На перехрестях долі. Постаті від Віталія Карпенка
Дороги життя, як і звичайні шляхи, мають свої звивини і перехрестя. Наші з Олегом Чорногузом життєві дороги схожі, і перетнулися вперше в Одесі на семінарі письменників-початківців. Кожен з нас починав свій життєвий шлях з районної газети: Олег на Вінниччині, я на Миколаївщині – обидва завідували редакційними відділами листів, а в тих листах відбивалися людські перипетії, переживання та надії.
Доля так розпорядилася, що наші шляхи-доріжки привели обох до столиці. Але кожен ішов своєю життєвою стежкою – я цілком віддався газетній справі: майже п’ятнадцять років редагував газету «Вечірній Київ», яка досягла майже шістсоттисячного накладу і ще за рік до Незалежності України стала незалежним столичним виданням. Олег же, вроджений сатирик і гуморист, працював у славнозвісному «Перці», згодом його редагував. Потім заснував своє сатирично-гумористичне видання «ВУС».
У водовороті подій зустрічатися доводилося мало, та проте ми не випускали з поля зору творчість один одного.
У мене є низка Олегових книг, подарованих мені автором. Із них я обрав для цих заміток дві: «Претенденти на папаху» та «Аристократ із Вапнярки». Чому? Бо вони чи не найчіткіше відображають суть характеру автора та риси його творчого почерку.
Перший із названих сатиричних романів пробачив світ 1983 року. Автор у властивому дусі зазначив наприкінці: («Далі не буде»). Гадаю, що він не лукавив. Проте саме життя – попит читачів – змусили до його перевидань. Я ж дорожу цією книгою як першим виданням. І звісно ж – автографом автора.
Творче життя Чорногуза активне, непосидюче, насичене подіями і боротьбою. Проте він навчився успішно долати перешкоди. Чимало поїздив по країні та світу. 1984 року був навіть делегатом XXXIX сесії Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй від України.
Та письменницьке ремесло він вважав основним. І написав чимало – понад десяток одних романів. Його твори в різні роки виходили в 2-х, у 7-ми і нарешті найповніше видання 2015 року – у 15-ти томах. Про надзвичайну популярність письменника не тільки в Україні, а й у світі промовисто свідчить той факт, що його твори перекладені 22-ма мовами.
Зрозуміло, що літературні успіхи та громадська діяльність Олега не залишилися непоміченими. Йому присвоєне звання «Заслужений діяч мистецтв України», він нагороджений орденами князя Ярослава Мудрого У та ІУ ступенів. Має також Хрест Івана Мазепи від Президента України.
Інші нагороди, звання та літературні премії годі й перерахувати. Хоча одну варто виділити – це премія відомої української родини Воскобійників у Сполучених Штатах Америки, відомих меценатів та українських патріотів за кордоном. З цією родиною Олег підтримував і підтримує стабільні зв’язки.
Слід відзначити, що Олег Чорногуз не обмежується сатирично-гумористичними жанрами. Він – автор кіноповісті «Смерть без милосердя» та кількох п’єс, зокрема його перу належить драма «Пектораль», присвячена трагічній постаті Георгія Гонгадзе.
Та попри широку палітру Чорногузової творчості, сатирично-гумористичні твори, як на мене, складають визначальну лінію в його доробку. Тому із подарованих книг я обрав для огляду ще один сатиричний роман Олега «Аристократ із Вапнярки». Він попри лещата цензури таки пробився до читача і витримав кілька видань.
Гриць Гайовий, який редагував перше видання, пригадує, як після виходу у світ цього сатиричного роману 1979 року він написав рецензію про цей твір для газети «Молодь України», але цей матеріал потрапив під недремне око заступника головного редактора часопису і був знятий з номера. Просто диву даєшся, що ця роман-дилогія, як, власне, й інші сатиричні твори Чорногуза, пробилася до читача крізь щільні застави цензури.
Я свідомо не аналізую змісту роману, про нього досить детально пише у післямові до видання 1996 року його редактор Гайовий, який підкреслює живучість головного героя Сідалковського й нині, та бачить його живих прототипів у сучасній дійсності.
Саме це видання «Аристократа із Вапнярки» Олег подарував мені з автографом.
