На плечах великих особистостей завжди трималася духовність України. Чому про це забуваємо?

«Ти знаєш, що ти – людина?..» Так запитує поет Василь Симоненко.

Не задовольнившись цим питанням, він ще раз запитує, але вже прискіпливіше, настирливіше: «Ти знаєш про це чи ні?»

Поет цим самим ніби ставить у безвихідь уявного співбесідника – що ж від нього вимагається?

У джерелах сказано: «Людина – жива, наділена інтелектом істота, суб’єкт суспільно-історичної діяльності і культури». А ще, можливо, він хоче почути про «сутність людини, її походження і призначення, місце людини у природі», пов’язаними з «питаннями права, філософії, релігії, науки і мистецтва»? Ні.

У поета інше бачення людини – не соціальне, а досить видиме й приземлене. Він робить акцент на унікальності кожної людини, яка має свою усмішку, муку, очі. І це викликає глибинні думки й асоціації. До того ж все це плинне й скороминуще. Завтра будуть інші – «Добрі, ласкаві й злі». А ти є сьогодні і для тебе – усе: «Озера, гаї, степи». Тому, щоб не проспати, поет закликає поспішати жити, кохати, не топтатися на місці, ти повинен встигнути багато, «Бо ти на землі – людина…».

Так, ми всі абсолютно різні своєю добротою, ласкою, злістю; у кожного з нас різні очі, посмішки, муки, страждання… Але ми всі – люди! Чотири букви, а скільки зрозумілого й неосяжного в них!..

Не було жодних сподівань, що проект «Пам’ятники Василеві Горленку та Іванові Кавалерідзе» викличе стільки думок, емоцій і всього іншого. І це досвід. Важко сказати: він гіркий чи не гіркий. Просто – життєвий досвід. І безмежно вдячний абсолютно всім за реакції на повідомлення насамперед у соціальних мережах. Одних це спонукало до конкретних дій: робити благодійні внески, іншим це було байдуже (або протестували мовчки), ще інші відкрито реагували негативно.

У цьому матеріалі хочеться провести певні аналогії між двома поколіннями. Йтиметься про конкретних упізнаваних осіб, але означимо їх так: Він і Вона.

Хотілось би, щоб на основі цих та інших аналогій викликати дискусію. Щоб люди різних поколінь висловили свої думки, приклади, поділилися своїм досвідом. Адже це – одна з одвічних тем.

Спочатку про Нього. Народився у 50-их роках минулого століття в селі, де народився й Василь Горленко. Був піонером, комсомольцем, 17 років комуністом включно до 1991 року. Вийшов із партії і більше ні в які політичні сили не «вступає». Був комсоргом школи, двічі партгрупоргом, єдиним від студентів факультету – членом партбюро. Проводив, як казали, відповідну лінію в життя. На той час вірив у неї. Є аж смішні моменти. Батьки – рядові з рядових колгоспників. До того ж, виходячи з совєтських умов, батько був перешкодою в багатьох моментах життя його сина, які Він практично не міг перебороти. Достатки в сім’ї невеликі. Самотужки здобув вищу гуманітарну освіту з великим ідеологічним присмаком тодішньої партійної системи. Ідеологічний набуток – також, бо ще закінчував на відмінно й університет при комітеті партії міста Києва. Потяг до книжок – різноманітний. В тому числі й до зібрань відповідних класиків. Весь час працював у гуманітарно-ідеологічній сфері: школа, завод, видавництво, Спілка письменників України. Тотальна ідеологія, навіть із цензурою, партійним контролем аж до ЦК України. Майже сорок років життя в ідеологічних рамках і шорах. І все це було – ніби так і треба. Навіть співалися в тому числі й «патріотичні» пісні. Було відчуття гордості за перемоги різних спортивних збірних, захоплення червонокам’яною, «кузнею» революції, своєрідною красою Сибіру (там був у будівельному загоні), тайгою. Дискомфорту ніякого.

Змінилася епоха. Розпочалося переосмислення цінностей. Є різні суперечності «за» і «проти». Навіть – критика, скажімо, Закону про декомунізацію. Минуле не лише в тобі. Воно є невід’ємною часткою твого життя, яке викинути, вирвати неможливо. На його основі можна лише вибудувати нові пріоритети. І йти далі. Але проходять часи, а методи, прийоми, засоби чомусь не міняються.

Ходимо ніби по замкнутому колу, а не по спіралі. І чомусь вона не вгору, а вниз. Дивує й обурює, що зміна епохи виражається насамперед повним розвалом і розрухою? Знову «Весь мир насилья мы разрушим / До основанья, а затем / Мы наш, мы новый мир построим, / Кто был ничем, тот станет всем» (Партійний гімн «Інтернаціонал»). Зруйнували! А навіщо? Щоб чий новий світ побудувати? Того, хто був нічим і ніким? Дурниці.

