Граблі Караджале
Багато поколінь українців проіснували в жорстко контрольованому інформаційному просторі Російської імперії та її радянської реінкарнації. В метрополії вирішували, які думки та ідеї дозволено вкладати в голови рабів, а що може порушити стан загального «благоденствія» і «благоговенія».
Звісно, бар’єр не міг бути суцільним, тому світову літературу вибірково перекладали російською і долучали її до загальної політики русифікації. Якось автору довелося побувати в Іспанії.
Телевізор в готельному номері показував екранізацію «Дон Кіхота». Як незвично було слухати діалоги персонажів! А вони ж говорили так, як написав Сервантес – рідною іспанською!
Прикро констатувати, але факт – у нас за всю історію українського книгодрукування не видано жодного повного зібрання перекладів творів світових класиків!
Легенда про мільйони книг на середньостатистичну радянську читацьку душу – фейк, бо домінуючою частиною тиражів був ідеологічний мотлох, придатний лише для макулатури. Щось варте читання існувало лише «під прилавком» та в спецрозподільниках для номенклатури.
Наше незнання поширювалося навіть на культуру близьких сусідів. Запитайте своїх знайомих, наприклад, про румунських письменників, драматургів, поетів… Добре, якщо згадають Міхая Емінеску чи Ежена Йонеско (хоча славу той здобув як автор п’єс французькою мовою).
Соромно зізнаватися, але коли румунські колеги-карикатуристи запросили мене до участі в конкурсі, присвяченому Йону Караджале, я спершу погодився, а потім гарячково кинувся шукати його твори по київських букіністах – я нічого не знав про цю людину.
Пощастило – таки знайшов кілька книг із п’єсами та оповіданнями цього автора. Почитав. І зрозумів, чому румуни удостоїли Йона Луку Караджале (1852-1912) честі бути зображеним на купюрі 100 лей. Ось крик душі одного з персонажів сатиричної п’єси «Загублений лист» (1884 р.): «Я хочу…Я хочу депутатський мандат, ось що я хочу; й нічого іншого! Нічого! Ви чуєте? Нічого! (Після паузи, змінюючи тон, прохаючи). Я заслужив його! Прошу вас, не перечте… підтримайте мене…».
Щось знайоме і нам – нетверезий румунський громадянин в ХІХ столітті теж наступав на граблі, обираючи до влади шахраїв.
Оповідання Йона Караджале «Нагорода за патріотичну жертву» (1897 р.), звісно, описує не Україну. Але чомусь все здається гірким і знайомим. Ось короткий виклад сюжету. Таємне зібрання змовників, які прагнуть повалити режим тирана. Зазвичай це молоді ентузіасти, але присутні й кілька торгівців.
Коли настає час збору коштів на підтримку повстання, дядечко Ніце дістає свій засалений гаманець і кидає на стіл. Присутні дружно вітають патріота.
Але дядечко вимагає розписку за отримання коштів. Коли тиранія впала, дядечко Ніце, який добре заробив на поставках фуражу для армії, отримав повну компенсацію на основі «документа», в якому зафіксовано його підтримку революції.
Згодом цей папірець допоміг узяти участь у приватизації залізниць й отриманні фінансування від Національного банку. Пан Ніце залишився таким же великодушним і щедрим – він пожертвував 5 лей на пам’ятник Героям революції…
Олег СМАЛЬ
