Постаті від Віталія Карпенка. Читаючи книги Віталія Дончика…

Початок 1989 року був позначений принциповою подією: на зборах столичної письменницької організації, попри шалений спротив ЦК Компартії України (Компартію представляли завагітпропом ЦК Кравчук і від міськкому партії – Килимник), була заснована принципово нова громадська організація – Народний рух України за перебудову.

Попри завуальовану фразеологію, партчиновники розуміли, якою небезпекою для них може обернутися ця письменницька ініціатива. Килимник іменем міськкому заборонив мені висвітлювати в газеті цю подію.

Довелося звертатися до Кравчука, і той дозволив подати лише інформаційне повідомлення, а Статут нової структури вирішили оприлюднити у менш тиражній письменницькій «Літературній Україні».

У такій напруженій атмосфері розпочалася передвиборна кампанія до Верховної Ради СРСР. Хоч Народний рух ще не був офіційно узаконений як громадська організація, трудові колективи масово висували його ініціаторів кандидатами в народні депутати. Таким чином, Рух офіційно увірвався на політичну сцену столиці. Це був легальний привід представити його в газеті “Вечірній Київ”, яку я редагував, бо в новому виборчому законі передбачалося публічне обговорення кандидатур. Так з’явилося в газеті інтерв’ю з Іваном Драчем, де докладно розповідалося, як ство­рювався Рух, та про його ініціаторів. Ми для партчиновників зробили коротенький постскриптум:

«Не поділяючи категоричності деяких тверджень і різкості суджень І. Ф. Драча, доводимо до відома наших читачів у рамках передвиборчого обміну думками позицію кандидата в депутати».

Цей матеріал цензор затримав: радився зі своїм безпосереднім начальством, а те – з вищим, та, очевидно, наша приписка врятувала матеріал, і він побачив світ.

Другою була публікація про Володимира Яворівського – ця йшла легше. Третім мав бути Віталій Дончик – один із авторів Програми і Статуту Народного руху. Розмова з ним була підготовлена, вичитана і завізована автором. Але партійна цензура публікацію загальмувала: у матеріалі в переказі йшлося про Програ­му Руху, яка всіляко замовчувалася владою. Подзвонили мені з міськкому партії: Дончика тре­ба зняти (отже, цензор проінформував). Я затявся: не можу, бо зірветься графік виходу газети. У відповідь почув: хай зривається, хай навіть зовсім газета не вийде, але друкувати не можна. Я стояв на своєму:

– Якщо ви маєте таке право, дзвоніть у друкарню і знімайте самі, а я не буду.

Через хвилину телефонує перший секретар Масик і катего­рично:

– Дончика треба зняти, або знімуть тебе.

Подався в міськком з надією переконати Масика. Не вдалося. Попросив друкарів у цеху прокрутити на ротації кілька десятків газети перед тим, як зняти матеріал. Зробили, хоча без штампу цензора це категорично заборонено, але ж друкарі були найпершими на­шими читачами і газету любили.

Дончик приїхав  в редакцію з’ясувати, чому матеріал не надрукований. Я чесно розповів, що це не з моєї  волі.

– Повірте, Віталію Григоровичу, – запевнив його, – я робив усе, що міг, аби матеріал вийшов. Але відстояти не вдалося.

І на підтвердження дав примірник нелегально віддрукованої газети:

– Тільки нікому не показуйте, бо можуть постраждати невинні друкарі, і не тільки вони, – попередив кандидата у депутати.

Згодом матеріал про Дончика вийшов, але наполовину вихоло­щений у міськкомі.

Ця прикра пригода, що трапилася не з моєї волі, не затьмарила наших дружніх стосунків – вони збереглися на довгі роки. Віталій Григорович залучив мене до співробітництва у журналі «Слово і Час (СіЧ)», який він редагував упродовж десяти років. Часопис став, за висловом самого Дончика, справжньою українською духовною Січчю, оскільки оприлюднював гострі матеріали на надзвичайно болючі для нашого часу теми.

Ще хочу підкреслити, що в основному ми були, та й тепер є, однодумцями. Ми принагідно зустрічаємося, підтримуємо телефонний зв’язок, обмінюємося книгами.

Віталій Дончик досвідчений і глибокий вчений-філолог, а до того ж активний політик, чутливий до історичного досвіду та сьогочасних болів українського народу – вдумливий, серйозний і скрупульозний дослідник українського суспільного та літературного життя. Його книги цікаві, актуальні і торкаються різних граней суспільного життя та літератури.

Наші дружні стосунки та однодумство, яке нас об’єднує, мають міцну багаторічну основу. Про це свідчать обмін книгами з теплими дарчими автографами. Кілька таких автографів пропоную читачам.

