Про це заявив голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко під час шостого засідання Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради, присвяченого злочинам проти працівників медіа.

За його словами, лише у 2025 році було зафіксовано 160 атак і погроз, з яких 70 стосувалися фізичного знищення майна редакцій та журналістів. Томіленко наголосив, що ці дані не є остаточними, адже повної інформації про всі випадки переслідувань наразі немає.

Він також зауважив, що будь-яка позначка «Преса» на бронежилетах чи спорядженні робить журналістів живою мішенню для окупантів. Тому НСЖУ закликає медійників утриматися від використання таких написів під час роботи на фронті.

Питання ідентифікації журналістів обговорюється і на міжнародному рівні. За словами Томіленка, під час дискусій із представниками ОБСЄ йшлося про суперечність між українськими реаліями та міжнародними конвенціями: у світі позначка «Преса» має гарантувати захист, але в умовах війни в Україні вона може означати смертельну небезпеку.

Сообщение За час повномасштабного вторгнення загинуло 147 журналістів, 28 – досі в полоні появились сначала на Український репортер.

Зазначається, що серед основних російських злочинів проти журналістів та медіа, які скоєні на українській території: вбивства журналістів – 15 під час виконання редакційних завдань (усього 125); незаконні ув’язнення журналістів – 26 (29 викрадень); обстріли – 51 та поранення журналістів – 46; переслідування, погрози та залякування журналістів – 143; руйнування та пошкодження офісів редакцій – 44; обстріли телевеж – щонайменше 23; вимкнення українського мовлення та запуски на базі українських медіа російської пропаганди – 35; кіберзлочини – 110; закриття медіа внаслідок фінансової та кадрової кризи, спричиненої повномасштабною російською агресією – 337; юридичний тиск – 34.

“Якщо у 2022 році головною загрозою була артилерія, то станом на 2025-2026 роки домінуючим фактором смертельної небезпеки для журналістів стали безпілотники (FPV-дрони, “Ланцети”, “Молнія” тощо). На четвертому році повномасштабного вторгнення ІМІ зафіксував три вбивства медійників під час їхньої професійної діяльності – усі троє внаслідок дронових атак”, – йдеться в повідомленні.

Зокрема, йдеться про: Антоні Лаллікана – французький фотожурналіст, загинув 3 жовтня 2025 року від удару російського дрона біля Дружківки Донецької області; Альону Грамову (Губанову) – воєнна кореспондентка українського телеканалу іномовлення Freedom, яка загинула в Краматорську (Донеччина) 23 жовтня 2025 року внаслідок російського удару БпЛА “Ланцет”; Євгена Кармазіна – оператор українського телеканалу іномовлення Freedom, який загинув у Краматорську (Донеччина) 23 жовтня 2025 року внаслідок російського удару БпЛА “Ланцет”.

“Хоча нових арештів журналістів на тимчасово окупованих Росією територіях України не було задокументовано, майже всі журналісти, яких раніше затримала росія з політично мотивованих причин, досі залишаються за ґратами. Наразі ворог незаконно утримує в заручниках щонайменше 26 цивільних українських медійників. В 2025му році в Україну повернулися лише троє журналістів: Дмитро Хилюк, Марк Каліуш (обидвоє в рамках обміну) та Владислав Єсипенко (відбув весь термін незаконного ув’язнення у в’язницях рф). Після звільнення вони розповідали про тортури та порушення прав людини під час свого незаконно ув’язнення росією”, – розповіли в ІМІ.

Також зазначається, що за підсумками четвертого року повномасштабної війни, найбільш помітне зростання стосується пошкодження редакцій медіа внаслідок обстрілів — постраждали щонайменше 19 редакцій як в прифронтових містах, так і в тилових.

Так, рашистами знищили офіс філії “Суспільного” у Дніпрі, а офіси ще трьох медіа постраждали через наслідки ворожих обстрілів енергетичної інфраструктури.

“За підсумками чотирьох років з початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну, щонайменше 337 медіа припинили повністю або частково свою діяльність. Основною причиною закриття медій стали тимчасова окупація територій та фінансові труднощі, спричинені війною. Російська війна спричинила закриття медіа майже у всіх регіонах України”, – йдеться в звіті.

Фото: life.pravda

Сообщение За чотири роки повномасштабної війни рф скоїла 896 злочинів проти журналістів та медіа появились сначала на Український репортер.

На превеликий жаль, українське суспільство, яке колись довго перебувало в складі «найбільше читаючої країни в світі» (відомий слоган часів СРСР), не належить до особливо розвинутих в цьому плані суспільств. За роки незалежности в Україні з’явилося цілком мало яскравих, новаторських, ідейно-пробивних часописів. Реально їх можна порахувати на пальцях двох рук. Та й то, половина з них вже давно занепали передусім через відсутність передплатників і читачів. Наприклад, в розвинутих країнах Західної Европи (Німеччина, Франція, Італія, Еспанія, Велика Британія) аналітично-інтелектуальні журнали налічують десятки назв і навіть мають свої окремі тематичні ніші. У країнах Середньої Европи таких журналів трішки менше, скажімо, у Польщі, але вони зовсім не поступаються якістю і рівнем проблематики. Навіть у малих за чисельністю мешканців країнах, як Чехія, Словаччина, Хорватія чи Румунія, наявна своя «лінійка» якісних журналів. Так само із газетами: паперові видання політичного змісту (тобто «важкі» для читання) збереглися в більшості названих країн Европи в широкому спектрі, вони відіграють помітну роль в національній культурі і суспільному житті, формують громадську думку, наступають на владу, критикують. І це помітно навіть в країнах Балканського півострова (Болгарія, Сербія, Чорногорія, Македонія), які також мають розвинуту пресу, хоч вважаться «відсталими» в плані громадянського розвитку.

