його близькі і друзі кожного 24 серпня відзначають подвійне свято: державне – день народження Незалежної України, і особисте – його власний день народження.
