Василю Горленку – 170! Не зовсім ювілейні роздуми
Сьогодні, 13 березня – 170 років від дня народження Василя Петровича Горленка – одного з найвидатніших і найуніверсальніших українських культурологів.
Він залишив помітну й незамінну спадщину в етнографії та фольклористиці, літературній, театральній критиці та мистецтвознавстві, був збирачем і винятковим знавцем та поціновувачем української старовини, блискучим публіцистом і перекладачем,.. а ще – був патріотом.
Він на всю Європу заявив, що «Україна – це річ, що дорожче від неї для мене іншої не існує». І це було почуто аж у Франції.
З великим запалом В. Горленко кинувся спочатку сам, а потім з Порфирієм Мартиновичем у навколишні закутки Чернігівської, Полтавської, Харківської, Київської губерній у пошуках народних пісень, залишків дум, віднаходячи шедеври, які не були знайдені М. Максимовичем, І. Срезневським, П. Кулішем та іншими фольклористами.
Щоб хоч як-небудь підтримати цю справу, але вже на іншому рівні і за інших технологічних можливостей, засновано премію імені Василя Горленка. Відзначаються нею ті, хто займається фольклорно-етнографічною діяльністю: сольно чи колективно виконуються давні українські народні пісні, записані від людей попередніх поколінь. Це робиться тому, що саме через пісню (як один із факторів), а для українців – українську, тим більше – народну, давню – ми ідентифіковуємося українцями. Ось чому нам нав’язували російськомовний та інший музичний контент, а український, народний – перекручували, зневажали і спаплюжували. Скажімо, замість «Їхали хозари», співають «Їхали козаки». Цим самим показували, стверджували, що козаки є ґвалтівниками. А це абсолютний наклеп.
У пісні «Розпрягайте хлопці коней» нав’язується думка про легковажного хлопця, який «кращу полюбив», а не зібрався їхати до козаків…
Так десятиліттями, а чи й століттями денаціоналізовували і денаціоналізовують українців. Багато хто з, так званих українців (!), сприймає це за чисту монету, тому що не цікавиться минулим країни, минулим свого роду. І як не дивно, село на сьогодні є найбільшим духовним колаборантом. Приїхавши в місто більшість одразу починає ґаваріть на «общєпонятном»…
Досить часто Василь Горленко першим відгукувався на твори українських письменників, справедливо високо оцінюючи їх. Так, скажімо, маємо рецензію на повість Івана Франка «Захар Беркут» в журналі «Киевская старина», там же на першу частину роману Панаса Мирного «Повія» і багатьох-багатьох інших…
До останніх днів своїх Василь Петрович закликав Панаса Яковича продовжити цей твір, оцінюючи його вище від роману Льва Толстого «Воскресіння».
Толстовське дворянсько-барське лепетання та мямління в його творі залишилося в тому часі, коли воно з’явилося в друці на світ.
Роман же Панаса Мирного своєю соціально-психологічною силою є надзвичайно потужним як в часи царської імперії, так і в роки незалежності України. Недаремно, очевидно, Панас Мирний не поспішав друкувати його за своє життя…
Прочитайте роман «Повія» і ви побачите сьогоднішню Україну як фактичну, так і символічну!
Василь Горленко продовжив традиції П. Куліша, пишучи огляди на щойно видані твори українських письменників. А це не один-два твори. Йому чи дружині Куліша Ганні Барвінок першим належить ідея видання повного зібрання творів і листів Пантелеймона Куліша одразу після його смерті. І до реалізації проекту він докладав багато зусиль протягом досить тривалого часу: радячи редакторів видання, шукаючи твори для переписування і багато чого іншого.
Як мистецтвознавець він один із перших почав описувати, систематизовувати і класифіковувати мистецьку спадщину Тараса Шевченка, вказуючи місце знаходження інколи невідомі до цього його твори. А ще раніше першим в Україні оприлюднив російськомовні повісті Т. Шевченка: уривок з «Прогулка с удовольсвием и не без морали» та повністю – «Музыкант», кинувши докір П. Кулішу, М. Костомарову, братам Лазаревським та іншим, що їм були відомі ці твори, але вони нічого не зробили, щоб їх оприлюднити, а значить – повернути Україні. На цей час Горленку було лише 28 років. Чи не треба було мати для цього неабияку сміливість?
За нашим переконанням Т. Шевченко намалював жіночий портрет «Горленко» саме з матері Василя Петровича. І зробив це – в Ярошівці, коли «маленькому Горленяткові» було шість років. Таким і запам’ятав його Кобзар.