Чи варто за ним (минулим) тужити? Справа кожного особиста. Але хіба можна зараз гратися двопудовою гирею, стрибати майже вище свого росту, у довжину – майже шість метрів, бігати десятикілометровку на лижах по другому розряду, годинами грати в м’яча, плавати, крутити сонце на перекладині і т.д. – як це було тоді, коли зараз Йому далеко за шістдесят? Звичайно, що ні. То що робити – рюмсати, тужити? Зрозуміло, що ні…

Чи можна щось самому зробити, змінити зараз? Можна! І не лише в своїй хаті, дворі, а й для своєї малої Батьківщини чи й Великої. Правда, не зовсім самому. Це надто складно і важко. Краще, коли знаходяться однодумці, помічники. І вони знаходяться! Цьому допомагає Його публічність, ентузіазм, мобільні, соціальні мережі. Тільки треба діяти. І Він – не один. Але хотілося, щоб було більше.

Проект «Пам’ятники Василеві Горленку та Іванові Кавалерідзе» – надто ризикований. Він потребує не одну сотню тисяч гривень. Це досить велика сума для благодійного фонду з неприбутковим бюджетом. Їх треба зібрати з добровільних пожертв. Власного бізнесу немає. Хто не знає, що це таке, спробуйте. Майже рік триває збір. Але зібрано досить оптимістичну суму. Але – це час і нерви, нерви і час і ніякої душевної рівноваги. Постійна своєрідна маркетингова і рекламна кампанія. Повністю прозора, публічно відкрита. Інакше – не можна. Той, хто став благодійником, кожен такий звіт для нього – це віра в те, що він не єдиний, що його кошти не викинуто в повітря, що вони стануть часткою пам’ятників двох Великих Українців.

А комусь ці звіти, ця реклама не лише набридли, проїлися, а й викликали відразу, роздратування, обурення чи й щось глибше. Але це для тих, хто нічого не вніс, і не збирається вносити. І от прорвало – Її. Вона ніби два пальці встромила в розетку.

«Це вже схоже на добровільно примусово…», – пише Вона. Добровільно-примусово робили з моїми батьками та дідами, коли обкладали непомірними податками на все, що було в господарстві; примушували підписуватися на всякі позики, придбавати лотереї, здачу зерна, різну поживність інакше прийдуть і відберуть, а їх – у «Сибір неісходиму». Історію треба знати, незалежно від того, якого ти покоління.

А звіти і надання реквізитів рахунків – це не примус. Але якщо хтось сприймає це за примус – його справа. Так йому вигідніше. Є причина не робити внеску. Та до Неї ніхто й не звертався з таким проханням. А зі своїм дописом з’явилася, як Омелько з конопель.

Далі – навіть ставить під сумнів, наскільки законний цей проект. І жодним словом на його підтримку хоча б у цілому чи для годиться…

Вона апелює, що «Хороші справи мають робити тихо». Тобто, щоб Він сам варився з цією проблемою. Сам придумав на свою голову, сам і робив, викручувався, як може, але їх не чіпав. Вони потім скажуть своє слово: молодець чи що воно нікому не потрібне. Знайома позиція байдужості. Виявляється, Вона не одна така. Ні! Це порочна думка.

Він погоджується, що треба тихо, непомітно поступатися місцем у транспорті вагітним жінкам, людям поважного віку; подавати руку, коли вони виходять чи заходять у громадський транспорт; жінкам допомагати нести сумки і т.д., і т.п.

Але справи громадського характеру, а в даному випадку пам’ятники Василеві Горленку та Іванові Кавалерідзе – це проекти державного, національного масштабу, не робляться «собі в ганчірочку». Навколо них мають гуртуватися державні організації, бізнесмени, однодумці, шанувальники, цінителі творчості цих особистостей і просто – свідомі громадяни, прихильники збереження й розвитку культури. Це на плечах таких особистостей завжди трималася духовність України, це вони творили її майбутнє, яке дійшло до нас. І наше завдання продовжити їхню місію. Тепер ця місія стала нашою…

А те, що навколо цього проекту надто мало гуртується свідомих людей, це й засвідчує кількість справді таких…

Хто – Вона. Народилася також у селі уже в середині 80-х років, в якому народився той же Василь Горленко.

Тобто різниця між Ним і Нею більше тридцяти років. Це понад одне покоління. Батьки Її вже не віжками керували транспортом, не ходили в поле із сапою.

