Постаті від Віталія Карпенка. «Біла книга «чорного вівторка» 1995 року
На 18 липня 1995 року був призначений похорон Святійшого Патріарха Київського і всієї України-Руси Володимира. Відспівування відбулось у Володимирському кафедральному соборі.
Це був другий після Мстислава глава відродженої національної Української Православної Церкви Київського Патріархату. Він помер від інфаркту – четвертого за ліком.
Дуже важке життя випало на його долю: відбув дев’ятнадцять років ув’язнення по колимських, мордовських та якутських таборах. Це і вкоротило віку цьому мученику за українську національну ідею.
Востаннє я його бачив на прийнятті у посольстві Угорщини. Патріарх Володимир стояв разом із Філаретом – на той час заступником патріарха – біля високої круглої стійки у вигляді столика.
Обидва були в обладунках церковних ієрархів. Я з чаркою підійшов до високих священнослужителів і привітався. Ми перемовилися кількома загальними фразами, я запропонував тост за нашу Церкву, за нашу Віру і за їхнє здоров’я. Обидва підтримали, цокнулися і пригубили напій.
Володимир був дуже стриманий, мені здалося навіть дещо відчужений. Він стояв поруч, а думками був далеко від нас. Ніби відчував, що скоро відійде у вічність. На жаль, так і сталося.
Я не зміг побувати на Божественній літургії, але мій давній приятель, відомий український письменник Валентин Чемерис розповів про драматичні події біля собору:
«Спочатку ніщо не віщувало біди. Після служби труну винесли із собору на вулицю і понесли по бульвару Шевченка; попереду – Філарет і священнослужителі з усієї України, народні депутати, екс-президент Леонід Кравчук. Раптом, коли процесія завертала на вулицю Володимирську, почулися звуки, схожі на постріли, і розпачливі крики жінок.
Виявляється, шлях процесії перепинив «Беркут», який без жодних підстав застосував сумнозвісну «черемху». Передні з криками і сльозами побігли назад; тільки священики стійко стояли біля труни.
Екіпіровані відповідно молодики били гумовими палицями по віку труни і сміялися. Потім сіли в машини і зникли. Процесія згуртувалась і попрямувала до Святої Софії. Хоча українські владоможці на догоду Москві не дозволили поховати покійника, як і належить священику його рангу, на території Святого храму».
Що було на Софійському майдані, я бачив на власні очі, навіть зняв на відео. Біля зачинених воріт в оточенні міліції стояла труна з покійником. На територію собору не пускали. Оскільки день хилився до вечора, а ховати покійників прийнято до заходу сонця, організатори поховання вирішили викопати могилу тут же, біля стін Святої Софії. Унсовці стежили за порядком, із-за зачинених воріт, де причаїлися беркутівці, раз по раз підпускали газ, так звану «черемху».
Коли труну опустили у свіжовикопану могилу, раптом розчинилися ворота і звідти ринулися беркутівці. Прикриваючись щитами, вони гамселили кийками направо і наліво. Били священиків, депутатів, журналістів, жінок… Били жорстоко, з тупою насолодою. Я бачив синяки на тілі народного депутата Климпуша, колишнього депутата Гудими (до речі, це зафіксовано й медиками). Розбили голову фотокореспонденту Укрінформу Валерію Солов’ю.
Та найбільше полювали за членами УНСО – цих хлопців переслідували по всьому майдану і били з особливою жорстокістю. Командував побоїщем генерал Будников, який і мене з міліцейським офіцером шарпав за руки, відпихав відеокамеру, з усіх сил намагався відпрацювати недавно присвоєне генеральське звання.
Цей епізод був, певно, показовим, бо відзняті котримось із телевізійних операторів кадри, коли мене у розстібнутій сорочці з короткими рукавами, з якої пооблітали ґудзики, з відеокамерою, що гойдалася на шиї, відтягували від розкритої могили, передали по багатьох, в тому числі і московських, телеканалах.
До розкритої могили нікого не пускали, над журналістами, які апелювали до Закону про пресу, просто нахабно насміхалися. По площі валялося жіноче взуття, загублене під час панічної втечі під беркутівськими кийками.
Ні в кого не можна було добитися правди, генерали від міліції нагло брехали в очі: нікого не затримували, нікого не били. А поруч – закривавлений державний прапор, розкрита могила й розтоптані вінки. І живі свідки, котрі бачили, як били лежачих унсовців і навіть жінок.
Українське телебачення того ж дня у нічних вістях передало: екзальтований натовп, мовляв, порушив порядок, і міліція цей порядок навела. Нестерпно боляче було слухати цю брехню. Бо натовп був зовсім не екзальтований, люди сумирно, як і належить у таких випадках, із сумом проводжали в останню путь людину, яка усім своїм життям заслужила шану свого народу. Співали півчі, були ієрархи церкви, був митрополит Філарет, були відомі політики, народні депутати.
Згодом прибув власною персоною міністр внутрішніх справ Кравченко. Тільки-но з’явився, як був оточений депутатами і журналістами. Я надривним голосом запитав, хто дав наказ бити людей? Міністр нічого сказати не міг, стояв блідий і твердив одне: буде проведено службове розслідування. Навіть прохання дати вказівку, щоб пропустили лікарів до побитих унсовців, не задовольнив.
Парадокс: здавалося б, представники вищої державної влади мали б взяти особисту участь у цих траурних церемоніях, як і водиться у цивілізованих країнах. Адже патріарх – український, Софія – святиня українська, держава – українська, уряд та президент – теж нібито українські.
То де ж були вожді?
Голову Верховної Ради Мороза в розрахунок можна не брати – можливо, соціалістично-атеїстичні погляди не дозволили йому взяти участь у похоронах предстоятеля Української православної церкви.
Президент Кучма у цей день цілувався з Лукашенком у Білорусі, прем’єр Марчук вивчав види на врожай на полях Білоцерківщини, мер Києва Косаківський – як у воду канув. На господарстві залишався голова президентської адміністрації Табачник.
Народні депутати з ніг збилися, вимагаючи дати дозвіл поховати патріарха якщо не на території Святої Софії, то бодай під її мурами на тротуарі – адже могилу треба закрити до заходу сонця. В другій половині дня прибув із Білорусі президент і поїхав на дачу відпочивати після не дуже далекої дороги. Показався в будинку уряду київський мер. Повернувся з Білої Церкви прем’єр і зібрав урядову раду. Нарешті ухвалили рішення: раз домовина уже в могилі й залишати її незакритою на ніч не по-людськи, то дозволити поховання патріарха під муром Софії.
Отже, покійного Патріарха Володимира, який по зав’язку зазнав поневірянь при тоталітаризмі, уже після смерті не пустили на територію Софії. Туди, куди кілька років тому, так само розганяючи протестуючих людей, під прикриттям нашої доблесної міліції перепровадили патріарха Московського.
Так на тротуарі з’явилася могила, загорнута руками, оскільки міліція відібрала лопати і не повернула їх. Це був гіркий докір неукраїнській владі в Україні та нагадування про драму, яка відбулася на історичній Софійській площі як ознака вічної ганьби керівним українофобам.
Попри недомовки і замовчування державного телерадіо та офіційної преси, правда про трагедію 18 липня 1995 року на Софійському майдані завдяки незалежним засобам масової інформації та зарубіжним кореспондентам прокотилася світом, дійшла до найглухіших закутків України.
Прокуратура Києва змушена була порушити кримінальну справу, щоправда, не проти конкретних винуватців масового побиття людей, а за фактом події. Навіть, прикриваючись фіговим листком об’єктивності, звернулася до очевидців із запрошенням дати свідчення.
Не знаю, яких очевидців там добирали, тільки я особисто потелефонував до міськпрокуратури і зголосився свідчити, оскільки був на майдані весь час і бачив побоїще від початку до кінця. Мене вислухали, записали прізвище, ім’я, по батькові, місце роботи, адресу, телефони, подякували і на цьому поставили крапку. Нікому мої свідчення не були потрібні. Справу як порушили, так і закрили: винних не виявили. Генерала Будникова перевели в одну із східних областей керувати тамтешнім управлінням міліції…
Активісти Народного Руху України по гарячих слідах підготували і видали «Білу книгу «чорного вівторка», її упорядники – активісти НРУ Віктор Цимбалюк, Микола Бичек, Олена Лодзинська та відповідальна за випуск Олена Бондаренко. Стислу передмову написав В’ячеслав Чорновіл. Олена Бондаренко підписала мені примірник цього видання, за що я їй сердечно вдячний.
У книзі вміщено чимало матеріалів: це звіт із прес-конференції, що відбулася другого дня у Спілці письменників України, свідчення преси, учасників та очевидців тих трагічних подій, заяв, телеграм, звернень активістів Руху. Передруковано кілька матеріалів про цю трагедію також із газети «Вечірній Київ».
Ця «Біла книга…» стала чорною плямою на совісті тодішньої влади на чолі з президентом Кучмою та його безпосередніх підручних.
…Біль, сльози, обурення тисяч людей в Україні; потоптана честь, потьмарений мирний образ нашої держави у світі – такий логічний наслідок побоїща біля святої Софії під час поховання Патріарха Володимира.
Віталій КАРПЕНКО
Попередні матеріали читайте також тут:
- Постаті від Віталія Карпенка. Розповідь про журналіста і письменника Олександра Глушка
- Постаті від Віталія Карпенка. Читаючи книги Віталія Дончика…
- На перехрестях долі. Постаті від Віталія Карпенка
- Великий трудівник пера. Постаті від Віталія Карпенка
- Унікальність Євгена Товстухи
- Гурт однодумців з Дачі Ковалевського