В. Горленко практично повернув Україні забутих її художників 18 століття Дмитра Левицького і Володимира Боровиковського, написавши про них нариси з додаванням описів за жанрами їхніх полотен і місцезнаходження. Недаремно, очевидно ж, у 1919 році молода Україна видала в Полтаві саме ці дві брошури. Була напевно в цьому духовна потреба: у відродженні і становленні свого!
Не забували й совєти. Т. Шевченко, М. Гоголь, І. Франко, Г. Квітка-Основ’яненко, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Заньковецька… Це лише верхівка айзберга – предмети осмислень, аналізів Василя Горленка. Тому – в галузевих монографіях, енциклопедіях, довідниках його ім’я фігурувало, але з уточненням – «український буржуазний націоналіст». Без пояснень і роз’яснень. Хіба що одне – «естет і поміщик». Ще в 20-х рр. минулого століття йому було накинуто цей ярлик Олександером Дорошкевичем, який все-таки не посоромився зізнатися, що підписався б під кожним словом Горленка в рецензії на книгу М. Петрова «Очерки истории украинской литературы ХІХ столети». Чи не парадокс?!
Він багато перекладав з французької, пропагуючи кращі зарубіжні зразки. Перекладав з української російською, пропагуючи українських авторів. Писав про те, що написано у зарубіжних виданнях про українських письменників, державних діячів. Допомагав у пропагуванні українського мистецтва за кордоном, насамперед, у Франції. Недаремно дослідники українсько-французьких культурних зв’язків вважають його піонером цих зв’язків.
Не так багато і часто Василь Горленко виступав у ролі своєрідного експерта, коли його душа переповнювалася гнівом, обуренням стосовно своїх одноплемінників, сільського люду, яким він захоплювався, коли їх принижували, несправедливо висміювали, тоді його перо ставало гострим списом. Оця своєрідна ідеалізація в кінці життя дуже дорого обійшлася йому, а фактично – пришвидшила його смерть. Віддавши ярошівським селянам землю в оренду, вони не платили за це і він змушений був заробляти ці кошти, щоб розраховуватися з банками. І врешті-решт цей дворянин помирає фактично банкрутом. Про це дуже важко читати в його листах. Зараз нащадки цих селян відплачують своєму землякові, але вже іншим. Та результат – однаковий. Протягом століть нічого не міняється.
Горленко хотів, щоб Україна була європейською країною. «Підтягував» її до європейських стандартів насамперед на культурному поприщі. І тут селянство відігравало роль лише хранителя традицій, було своєрідним банком, унікальним банком минувшини. А залежало це від іншого суспільства.
Пишучи про свого предка – Івана Андрійовича Горленка, який жив у Ярошівці і який багато та легко віршував, навіть друкувався в «Демокрите», але був байдужий, інфантильний до чогось практичнішого, окрім як до споглядань природи, слухання співу пташок. Його нащадок не витримує й пише: «у суспільстві малокультурному, як наше, і в епоху повного перелому всього способу життя, як наша епоха, цим свідкам минулого дають низьку ціну, легковажать ними».
Таки нічого не міняється і важко щось змінити. Своєрідний вакуум утворився навколо імені Василя Горленка. І заповнити його дуже складно. Виходить волання в пустелі, духовній пустелі.
Помилково кинувши всього-на-всього один раз неправильну дату народження в некролозі, Дмитро Дорошенко цим самим у 1907 році запустив своєрідний вірус, якого витравити не можна ось уже більше ста років.
Я не один десяток років борюся з цим: як горохом об стіну. Неправильна дата як зараза, як проказа розповсюджується в довідкових, енциклопедичних виданнях, друкованих і електронних засобах масової інформації. І це вже не на одне десятиліття, на століття.
Цьогоріч у січні вже відзначили 170-річний ювілей В. Горленка Наукова бібліотека Навчально-наукового інституту історії та соціогуманітарних дисциплін імені О. М. Лазаревського (м. Чернігів), Літературно-меморіальний музей Панаса Мирного (м. Полтава), а разом із останнім і – газета «Слово просвіти». Тексти інформації цих відзначень залишаю без коментарів, аналізів і на совісті тих, хто їх компілював.
В уривку з роману-есе «Георгій Вороний. Геній математики з українським серцем» Олександера Шокала, уміщеному в газеті «Слово просвіти» за 8 жовтня 2008 р., згадується і Василь Горленко, тільки не Петрович, а Григорович. Не повірив би, якби не було зазначено дат хронології життя. Тут згадується багато ще Горленків та інших визначних земляків, але яким чином вони мають відношення до математика Георгія Вороного, сказати важко. Якийсь вінегрет із несумісних інгредієнтів.
