Один такий удатний українець на всі покоління й віки! Чикаленку рівних нема і поки що не буде…

Чесно кажучи, у черговий раз пишучи про Великого Українця Євгена Харлампійовича Чикаленка, я вже мимоволі вчуваю пронизливу оскомину на зубах. Лиха доля чи її вороги так зацементувала цю історичну постать з боку блокування підходів до його неординарної особистості, зрозуміло ж, нашими північними сусідами, насамперед, що начебто й по нині на цьому імені стоїть каїнова печать — «не підходити», «не згадувати». На всіх підступах буцімто хтось таємничий намастив отруйним радіаційним «новичком»: «не влізай – знищить…» І це зрозуміло чому. Український поміщик Євген Чикаленко (21 грудня 1861 — 20 червня 1929 рр.)…

Читати далі

Польоти зі складеними крилами. Про те, у який футбол грає збірна України

Ні, як мене не переконуйте, але це не футбол рівня збірної країни. Швидше дворова безвольниця задрипаного села Курячі Лози десь з-під Кривого Озера степової Миколаївщини, в якої вся мотивація зводиться до післяматчевого застілля. Хлопці ж з Боснії і Ґерцоговини (ще іноді пишуть в офіційних проспектах – Херцоговини) були однозначно налаштовані на агресивну, наступальну гру, на боротьбу буквально за кожен м’яч і метр поля. Іноді здавалося, що спортсменів у білих футболках значно більше на зеленому газоні. (У Львові національна збірна України з футболу зустрічалася з головною командою Боснії і Герцеговини –…

Читати далі

Музичне чудо Ірландії – гурт «Слава Україні!»

Цими, на диво гарячими, аж спекотними днями осіннього «Бабиного літа» мені негадано зателефонував відомий український поет і письменник, давнішній приятель і земляк Іван Кокуца. Ванька, як його люб’язно з малолітства кличе рідна ненька, і я його подеколи називаю, насамперед тоді, коли хочу придобритися до колеги по творчих муках. Родом творець геніальної, як я вважаю, поеми «Снідало сонце в тумані», котра мені вельми до шмиги, походить з мого племінного Поділля, Навіть більше того. Його родиме гніздо розташоване у селі Пелинівка, де з весни до осені, напевне, мешкає більше білогрудих лелек, ніж…

Читати далі

Плеяда науковців сержанта М’яловицького

Є у мене друг, який найбільше гордиться своєю… дружиною. І сам чимало має заслуг: професор, знаний фахівець у галузі мікробіології, захисту довколишнього природного середовища. Але на першому плані для нього – справи і успіхи його Олени Анатоліївни. Вона – двигун сім’ї, локомотив руху. Від неї все крутиться… Олена Анатоліївна – медик. І не просто людина в білому халаті – фахівець найвищого рангу в охороні здоров’я українців. Вона доктор медичний наук, професор. Визнаний в Україні спеціаліст з лікування розсіяного склерозу, мігрені. Сказати б, надзвичайно проблемних хвороб центральної нервової системи. Статистика подає…

Читати далі

Як з’явився пам’ятник Тарасу Шевченку у Вашингтоні?

Усі велетенські справи, як відомо, починаються з ідеї. Не виняток і ця. Вона немовби насінина, з котрої виросла велика справа, яка нині відома на весь широкий світ. У суботу, 23 червня 1956 року, щоденна україномовна газета США “Свобода”, на своїй другій шпальті розмістила листа заокеанського гостя Америки Івана Дубровського, озаглавленого «За пам’ятник Т.Г. Шевченку у Вашингтоні». Він скромно вмістився у кінці полоси. В ньому (бережно зберігаю стилістику і пунктуацію того далекого часу) говорилося: «Коли людина приїздить до іншої країни чи навіть іншо­го міста та ще й перший раз, то зрозуміло,…

Читати далі

Мережила мати вишиванки синам патріотичними віршами. До історії про чотирьох кандидатів медичних наук однієї сім’ї

Упіймав себе на думці, що я ніколи не розповідав про мого друга і брата Миколу, а він, як ніхто інший, колоритна, незвичайна, показна фігура в моєму житті, про кого потрібно, либонь, було б і пісні писати, а я ось усе помовчував. Це тому, мабуть, що Коля – давно вже Микола Миколайович – мій родич. Казати б, брат у троюрідних. Він, як і я, також Горобець, а про свояків начебто й негоже оповідки творити. Хоча Микола Горобець, гадаю, ви це скоро зрозумієте, напевне, заслужив на таке давно. Отож, ми з Миколою…

Читати далі

Придибенція з нічними помідорами

Нещодавно, 7 листопада (це ж подумати лишень, який знаменитий день!), у мене враз обізвався скайп. Я натиснув кнопочку з’єднання, і на екрані виринув мій давній приятель і друг Анатолій Резников із Кривого Рогу. – Сан Саничу, – каже привітно, – щиро й сердечно вітаю тебе зі століттям Великої Жовтневої соціалістичної революції… Ми  з ним довго і від душі сміялися з цього жарту. І справді, така пам`ятна дата з часу петербурзького майдану з державним переворотом, а зовсім ніхто і не святкує. Якась дивина… З Анатолієм ми познайомилися за  доволі цікавих обставин.…

Читати далі

Фіаско безвольного Андрія Шевченка

В українському футболі все, як завжди: бездушність гравців, безглузда біганина з опущеними головами і руками, відсутність бажання боротися за результат, брак у діях польової десятки упертості, настирливості, націленості на ворота суперника. Банальна розхлябаність на кожному квадратному метрі поля. А головне – якась патологічна (бо дивлюся футбол багато років) байдужість. З початком другого тайму стало зрозуміло, що гол у ворота П’ятова буквально висить у повітрі. Всі «жовтяки» бігають кругами довкола хорватів, якщо трапиться м’яч, відмахнуться знічев’я ногами. Вийшли на поле, наче посмішити. І це після перерви, де тренерський штаб повинен був…

Читати далі

Незабутня фотосесія в сауні для газети

Цей знімок я давно розшукував у своїх домашніх архівах з колишньої журналістської роботи, і ось нарешті трапився до рук. Хвилинка, і він уже оцифрований сучасним фотоапаратом, готовий з’явитися у світ. Хоч би у Фейсбуку, чи інтернет-блозі. Мабуть, у році 1989-му, а то й у дев’яностому, коли я трудився в газеті «Правда України», справи службові завели мене поспіль із нашим редакційним фотокором Петром Приходьком у Дубно Рівненської області. На тамтешній масло- чи сирзавод, гарне тоді підприємство. Ходили ми цехами, розмовляли з робітниками і фахівцями. Петро блимав своїм апаратом. Дівчата верескливо відмахувалися……

Читати далі

Борщівник Сосновського: зелена біда під кожне село (+відео)

Ці триметрові велети окупували обіччя більшості доріг, запрудили береги водойм, витіснили пасовища. Від них небезпека людям. Де вони взялися, і хто їх завіз до України? Часто мандруючи  Україною, насамперед західними і північними регіонами, подумки згадуєш шизофренію Савелія Крамарова з відомого радянського кінофільму: «А уздовж дороги мертві з косами стоять…» Нині лякають не покійники, а екзотичні зарості диких велетенських зонтичних рослин, котрі прийшли до нас, немовби з інших світів, перетворили узбіччя шляхів на дивовижні, страхітливі, непрохідні хащі, котрі щодалі невгамовно розширюються, загарбують довколишні території. Ті, хто знають, що це за дивні…

Читати далі