Пам’яті Василя Білика. Він загинув дев’ять років тому під Щастям, йому завжди буде 21
Ніколи не забуваймо тих, хто першим став на захист України. Василь Білик, позивний “Гуцул”, солдат батальйону “Айдар”, загинув під Щастям за наше з вами щастя. Рівно дев’ять років тому.
Чудова Людина, від посмішки якої всім навкруг ставало тепло, – ділиться спогадами у Фейсбуку громадська активістка Людмила Оніщенко.
З Майдану пішов захищати Україну на Схід. За свою доньку Веронічку, яку любив понад життя, за всіх українських дітей. Йдучи на війну востаннє, сказав мамі: “В мене є ангел-охоронець з броньованими крилами! Я вже стільки разів міг загинути, але я живий!”.
Навічно 21.
“Він дуже любив читати. Як досі пам’ятаю, якось влітку, будучи десятилітнім хлопчиною, прийшов й розповів мені, що прочитав Олександра Бєляєва “Людина-амфібія” та Олександра Волкова “Чарівник смарагдово міста”. Ці книги є порівняно старими, тому для мене було дуже дивно, що Вася у такому віці вже зацікавився ними. Одним словом, він був настільки начитаним хлопцем, що в класі важко було комусь з ним зрівнятися. Знаєте, в кожному класі є музично грамотні люди, ті, які мають слух. Таким був і Василь. Якось у нас було свято розколяди, й потрібно було комусь заспівати сольну партію. Тоді Василь вразив мене своїм чистив і дзвінким голосом – було дуже гарно. Окрім того, він був ще й артистичним: якщо потрібно було десь зіграти сценку, Вася завжди вмів перевтілитися. Мабуть, за темпераментом він був холериком – жвавий, емоційний, імпульсивний, компанійський. Якщо він ставив перед собою ціль, до робив все можливе для того, щоб її досягнути. Його завжди цікавило все нове – те, чого він раніше не чув і не бачив. Жаль, що так гірко склалася його доля…” – згадує класний керівник Оксана Дем’яненко.
“… Він загинув, загинув під Луганськом . Всі його звали «Гуцулом», я кликала його Васильком, за його величезні блакитні очі, як волошки в полі. Кому доводилося, хоча б раз побачити або поговорити з цією людиною — він назавжди залишав мітку в душі і пам’яті, він засліплювало світлом щирості і теплоти, занадто любив життя, відчував справжніх людей, вмів говорити правду і відчував фальш. Любила я поговорити з ним про життя, про буття, і мене завжди дивувало, який він не по роках розумний і мудрий…
Він дуже любив дітей і хотів велику сім’ю і багато-багато діточок і танув, коли розповідав про свою донечку Веронічку, про свою маленьку принцесу, якій скоро виповниться два рочки, у якої такі ж блакитні очі, як у її тата. Вдивіться в ці бездонно-світлі очі, запам’ятайте цю посмішку… Запам’ятайте його таким… Його більше з нами немає, він вже на небесах, але назавжди залишиться в наших душах, серцях і пам’яті», – говорить посестра з Жіночої Сотні Майдану.
Схиляємо голови… Світла пам’ять Герою.