У школу пішла фактично, коли Україна стала незалежною. Всякі дитячі та юнацькі політичні організації, партії вже не були керівними. Тобто – не одержала фальшиво-ворожого ідеологічного впливу, дурману. Має вищу освіту: бакалавр (прикладна математика), магістр (інформатика). Працювала в навчально-освітніх закладах… Здавалося б…

Звідки Йому це відомо? Із resume, яке Йому було надіслане в 2008 році з тим, щоб Він допоміг влаштувати Її на роботу в університеті Шевченка.

Це прохання було надіслано в кінці серпня, коли штати практично були вже укомплектовані.

Знайомі переконують, що це помста. Ні! Йому таке навіть і на думку не спадає. Для цього треба мати надто злопам’ятність. Хоча… Така озлобленість мотивується іншим – ступенем прагматичності, байдужості чи рівнем духовності. Що переважає, тим і керується.

Його також дещо вразила Її група підтримки. Вона, на щастя, невелика. Серед них дві дочки (одна педагог) вчительки, яка чужих дітей виховувала ніби й непогано, зять, дитина-онука, «духовні» родичі. Якщо взяти перші букви прізвищ, то виходить дивовижна абревіатура – МНС. Тільки це не оте рятівне МНС, а, виявляється, – руйнівне. Серед них когось Він вважав прогресивно-позитивною людиною. Тепер Він точно знає, хто так категорично виступає проти пам’ятника в селі.

Як же вони будуть дивитися Йому в очі? Рано чи пізно зустрінуться ж! Він так радів, що в одних з’явилася стрічкова пилорама. Випробував її минулого літа: близько, зручно, були плани на літо. Тепер дорога туди перерита…

В оцій колізії, як і в багатьох інших випадках, Його цікавить інше. За майже тридцять років незалежності України чи займався її багатомільйонний державний апарат, – обраний народом, який живе на податки народу, – створенням національної ідеї, концепції, ідеології, навколо яких би формувався, гуртувався український народ, бачив майбутнє, відчував кроки до нього? В основному – шароварщина. А швидше – навпаки, якщо не пробуджено національної свідомості і гідності в Його покоління, не виховано в такому ж дусі Його дітей.

У минулому столітті за цей період совєтами он стільки було наворочено всякого! Життя готові були віддати, а тут проблемно зібрати на два пам’ятники!

З моменту незалежності вже з’явилося майже два покоління. І не вирішено найважливіше питання – питання духовності, яке б мало ввібрати, всотувати в себе:

– знання і повагу до державної мови;

– знання своєї історії. А щоб була історія своя, її треба написати, очистивши попередню від фальші, брехні, наклепництва, повернути вкрадене сусідами;

– правдиві знання біографій тих осіб, які боролися, віддали своє життя за Україну, бо не може бути написана історія країни, не вивчивши біографії визначних її діячів;

– правдиву історію біографій тих, хто нищив, дискредитував Україну, її патріотів з найдавніших часів. Адже це  надзвичайно важливо в плані інформаційної війни, яку в тому числі веде проти нас московія.

Щонайперше хоча б це треба було зробити. Вже не кажучи про економічно-промисловий блок.

Мабуть, таки пора перестати жити в ілюзіях і фальші минулого!..

Ще цитата з Її допису: «Давайте залишатися людьми!» Давайте!

А що таке для Неї людина? З Її дописів – незрозуміло. Одне тільки гасло. Очевидно лише, щоб кожен лишився при своїх інтересах «як в морі кораблі». І встановлення пам’ятників, відродження історичної та культурної спадщини – це не людське, а щось таке надто приватне, тому й не варте.

Для Нього ЛЮДИНА – це та істота, яка має насамперед громадянську позицію, що проявляється в «суспільно-історичній діяльності і культурі», має «свої переконання, цінності, проблеми», які не лише не суперечать загальнонаціональним переконанням і цінностям, а й, насамперед, розвивають їх. Оце – по-людськи!

Два покоління. Фактично в одночасі почули прізвище Василя Горленка. Але одне, що виросло в епоху фальшивого ґрунту, знайшло в собі сили дотягтися своїм корінням до глибин справжніх цінностей. Інше виросло в період переосмислення епох і не змогло збагнути змін, вросло в щось інше. Можливо, в цьому й не його вина, а – спільна? Можливо, саме для цього й започатковуються такі проекти, як «Пам’ятники Василеві Горленку та Іванові Кавалерідзе», багато інших, щоб це переосмислення справді відбувалося, «Бо ти на землі – людина…»?

 

 

Іван ЗАБІЯКА, журналіст, письменник.

 

 

 

 

 

 

 

На цю тему:

Іван ЗАБІЯКА

письменник, журналіст, науковець


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.