Постаті від Віталія Карпенка. Розповідь про журналіста і письменника Олександра Глушка
Маяки нашого життя. Слово «маяк» багатозначне. У тлумачному словнику Володимира Даля, який тривалий час мешкав у суднобудівному Миколаєві, серед добрих двох десятків визначень є й пов’язане з морем: як навігаційний знак для орієнтації місцезнаходження плавзасобу та сигнал про можливі перешкоди.
Це я до того, що ми, журналісти миколаївської обласної комсомольської газети, змушені були здебільшого висвітлювати соціалістичне змагання, трудові будні та політичну освіту молоді.
Ці нав’язані нам рамки були не тільки набридливі, а й обтяжливі. Тому шукали найменшої можливості вийти за межі цього тематичного поля.
Перший прорив зробив Олександр Глушко – завідувач відділу пропаганди миколаївської молодіжної газети. Він знайшов цікаву тему, не пов’язану зі звичною пропагандистською тематикою, написавши замальовку про маяк на острові Тендра.
Це був пізнавальний матеріал і цілком, так би мовити, легальний, себто законний. Адже Миколаїв заслужено називали містом корабелів, Тендра на території області, вогні маяка вказують шлях суднам, сигналізуючи про місце їх перебування та можливість обминути небезпеку.
Ми привітали знахідку колеги, це його ще більше заохотило, й нариси про інші маяки почали з’являтися на шпальтах газети і склали цикл із шести нарисів. І це зрозуміло: адже сам Олександр народився на Кінбурнській косі, в селі Покровка. Отже, дитинство минуло на природі, на привіллі, побіля води, і все, про що він писав, було його рідне.
Згодом ці нариси були видані одеським видавництвом «Маяк» окремою книжечкою на 36 сторінок із назвою «Вогні маяків». Це був своєрідний тематичний прорив, це була перемога над газетною одноманітністю і дороговказ для колег. Цю книжечку Сашко підписав і мені.
Нас було троє – Олександр Глушко, Анатолій Колесник та я, що знали один одного давно, оскільки, працюючи в різних редакціях районних газет, навчалися заочно на факультеті журналістики Шевченкового університету, який і закінчили 1966 року. Тому й зустрічалися, приїжджаючи на сесії до столиці.
Коли у Миколаєві створили обласну комсомольську газету, нас із Глушком запросили у штат, оскільки в корабельному місті бракувало україномовних молодих журналістів. Глушко зв’язався з Колесником і загітував того облишити свої Кобеляки та переїхати до Миколаєва. Зрозуміло, що ми дружили і підтримували один одного. Так склалася доля, що ми з Павлом Кулясом та Олександром Глушком опинились у Києві, всі троє свого часу побувавши у редакторському кріслі цієї молодіжної газети. Але то вже інша тема.
Тоді ж я, беручи приклад із Глушка, почав шукати свою тему в природі Миколаївщини, що було віддушиною у традиційній партійно-комсомольській тематиці. Згодом мої нариси за прикладом Сашка видавались окремими книгами. Це: «Кінбурнська коса», «Скарби південного степу», «Подорож на острови».
Понад те, тема природи в художній літературі стала стрижнем моєї кандидатської дисертації. А напрацьовані матеріали видані окремою книгою «Джерело життя і краси: проблеми природи, людини, моральності в сучасній радянській прозі».
Згадую про це не для похвальби, а щоб підкреслити: тема природи стала у мене визначальною завдяки «Вогням маяків» Олександра Глушка.
Доля привела Глушка до Києва після захисту кандидатської дисертації у Москві. Він п’ять років очолював журнал «Вітчизна», написав романи «Кінбурн», «Стрибок тарпана», видав збірки оповідань «Маслиновий гай», «Фонтан з музикою», «Італійське капричіо», низку літературознавчих праць та інших книг.
Нам довелося разом працювати на одній кафедрі в Університеті «Україна». Так розпорядилася доля, що через недолугу урядову політику в той час ми обидва змушені були піти з цього університету.
Хоча у творчому відношенні роки спільної праці були досить плідними. І не випадково, а цілком усвідомлено я взяв для цих заміток його книгу «Лебедина пісня в ритмі козацького маршу». Це художньо-документальна повість в есе про Петра Таланчука – дивовижну людину, відомого вченого, вмілого організатора, заслуженого діяча науки, засновника і керівника Відкритого міжнародного університету «Україна». Книга написана винахідливо, по-новаторськи, з властивою Глушкові глибиною. Її я маю з автографом автора.
Творчий доробок Олександра Глушка, що починався з «Вогнів маяків», досить солідний і достатньо поцінований. Автор, який починав з районної газети, нині заслужений журналіст України, член Національної спілки письменників України. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, Грамотою Верховної Ради України, орденами Київського Патріархату. Він лауреат республіканської премії імені Андрія Головка за найкращий роман року та журналістської премії «Золоте перо».
Не можу проминути ще одну з багатьох Олександрових книг «Куди ти йдеш, Україно?», видану 2012 року, коли ми разом викладали на кафедрі журналістики у Відкритому міжнародному університеті «Україна». Це була унікальна кафедра, на якій, окрім нас з Олександром, зібралися ще викладачі (Губарець та Горобець), удостоєні почесного звання заслужених. Згадувана книга – збірник актуальних нарисів, есеїв, журналістських розслідувань з творчого доробку автора. Власне, це – практичний посібник для студентів, який узагальнює багаторічний письменницький та журналістський досвід Олександра на матеріалах українських буднів тих років.
Аналізуючи зміни до державного бюджету на 2011 рік, автор розглядає ухвалений закон про зміни до держбюджету України, які стосуються збільшення фінансування Генпрокуратури, міліції та Служби безпеки України відповідно на 70, 287 та 108 мільйонів гривень. Висновок сам собою зрозумілий, та автор подає відомий народний вислів: «Сила є – ума не треба» – і цим виносить вирок тодішній державній політиці. Нагадуючи, що надмірне застосування сили ніколи до добра не доводило; при цьому посилається на сумний досвід радянських часів, коли в розвалі Радянського Союзу одну з вирішальних ролей відіграли саме силові структури.
Книга Глушка стала цікавим і повчальним посібником для студентів, звідки вони черпають не тільки знання літературно-журналістського досвіду автора, а й практичні висновки, як треба писати і що потрібно знати.
Цю 260-сторінкову працю Олександр Кіндратович подарував мені зі зворушливим автографом.
Цим стислим оглядом лише кількох книг, звісно ж, не вичерпується чималий творчий доробок Олександра.
Та починалося все з «Вогнів маяків». То були маяки не тільки його життя, а й наші – його колег з обласної молодіжної газети. Життя довело, що маяки наші освітлювали життєвий шлях кожного з його друзів. І ми, соратники по перу, переконані: орієнтири, вказані нам життєвими маяками, були перспективними і правильними.
Віталій КАРПЕНКО
Попередні матеріали читайте тут:
