Гурт однодумців з Дачі Ковалевського
Влітку 1962 року з ініціативи Спілки письменників України було скликано творчу молодь з усієї країни на семінар початківців (вочевидь, перший) на Дачі Ковалевського, що на березі моря в Одесі.
Так склалося, що ми, п’ятеро з різних регіонів, поселилися в одній великій кімнаті. Це Степан Музиченко з Києва, Євген Товстуха з Чернігівщини, Валентин Чемерис з Дніпропетровщини, Олег Чорногуз з Вінниччини та я з Миколаївщини. Як виявилося згодом, це досить знаково – ми, на той час хоч і молоді-зелені, проте в багатьох питаннях, не тільки літературних, а й політичних, виявилися однодумцями.
Керував семінаром толерантний і розважливий Валентин Речмедін. Приїздив кілька разів з Києва, як кореспондент газети «Молодь України», досить уже відомий поет Борис Олійник.
Із нашої п’ятірки найдосвідченішим у літературі був Валентин Чемерис – на той час на виданні була його перша книжка. У нас же це ще було у мріях.
Семінар був цікавий і повчальний. Початківці читали й обговорювали свої «шедеври». Кияни почувалися самовпевненіше – зі столиці ж, а не якась там периферія. Проте семінар у всіх відношеннях був корисним.
Та найцікавіше у нашій п’ятірці відбувалося у кімнаті – до пізньої ночі ми обмінювалися думками і не тільки щодо літератури, а і політичними міркуваннями. Ми писали один на одного епіграми, іноді досить гострі, не без гіперболізації, проте ніхто не ображався.
Певно не буде перебільшенням сказати, що спілкування нашої п’ятірки між собою не тільки зблизило нас на час літературного навчання на березі моря, а й тривало довгі роки по цьому. Про це якраз і йтиме далі.
ПОСТАТІ (прем`єра рубрики)
Націоналіст по духу і по крові
Степан Музиченко, з яким я запізнався на семінарі початківців на Дачі Ковалевського, попри те, що приїхав з Києва, тримався просто, без жодної зверхності, що було властиве декому зі столичних колег. Він різносторонньо обдарований, кохався в музиці і сам музику писав. Мав талант художника, навіть зробив експромтом кілька замальовок з мене – досить схожих на оригінал. Зрештою, це видно також із його автопортрета: надзвичайна схожість.
Про себе Степан, зокрема про те, що він давно писав вірші, музику, що багато малював, не розказував. Взагалі не любив хвалитися. Ми його сприймали як киянина, оскільки він працював у журналі «Народна творчість та етнографія».
А народився він у селі Макіївка Носівського району на Чернігівщині.
Невгамовний Микола Сом свого часу передав мені книгу «Зібрання творів С.М.Музиченка та спогадів про нього», що побачила світ 1996 року, з автографом О.М.Баклана (сина відомого макіївського краєзнавця Миколи Миколайовича Баклана), що доклав чимало зусиль, щоб вона побачила світ.
Книга надзвичайно цікава тим, що у ній зібрано багатий фактичний матеріал про життя скромного сельчанина, уродженця Чернігівщини Степана Музиченка та його творчість. Цікаво, що його односельці такі ж знамениті люди як і він: Євген Товстуха, Станіслав Реп’ях, Микола Стратілат.
Він був справжнім українським патріотом, який сповідував (і проповідував) національну ідею. За націоналізм був виключений з університету ще 1953 року. Та все ж зумів здобути вищу освіту і отримати диплом.
Працював у своїй Макіївці в школі, та був звільнений знову ж таки за активний націоналізм. Зрештою, за конкурсом був прийнятий на роботу в журнал «Народна творчість та етнографія». Звідти він і прибув до Одеси на семінар майбутніх письменників.
У збірнику Степанових творів та спогадів про нього чимало відомих та маловідомих матеріалів. Упорядники подали добірку його віршів «Тисячолітнє кохання» у ксерокопії його рукопису. І добре зробили – читач бачить не тільки поетичний, а й натуральний почерк автора. Добірка віршів суттєво доповнює уявлення про нього саме як про поета. А як композитора його характеризують три пісні (ноти) на слова Д. Чередниченка, В.Діденка та В.Підпалого.
Суттєво доповнюють уявлення про Музиченка як художника, письменника, журналіста уривки з його книги «Подих землі» (1964 р.), його вибрані праці з газет і журналів, з книги відгуків про виставку двох земляків і друзів – (Музиченка та Стратілата), а також його листи та студентський щоденник.
Звичайно ж, цілком доречні у книзі спогади про Степана тих, хто його добре знав. Суттєво доповнюють книгу його художні роботи (звідти взято і відтворений у цих нотатках його автопортрет, поданий вище) та фотографії з сімейного архіву.
Минув 31 рік після письменницького семінару на березі моря в Одесі, де сформувалася наша п’ятірка однодумців. На жаль, після цього нам не довелося зустрітися. Степан відійшов у засвіти навесні 1993 року.
Хай земля тобі, друже, буде легкою. Доки живі, ми тебе пам’ятаємо.