Ще один автограф хочу подати з однієї з останніх праць на цей час «Неминуче і неминуще» – де вміщено матеріали, які розкривають загальну картину літературного процесу кінця ХХ – початку ХХІ століття, його головні тенденції, тяглість, нюанси, що торкаються важливих та актуальних проблем історії української літератури з погляду досвідченого науковця і прекрасного публіциста.

Книга об’ємна (869 стор.), п’ять тематичних розділів, у ній зібрані найрізноманітніші матеріали, що у різний час вийшли з-під пера науковця, як зазначає у передмові сам автор, «від невеликих наукових розвідок проблемного характеру, оглядового або портретного характеру до різного роду нотаток, реплік і окрушин із творчого повсякдення». В цьому і цінність книги: в ній ніби в калейдоскопі відображено різноманітність і різнобарвність літературного процесу впродовж багатьох десятиліть.

Проте більша частина книги присвячена проблемам сучасності. Зокрема, у розділі «Десять знаків питання. З публіцистичного доробку кінця 1990 – початку 2000-х років» справді ставляться запитання, які торкаються найнагальніших проблем того непростого часу. Вони, ці запитання, не потребують відповіді, оскільки відповідь сформульована в самих запитаннях. «Вулиця Дзержинського чи Мазепи – «немає різниці»? Звісно, різниця є, ще й велика – і автор на яскравих прикладах і публіцистичних роздумах дає розгорнуту відповідь про ту велику різницю, яку дехто навіть з так званих патріотів на той час ще її не усвідомив.

Або ще одне запитання: “Чи впала українцям незалежність з неба?” (З приводу нової книжки з історії Руху). Здавалося б, відповідь однозначна: звичайно ж не з неба впала, а була виборена і відстояна у непростій боротьбі з комуністичною дійсністю. Роздумуючи над повістю-сповіддю Миколи Поровського «Тільки рухом життя і обіймеш…», автор виходить за межі звичної рецензії і торкається непростого процесу зародження, діалектичного розвитку, нерідко сумнівів і розбіжності думок, але, зрештою, становлення нового політичного явища Народного руху України. Були помилки, були різні думки, різні підходи: від протистояння і дискусій з партократом Кравчуком до його підтримки багатьма рухівцями в ролі президента України. Від їдкої епіграми непримиренного і дотепного  Петра Осадчука («Боюсь, аби не луснув від гонору Кравчук, сучасний міні-Суслов і максі-Маланчук») до категоричної заяви Івана Драча (“Я ніколи не стану в опозицію до Кравчука. Я буду його послом у Русі”).

Віталій Дончик виходить далеко за межі рецензії на книгу Миколи Поровського, акцентує увагу на непростому процесі створення і розвиткові нової політичної сили Народного руху України. З контексту випливає відповідь на поставлене запитання: звичайно ж, незалежність не з неба впала українцям, а виборена в непростій боротьбі з комуністичною дійсністю. І не останню роль у цьому зіграв створений з письменницької ініціативи Народний рух України.

Ще один матеріал з цього розділу Дончикової книги також озаглавлений запитально: “Публіцистика – літопис чи боротьба?” Власне, це фактично рецензія на одну з моїх книг, складену з моїх статей у «Вечірньому Києві» під постійною рубрикою «Колонка головного редактора». Дозволю собі навести фрагмент з публікації Віталія Дончика.

«…Збірка виступів у пресі часів незалежності широко знаного журналіста, письменника, політика Віталія Карпенка «Виклики XXI століття» має підзаголовок «Політичні хроніки пером публіциста». До своєї відомої публіцистичної трилогії «Поодинці – вмирають, вижи­вають – разом», «Як повернути манкуртам пам’ять», «На нашій, не своїй землі…» (1995–1998), своєрідного літо­пису українського життя останнього десятиліття минуло­го віку, головний редактор «Вечірнього Києва» 90-х до­дає живі не охололі хроніки 2000–2005 років, пристрас­ний аналіз політика-публіциста суспільних подій, явищ, процесів початку віку нового. Книжка В. Карпенка спро­стовує тезу про недовговічність публіцистики не тільки тому, що є плодом талановитого небайдужого пера, чи­тається з інтересом, а насамперед тому, що в ній аналі­тично спостережено й точно зафіксовано такі факти, по­дії, «епізоди й миті» нашого дотеперішнього здебільше сумнозвісного «державобудування», які вже припадають пилом забуття (адже часто те, що коїлося в ближчі часи, пам’ятається гірше). А проте забувати його ніяк не мож­на, не маємо права, хоч би як того, може, і хотіли б чис­ленні зовнішні й внутрішні українофоби, гендлярі-тимчасовці, посадовці-бездержавники.

