Про роковини поета Андрія Малишка крізь призму рашистських ракетних ударів. Роздуми письменника
Андрій Малишко – автор пісень, які в багатьох на слуху, співаються, надихають, зворушують, народився 14 листопада 1912 року.
Відзначити пам’ятну дату листопадового вівторка в Національному музеї літератури України зібралися в Києві письменники, творчі особистості, співаки Національного академічного українського народного хору імені Г. Г. Верьовки. Як почесні гості приїхали з Богодухова земляки поета.
Цього ж дня в столиці Індонезії Балі відбувалася зустріч так званої «двадцятки». Очікувалося, що рф завдасть по багатостраждальній українській землі чергових ракетних ударів. Через цинічний, масований напад безумних терористів ушанування одного з видатних піснетворців довелося перервати. Учасники дійства мусили переміститися в надійне підземелля станції метро «Театральна». Понад годину, а дехто й довше чекали на припинення бомбардувань. Але того гіркого дня так і не діждалися сигналу – «відбій». Такого замаху на знищення, на тотальний геноцид українського народу в його лихій, стражденній історії ще не було. І хто ж учиняє?
На долю Андрія Самійловича випало пережити Голодомор-геноцид 1932-1933 років. Тамуючи подих, з жахом згадував, як двадцятирічним бачив: перед входом до Бесарабського ринку лежав чоловік з розпоротим животом і насипаною в нутрощі пшеницею. Ближче до обличчя замордованого – напис крупними буквами: «Нажрался, хахол». Якому Хомі не ясно, що розправу вчинили не якісь там бандити, а сталінські спецслужби? Аби настрахати. Щоб посіяти паніку. Залякати українську національну свідомість у її предковічній столиці.
О. Твардовський відзначився порадою Малишку переорієнтуватися на російську мову. «Печататься в Советском Союзе большими тиражами». Прибутки незрівнянно більші. А щодо «национальных различий», а тим паче кордонів, то «это фанера. Мы – единый народ». Помилуй, доле! Від кого тільки не ростуть ноги в зазіхань на українську самобутність? Що й використовують задля довічного владарювання кремлівські верховоди. Справжні наміри тих, у головах яких ніяка совість ніколи не ночувала, приховані селевими потоками брудної пропаганди. Навіть неблагозвучне від основоположника марксизму-ленінізму, не від когось же іншого, як від К. Маркса – за сімома замками:
«Московія була вихована і виросла в жахливій і огидній школі монгольського рабства… Не сувора слава норманської доби, а криваве болото московського рабства було колискою Москви, а сучасна Росія є нічим іншим, як трансформацією останньої… Росія, не маючи жодного відношення до Руси (України) й отримавши, точніше – вкравши свою нинішню назву у 18 ст., нахабно претендує на історичну спадщину Руси (України), створеної на вісімсот років раніше. Насправді московська історія – це історія Орди, пришита до історії Руси (України) білими нитками й цілком сфальсифікована»…
Визнаний історик М. Костомаров, майже ровесник Маркса, указував на те ж саме, щоправда, догідливо щодо панівного в москалів: «У південноруського народу його прізвисько ніби вкрадено».
Приховується від мільйонних мас і застереження від Енгельса:
«Будь-яке захоплення території, будь-яке насильство і гноблення Росія завжди здійснювала, прикриваючись брехнею про просвітництво, лібералізм і звільнення народів».
Втім, необхідно підправити Маркса. Не «на вісімсот років раніше». А щонайменше на двадцять тисячоліть, коли рахувати від предковічного. Етнос українського роду з першими словами своєї мови зароджувався на березі річки Десни, притоки Дніпра, в усесвітньо відомій Мізинській археологічній культурі, вікування якої – понад ХХІІ – ХІУ тисячоліття до нової доби. Матеріальні й духовні набутки попередниці сповна успадкувала її наступниця Трипільська. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності колядки й щедрівки та пісні календарно-обрядових відправ на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, Медового Спаса, Маковія, Яблучного Спаса, Покрову, коли по завершенні нелегкої, в поті чола, праці на полях і нивах перший сніг припорошує землю, а дівчата на виданні побиваються: «Покровонько, Покровонько, покрий мені головоньку як не наміткою, то хоча б онучею, щоб не зоставалася дівкою гидючою».
Неміряні тисячоліття існування українського етносу. Його заповіт майбутнім поколінням: «Все згине, тільки правда зостанеться».
Вадим Пепа, письменник.
