Ніколи не забуваймо тих, хто першим став на захист України. Василь Білик, позивний “Гуцул”, солдат батальйону “Айдар”, загинув під Щастям за наше з вами щастя. Рівно дев’ять років тому.
Чудова Людина, від посмішки якої всім навкруг ставало тепло, – ділиться спогадами у Фейсбуку громадська активістка Людмила Оніщенко.
З Майдану пішов захищати Україну на Схід. За свою доньку Веронічку, яку любив понад життя, за всіх українських дітей. Йдучи на війну востаннє, сказав мамі: “В мене є ангел-охоронець з броньованими крилами! Я вже стільки разів міг загинути, але я живий!”.
Навічно 21.
“Він дуже любив читати. Як досі пам’ятаю, якось влітку, будучи десятилітнім хлопчиною, прийшов й розповів мені, що прочитав Олександра Бєляєва “Людина-амфібія” та Олександра Волкова “Чарівник смарагдово міста”. Ці книги є порівняно старими, тому для мене було дуже дивно, що Вася у такому віці вже зацікавився ними. Одним словом, він був настільки начитаним хлопцем, що в класі важко було комусь з ним зрівнятися. Знаєте, в кожному класі є музично грамотні люди, ті, які мають слух. Таким був і Василь. Якось у нас було свято розколяди, й потрібно було комусь заспівати сольну партію. Тоді Василь вразив мене своїм чистив і дзвінким голосом – було дуже гарно. Окрім того, він був ще й артистичним: якщо потрібно було десь зіграти сценку, Вася завжди вмів перевтілитися. Мабуть, за темпераментом він був холериком – жвавий, емоційний, імпульсивний, компанійський. Якщо він ставив перед собою ціль, до робив все можливе для того, щоб її досягнути. Його завжди цікавило все нове – те, чого він раніше не чув і не бачив. Жаль, що так гірко склалася його доля…” – згадує класний керівник Оксана Дем’яненко.
“… Він загинув, загинув під Луганськом . Всі його звали «Гуцулом», я кликала його Васильком, за його величезні блакитні очі, як волошки в полі. Кому доводилося, хоча б раз побачити або поговорити з цією людиною — він назавжди залишав мітку в душі і пам’яті, він засліплювало світлом щирості і теплоти, занадто любив життя, відчував справжніх людей, вмів говорити правду і відчував фальш. Любила я поговорити з ним про життя, про буття, і мене завжди дивувало, який він не по роках розумний і мудрий…
Він дуже любив дітей і хотів велику сім’ю і багато-багато діточок і танув, коли розповідав про свою донечку Веронічку, про свою маленьку принцесу, якій скоро виповниться два рочки, у якої такі ж блакитні очі, як у її тата. Вдивіться в ці бездонно-світлі очі, запам’ятайте цю посмішку… Запам’ятайте його таким… Його більше з нами немає, він вже на небесах, але назавжди залишиться в наших душах, серцях і пам’яті», – говорить посестра з Жіночої Сотні Майдану.
Схиляємо голови… Світла пам’ять Герою.