Не один рік на своїй ФБ сторінці 13 березня викидаю інформацію про день народження Василя Горленка. Викидаю ПУБЛІЧНО. Її читають чи можуть прочитати на всій планеті – от тільки не в Україні.
Останнє п’ятиріччя було надзвичайно складним, непростим, суперечливим і навіть трагічним.
Дехто пам’ятає, що, знаючи про поховання Василя Горленка на Козацькому кладовищі, знайти його могилу було найчастіше неможливо – настільки вона заросла чагарниками.
Реконструкція могили Василя Горленка, його батька й матері розпочалася ще на початку 2000-х років: звільнено могилу від чагарників, навколо надмогильного пам’ятника закопано чотири металеві стовпи, до них приварений ланцюг.
Активніше реконструювалася могила – протягом останніх п’яти років.
- Установлена верхівка на надмогильному пам’ятнику.
- Вирівняно і розчищено територію.
- Навколо надмогильного пам’ятника покладено тротуарну плитку, біля пам’ятника покладено гранітну плиту з відповідним текстом, від пам’ятника і до дороги залито доріжку.
- У два етапи встановлено п’ятнадцять двоярусних інформаційних стендів.
- Вся територія по периметру обсаджена хвойними насадженнями у вигляді букви П.
- І як завершальний акт – установлено погруддя Василя Горленка у вигляді контрформи. Скульптурне зображення ніби живе: дивиться спокійним, задумливим поглядом на того, хто стоїть чи рухається праворуч-ліворуч перед ним, віддаляється від нього.
Виготовлення й установлення пам’ятника, з наших вуст, названо – народним. Народним тому, що майже 80 чоловік (12 з них – земляки) зробили свої посильні грошові внески. 7 благодійників зробили внески – по десять і більше тисяч гривень, які фактично й вирішили долю погруддя. Були люди, які й просто, без оплати виконували дуже важливі роботи.
Реконструйована могила Василя Горленка та його рідних фактично стала Музеєм просто неба Василя Горленка.
Тепер уже музей стає народним, оскільки зусиллями небагатьох свідомих односельчан висаджуються квіти, висаповується та викошується бур’ян.
Всім-всім за це, за кожну копійку, надану на пам’ятник, велика дяка!
Очевидно, так і має бути!
Козацьке кладовище (уже з Музеєм просто неба) знаходиться майже в центрі села. І щоб зі шляху його легше було знайти, установлювалися два вказівники.
На жаль, у селі є не лише ті, хто висаджує квіти, доглядає їх, а й вандали і мародери, які розкурочили спочатку першу пару вказівників. Один витягли зі стовпом. Саме цей був уже покручений буквально другого дня після встановлення. Другу пару чекала така ж доля: повідламували і демонстративно, цинічно покидали біля стовпів.
Як з’ясувалося, прихильників у селі цих вандалів виявилося значно більше, ніж тих, хто клопочеться біля Музею. І це – переважно молодь та середній вік. Такі реалії, таке обличчя села, така духовність його у цілому і таке наше майбутнє.
Мені говорили: «Не розсипайте бісер перед свинями».
Але ж реконструкція могили робилася не лише для села, його іміджу, а насамперед для увіковічення достойної людини та в рамках української культури в цілому. Людини, яку знали від москви, петербурга, новгорода і до Варшави, Парижа та Стамбула, не кажучи вже – у більшості губернських та повітових українських містах, околичних населених пунктах села. То чому його не повинні знати там, де він народився і похований?!
Мене ніхто не переконає в тому, що така реконструкція, Музей – це якось погано для села. Для когось персонально – так. Але чому ця персоналія, не лише не соромиться демонструвати, м’яко кажучи, свою бездуховність (щоб не сказати дебільність і дегенеративність), а й нав’язує її іншим. І її думка стає домінуючою, якщо має підтримку більшості?
Мене коробить, коли чую, як орки, захоплюючи українські міста і села, одразу їх русифіковують різними методами і засобами. Один із заходів – установлення меморіальних дощок і навіть пам’ятників своїм «героям»… Орки точно знають, що роблять. Значить в Україні багато оркоподібних, оркоприхильників.
Є в селі вулиця, названа ім’ям Василя Горленка. Але не та, по якій він їздив у Дмитрівку на залізничну станцію чи вертаючись від неї в село, по якій їздили Панас Мирний, Б. Грінченко, Ф. Кричевський, О. Лазаревський, О. Левицький та інші, а на якій – лишилося кілька хат. Та й чи був Горленко на ній і яке має до неї відношення, велике питання, на яке можуть дати відповідь ініціатори. Але галочку поставлено.