Читаєш і згадуєш, як Л. Кучма (Президент самостій­ної держави!) їздив до Москви, мов за графіком, звітува­ти; як у ті роки загрозливо зростало проникнення росій­ського капіталу в Україну (Одеський, Лисичанський нафтопереробні заводи, Миколаївський глиноземний, хі­мічний комбінат «Оріана»; чи як російська Держдума ухвалила «звернення до народів Росії і України», в якому наголошується на «історичному» рішенні про возз’єднан­ня в Переяславі та багато іншого, і постає – наочно й зримо – ганебна здача, тобто зрада, України, її інтересів, її власності, її інформаційного й духовного простору. Чи коментує автор такі факти, як загадкова смерть охоронця і водія І. Плюща (тоді Голови Верховної Ради), убивство журналіста І. Александрова, а перед тим і досі не розслі­дувані «автокатастрофи» В. Чорновола, О. Ємця. Сумний цей перелік зовсім не малий, і не можна не поділити висновку автора, що згадані загибелі стаються переважно з діячами національно-демократичного табору і саме в «період політичних збурень», коли окремих політиків треба виключити з боротьби чи бодай просто залякати…

…Віталій Карпенко нещадно викривальний, коли йде­ться про антиукраїнські дії, заміри, тенденції – досить лише поглянути на заголовки його статей «Цупкі обійми «старшого брата», «Холуйські синдроми української влади», «Єдиний економічний простір – крок до «союзу нерушимого», «Лисячі хитрощі ініціаторів реформи», «Похвальби більшає, а життя гіршає», «Плюс криміналізація всієї країни», «Інформаційна війна без правил», «Народ переміг. Та це ще не повна перемога, не полови­на її» і т. ін. і т. ін.)…

…Але він і стверджувальний, конструктивний у відстою­ванні державницьких націєтворчих ідей, у боротьбі за Україну в Україні”.

Як і в інших матеріалах цього циклу, Віталій Дончик розширює публікацію фактами і роздумами з життя, що не стосуються безпосередньо рецензії, та такими негативними персонами, як: Є.Кушнарьов з його антиукраїнським трактуванням понять «національне» та «етнічне»; як Д.Табачник з його морально й історично неправдивими заявами та твердженнями. Дістається й «сумнозвісному українофобові й невігласу О. Бузині» та О. Турчинову, тодішньому чільному лідерові БЮТ, який у газеті «Вечерние вести» обізвав українців «трусливой, неблагодарной, ноющей нацией, получившей неожиданную свободу».

Викриваючи псевдонаукові маніпуляції з поняттями нація і етнос, автор посилається на Конституцію України, де чітко сказано, що український народ – це громадяни держави всіх національностей, а право на самовизначення здійснюється українською нацією.

Повертаючись до заголовкового запитання «Публіцистика – літопис чи боротьба?», доходиш однозначного висновку: передусім, звичайно, боротьба.

Це повною мірою стосується і публіцистики самого Віталія Дончика. Остання за ліком книжка, яку автор принагідно підписав мені, «Любіть Україну, або Яку державу ми будуємо?», що побачила світ у серії «Бібліотека газети «Літературної України» 2015 року, зайве свідчення цьому твердженню. Йдеться про місце України в світі та різноманітні утиски з боку сусідів і передусім Росії.

Власне, перший розділ розпочинається документальним переліком всіляких утисків української мови і найбільше з боку Москви – починаючи з 1622 року, коли цар Михайло наказав спалити всі примірники надрукованого в Україні «Учительського Євангелія», і закінчуючи прийняттям Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській надавався статус офіційної.

Роздуми Віталія Дончика розважливі, та крізь цей зовні спокійний тон пробиваються глибока експресія. Як і в інших працях вченого особливу роль відіграють знаки запитання – не тільки у тексті, а й у заголовках, коли висновок з них очевидний: «Не знають чи не хочуть знати?» – звісно, не хочуть; «А що замість патріотизму і хто замість патріотів?» – патріотизм немає чим гідним замінити, і ніхто, крім патріотів, не подбає про Україну; «Чому не так, як у людей?» – а тому, що це для українофобів геть невигідно; «А з позицій моральності?» – звичайно, аморальність.

Ми справді однодумці – і це доведено багатьма роками нашої спільної праці для України і боротьби словом та ділом з її, м’яко кажучи, недругами.

Добре слово Віталія Дончика на мою адресу йде від його серця, знаю, що це щиро.

І я йому віддячую тією ж монетою.

Віталій КАРПЕНКО

Like