Сьогодні Віталій Карпенко запрошує на презентацію видання “Люди, книги, автографи”
У Спілці письменників України 27 вересня, о 17-й годині відбудеться творчий вечір відомого журналіста, письменника, вченого, колишнього головного редактора газети “Вечірній Київ” Віталія Карпенка. А головною фішкою цієї події стане презентація видання: “Люди, книги, автографи”, яке нещодавно вийшло з-під пера письменника.
Кореспондент “Українського репортера” попросив Віталія Опанасовича розповісти про нову книжку та й взагалі про його “уроки пройдених доріг”.
–За період свого редакторства ви брали інтерв’ю у багатьох відомих діячів — Леоніда Кравчука, Олександра Мороза, Леоніда Кучми, Бориса Єльцина, Павла Лазаренка… А що було за рамками розмови?
-У ті часи “Вечірка” була популярною, ми критикували сміливо, недаремно тодішній перший секретар української компартії Володимир Щербицький не витримав і наказав зняти Карпенка з посади редактора, виключити з партії на пленумі міському партії. Але мені подзвонив Костянтин Масик, він тоді був першим секретарем Київського обкому партії (до речі, його тоді так “закрутили” демократи, що він боявся власної тіні). Масик мені потелефонував і порадив негайно їхати з Києва. Усе було зрозуміло без пояснень. Мене хотіли не просто звільнити, а зробити це на пленумі, щоб іншим показати – “так буде з кожним”. Отож Масик мене врятував, але і себе також, бо йому довелося б доповідати “нагору”… А газету люди знали, вони б йому цього не пробачили. Питання щодо мого звільнення не було прийнято.
–У вашій книзі є розповідь про Олександра Мороза, здається, він свого часу навіть грозився подати до суду на “Вечірній Київ”, але, тим не менш, автограф від Мороза у вас є.
-Я про Мороза теж сказав так, як я думав, нічого не приховуючи. Він сам приїжджав до мене в редакцію “Вечірки”, це було у той час, коли від нього відвернулися його ж комуністи. Я йому порадив не журитися, мовляв, усе минеться. І він запамятав, промовивши: “На все життя запамятав, що ви із Салієм підійшли до мене і так мені сказали”.
–Ви критикували міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка. Але чи особисто зустрічалися?
-Так, ми його весь час критикували, водночас Кравченко ніколи не зустрічався зі мною наодинці, навіть коли планувалася особиста зустріч, то з ним завжди хтось був. Він був цікавим чоловіком, тримав у руках багатьох, був час, що й фінансово нас підтримував — допомагав видавати деякі книги.
–Як ви вважаєте, він міг би стати президентом за певних обставин?
-Думаю, що так, і що його, власне, через те і прибрали. Він зосередив надто багато влади у своїх руках, так мені здається.
–А відчувалася конкуренція за першу булаву між ним і головним залізничником Георгієм Кирпою?
-Я не знаю, але щось там було, важко зараз про це говорити… Думаю, що смерть Кравченка була не випадковою. Він тримав у руках якісь нитки, за які можна було посмикати. У мене від нього залишився пістолет.
-Від Кравченка?
-Так. Був період, коли відчувалася загроза для журналістів. І у “Вечірці” ми розмстили статтю “Кожному журналісту – по пістолету”. Кравченко якось зібрав журналістів і каже, що, мовляв, ось Карпенко написав, аби кожному журналісту видати по пістолету… І вручив усім по пістолету. І мені дістався, з його персональним підписом.
–На вашу думку, невже Україна приречена вічно страждати, терпіти економічну скруту?
-Я не думаю, що це буде завжди. Гадаю, попереду нас чекає велика боротьба, влада буде міцно триматися за свій плацдарм, який можна назвати “Україна — олігархія”. Тоді, на початку 90-х, медіа жили з надією, що ми зробимо життя кращим, що Україна буде заможною і щасливою. Але побачимо, як воно буде, ситуація може повернутися зовсім не так, як влада собі планує. Прикро, що друковані медіа, на жаль, “помирають”. А усе телебачення практично “при руках”, ситуація дуже складна, і те, що у нас робиться, на жаль, поки що, не на користь України.
–Не можу не поцікавитися: а ви не думали залишитися у “Вечірньому Києві”, не йти у відставку?
-Ні, таких думок не було. Я там себе вичерпав, там склалася така ситуація, що мені краще було піти. Почався тиск на мене з усіх боків, і щоб залишитися на посаді треба було підставляти газету. Сталося так, як сталося…
–Після того, як ви залишили пост головного редактора “Вечірнього Києва”, ви знайшли себе в науці, викладали студентам в університеті імені Тараса Шевченка, університеті “Україна”. Ви були задоволені новою роботою, були у своєму човні?
-Так, я був у своєму човні, бо продовжував бути пов’язаним з пресою, з діаспорою…
–У вашій творчій біографії є знакова книга, яку ви видали у “Вечірньому Києві”. Це “Суд і осуд” – про судову тяжбу з колишнім міністром оборони Шмаровим. У цій книзі вже тоді йшлося про те, що армія починає рухатися не в тому напрямку. І сьогодні ми чуємо, як розвалювали армію впродовж багатьох років. Тоді на захист української армії став генерал Анатолій Лопата, у вас є його автограф. Що запам’яталося з тієї боротьби?
-Цей процес зі Шмаровим Був задуманий навмисне. І його фінал був відомим. Суддя Шевченківського суду Антошина довела це діло до кінця, але вона вже не знала, як з цього виплутатися. Вона прийняла рішення проти нас, яке ми опублікували, представивши і свою точку зору. Нам присудили заплатити кілька тисяч штрафу, але ніхто нічого не платив, і вони затихли. А коли я мав розмову з Кучмою, то сказав йому про це судилище, яке влаштували “Вечірці”. Із вуст кучми я почув, що він пропонував Шмарову “знайти спільну мову з Карпенком”, мовляв, навіщо він це затіяв. Шмаров згодом подав у відставку. А коли вийшла книжка, з багатьма матеріалами, стенограмами, вона миттєво розійшлася, думаю, що вона свою справу зробила.
– В одній із колонок головного редактора ви акцентували увагу на ключовій тезі про те, що вмираюють поодинці, а виживають гуртом. Гуртом доб’ємося кращого життя для України?
-Поки ми не згуртуємося, маю на увазі прогресивну українську родину в широкому сенсі, толку не буде. Не треба ділитися на різні групки, бо це працює на кланові інтереси, а треба дивитися в корінь, шукати, яким чином згуртуватися всьому українському патріотизму в одну силу. На цьому і стоїмо.
-Дякую за розмову.
Бесіду вів Леонід ФРОСЕВИЧ
На фото: після інтерв’ю – світлина на згадку з Віталієм Опанасовичем Карпенком.