Був момент, коли «відомий в окрузі меценат» намагався «долучитися» до реконструкції могили, запропонувавши тротуарну плитку, щоб покласти її між доріжкою і першими десятьма стендами. На той час це було нереально, оскільки йшов процес (досить важко, повільно і не без суперечок та коміксів) збору коштів на погруддя. На плитку потрібні були немалі кошти. До того ж я й морально не був готовий до того, щоб велику територію колишнього кладовища закласти плиткою. «Меценат» відмовився взяти на себе виконати всі процеси, а, фактично, запропонував непомірно обтяжливу, кабальну допомогу. То хіба це допомога?
Від плитки відмовився і я, запропонувавши удвічі більшу кількість, щоб можна було покласти перед усіма стендами, захопивши й територію навколо погруддя. На це «меценат», слава Богу, не пристав, а значить – не вдалося йому «захопити» ще один плацдарм, здався. Але, очевидно, моєї відмови не забув.
Як тільки було установлено погруддя Василеві Горленку, ніби з ланцюга зірвалася патологічна дефектологиня, секонхендівська графоманка, вірний «соратник мецената» і така собі його гебельсиня: спочатку висміяла спотворенням саме погруддя, потім написала про мене матеріал «Нездоровий ажіотаж», в якому вже самим заголовком продемонструвала своє негативне ставлення, обурення до історичного та культурного відродження місцевого краю як конкретно (її батько з горленкового села), так і в цілому, надавши перевагу оббріхуванню, маніпуляціям, приниженню мене.
Ця «соратниця» згодом поклала й вишеньку на своєму антиукраїнському, зрадницькому торті: проявила неабиякий ентузіазм у розповсюдженні «російського міра», поширивши відео феесбешника у своїй групі, який цього разу виступав проти української мови в Україні. І, на сум, мала не одну дюжину прихильників не лише уподобайками, а й коментарями (маємо скриншоти всього матеріалу. Знищення його зі сторінки ніяк не означає, що він взагалі зник з нету). Звичайно, найбільші коментарі, повні демагогії, брехні та маніпуляцій, – від поширювачки…
Та повернімося до В. Горленка.
У згадуваному матеріалі про свого поета-предка Василь Петрович переймався тим, що з його епохи перейде в наступну, а що відімре.
О-хо-хо-хо-хо, Василю Петровичу. Ви будете дуже розчаровані. Пригадуєте, як Ви нарікали на видавців, що не дають Вам Вашої ж книжки, щоб подарувати її бажаючим? А останню – перевидали вже після Вашої смерті?
Фонд Вашого імені видав три книги Ваших праць. Першу – у перекладі українською мовою. Другу й третю – це перший і другий том Ваших праць у газеті «Труд», журналі «Киевская старина», Ваші всі книги. Видані – соромно сказати, яким тиражем. Після кожного виходу робимо презентації, подаємо інформацію в різних засобах масової інформації. І що ж? Розносимо переважно по бібліотеках. Бажаючих – одиниці…
Василь Горленко був російськомовний, як і більшість тодішньої, так званої, інтелігенції; писав по-російськи, окрім фольклорних записів від кобзарів, простих людей. Але він був набагато патріотичніший від багатьох нинішніх українобалакаючих і тих, хто пише по-українськи.
Читаючи його твори, необхідно сприймати написане не лише буквально, а вміти читати в тих текстах насамперед його душу. Горленко вмів чи в рядках, чи між ними, але вкарбувати її. Просто він був такий. Він умів це робити. І досить майстерно. Чим і викликає пошану у справжніх гурманів слова.
Читайте також: На плечах великих особистостей завжди трималася духовність України. Чому про це забуваємо?
Як би не ставилися земляки чи інші до Василя Горленка, але він давно вже має своє місце у великій українській літературі, культурі, мистецтві. І абсолютно заслужено. А все інше – то їхні проблеми.
І ці проблеми, на правду, мають загальноукраїнський контекст, не кажучи вже – про містечковий. Не було б цього контексту, не було б, швидше всього, і нинішньої війни в Україні. Минуле треба не лише знати, а й шанувати, цінувати, а чи й захоплюватися ним, як це культивується в інших народів і національностей. Те минуле, в якому були наші спільні предки, які є містком у майбутнє. Василь Петрович Горленко – один із них.
Іван ЗАБІЯКА, науковець, журналіст, письменник..