Хочу зайвий раз підкреслити, що Олег Чорногуз ніколи не цурався нашої давньої дружби, започаткованої свого часу на Дачі Ковалевського. І знаходив час і можливість виступити на мою підтримку. Так, коли мої публіцистичні книги були висунені на здобуття Шевченківської премії, і для присудження якої забракло кількох голосів, член комітету Заклунна радісно вигукнула: «Слава Богу!». Про це писала преса, про це відгукнувся і Чорногуз Олег:
«Хіба так само свого часу не відмовили Віталію Карпенку в премії за його гостру публіцистику тільки тому, що член цього комітету, комуністка Заклунная, виступила і сказала, що ми українським буржуазним націоналістам премії не присуджуємо? Вона б не присудила такої премії і «буржуазному» націоналісту – сатирику Тарасу Григоровичу Шевченку…
А все тому, що Віталій Карпенко, як і його однойменець Микола Карпенко, обидва в собі поєднали дух «поета і громадянина». А Віталій Карпенко всі 15 років незалежності твердо стояв на позиції мужності і принциповості у боротьбі за українську Україну».
На цьому можна було б поставити крапку, хоча сказав я про Олега Чорногуза далеко не все, що знаю. У нього нечисленна, але надійна родина: дружина Лідія Степанівна – лікар-кардіолог, кандидат медичних наук; син Ярослав – співак, артист Національної залуженої капели бандуристів; дві онуки – Ярина та Олеся та правнучка Орися.
Детальніше варто сказати про Ярослава. Він, як і батько, закінчив факультет журналістики столичного Шевченкового університету, працював у журналі «Українська культура». Як і батько, людина творча: пише вірші, кладе їх на музику. Видав кілька поетичних книжок: «У всесвіті серця», «Симфонія кохання», «Березнева ностальгія», «Тиха ніч над хатою моєю» (до речі у співавторством з батьком), літературно-історичної розвідки «Кобзарська Січ», створеної до 90-річчя Національної заслуженої капели бандуристів України ім. Г. Майбороди.
Його вірші поклали на музику композитори Олександр Білаш, Віталій Кирейко, Віктор Охріменко. Та й сам він пише музику: як вважають фахівці, його пісні у його власному виконанні по-своєму оригінальні і неповторні. Це такі твори, як «Елегія», «Колискова для коханої», «Лікарці», «Мамина хустка», «Печальний вальс», «Посивіли кульбаби на луках» та багато інших.
Ярослав – член Національних спілок письменників і журналістів. Як бачимо, людина творча, оригінальна, вся в пошуку.
На жаль, мені випало зазнайомитися з Ярославом дуже коротко. Та був приємно вражений, отримавши від нього на одному із масових заходів, які проводила редакція редагованої мною газети «Вечірній Київ», книжку поезій «У всесвіті серця» зі щирим автографом.
Ні на йоту не сумніваюсь у щирості цього автографа, та навів його не для власної втіхи, а для того, щоб підкреслити щирість, безпосередність і патріотичну спрямованість Олегового нащадка. «Вечірка» та її редактор тоді були на слуху: українці, думаючі кияни поділяли нашу патріотичну позицію і саме це спонукало Ярослава написати такий автограф.
Я ж його навів з однією метою: щоб підкреслити якого сина виховало подружжя Чорногузів – талановитого, мислячого, відвертого, справжнього українського патріота. І переконаний, що справа не тільки у генах, а й у вихованні, передусім власним прикладом і цілеспрямованими зусиллями. Олег Чорногуз може бути спокійним і впевненим: його літературно-творчу справу є кому продовжити.
На жаль, із нашої п’ятірки це вдалося тільки Чорногузам.
На цьому я спокійно можу поставити крапку на циклі сюжетів про побратимів по духу і думці, творчість яких, якщо не початок то подальший творчий злет бере із семінару пишучої молоді на Дачі Ковалевського 1962 року. То той розгін, який стимулює все життя.
Про себе писати не прийнято та й немає потреби. Книга про це, якщо колись побачить світ, то розповість більше, ніж можна сказати про себе у цих стислих нотатках.
Віталій КАРПЕНКО
Попередні матеріали читайте тут:
- Великий трудівник пера. Постаті від Віталія Карпенка
- Гурт однодумців з Дачі Ковалевського
- Унікальність Євгена Товстухи