Натомість в Україні ми спостерігаємо повне змаління пресового ринку, перетворення часописів на побутово-бульварні за тематикою, тобто на примітивні, невибагливі газетки про «город» і «здоров’я», які не мають ніякого стосунку до інтелектуально-ідейного розвитку суспільства, не впливають на творення громадянського суспільства в Україні.

Зараз, з розвитком інтернету, паперова преса поступово зникає з українського національного ринку періодики, а її місце займають інтернет-сайти. Це, з одного боку, ніби й позитивний процес (бо інтернет-видання більше захищені від тиску з боку влади), але в суті він демонструє слабкість нашого суспільства.

За 30 років самостійности в Україні так і не постав жоден журнал, який би спробував об’єднати ідейно й ціннісно певний соціяльний стратум, щоб вести його через море суспільних проблем. Важко назвати якийсь журнал, який би виражав авторитетні думки, ідеали та на який би орієнтувалася якась значна й вагома частина нашого суспільства. Можна виділити доволі успішний проєкт з видання «Українського тижня» (існує від 2008 року). І це, здається, все. Всі інші спроби видавати подібні журнали або були короткочасними, або фрагментарними.

Суспільно-політичний журнал «Універсум» існує в Україні рівно 30 років. За цей час видання охопило своїми впливами різні кола українських читачів. Від самих своїх початків «Універсум» вирізнявся принциповою критикою влади, всіх її промахів та непослідовностей, чіткою державницькою позицією, гострим підходом до актуальних проблем національного буття. Помітну роль відіграв журнал у часи президентства Леоніда Кучми, коли згорталася свобода преси, панували знамениті «темники», коли олігархат захоплював український інформаційний простір. Тоді його шпальти стали для багатьох українських інтелектуалів-патріотів єдиним майданчиком, з якого вони могли доносити свої ідейні візії та критичні реляції до суспільства.

Твердою залишалася позиція «Універсуму» у складні часи хисткого президентства Віктора Ющенка та наступу на демократію й українську ідентичність за влади Віктора Януковича. Тоді головний редактор згуртував довкола редакції часопису відважних і авторитетних людей, які наполегливо відстоювали ідеали нації, європейського курсу України, її суверенности й цінності громадянського суспільства. Таких як Юрій Щербак і Юрій Іллєнко, Леонід Капелюшний і Юрій Саєнко, Аскольд Лозинський і Василь Лаптійчук, Віктор Каспрук і Тарас Марусик та ін. Сам Олег Романчук вирізнявся надзвичайно гострими, наступальними публікаціями, які будили сумління та «вирували» душу.

Вельми позитивною лінією журналу стало поєднання в його тематиці й проблематиці політології та культурології. Відтак «Універсум» перетворився на важливу трибуну для творчої української інтелігенції, яка отримала змогу суттєво впливати на формування нової стратегії зі зміцнення української ідентичности. Головною характерною ознакою часопису стала його відвага в осмисленні болючих проблем, постійні спроби заглянути в непривабливі «закути» суспільних негараздів, громадянської пасивности українства. Відтак цілком невипадковою в 2010-і роки стала тема малоросійства на шпальтах «Універсуму», яка оголювала центральну проблему українського національного буття: безхарактерність і національне відступництво значної частини українського суспільства.

Найважливіше, що вдалося створити у виданні настрій атакувальности щодо непослідовної, непродуманої та безвідповідальної політики влади. «Універсум» стало виконував функцію «вільної платформи» для обміну думками та візіями щодо розвитку української держави.

Вікторія Романчук структурувала свою монографію вельми продумано. У першому розділі книги «Суспільно-політичне видання в Україні як об’єкт дослідження» вивчається історія постання часопису, його головні функції, визначено теоретико-методологічні засади праці, описано тематику й головні жанри журналу. Авторка показала, як редколегія зуміла витворити широку програму видання, залучити до нього світ української діяспори, об’єднати широке коло авторів довкола цієї програми нового українського націєтворення. У монорафії описано, як «Універсум» творив свої оригінальні видавничі проєкти: готуючи спеціяльні книги на теми наукової фантастики, дитячі книжки, політологічні книги. Як на шпальтах журналу об’єдналися самобутні, творчі автори: Володимир Войтенко, Володимир Кузьменко, Осип Мороз, Леонід Сотник, Роман Коритко та ін. У такий спосіб видавництво «Універсуму» переросло в широку поліфонію ідей, літературних та культурологічних кроків.

У розділі «Універсум» як соціяльно-політичний і культурний феномен українського інформаційного простору» Вікторія Романчук проаналізувала специфіку публікацій на сторінках журналу, глибоку аналітичність, системність, прогностичність його авторів. По-суті, журнал на якийсь час став незаперечним лідером із формування української громадянської думки та публіцистичної стилістики. Авторка дуже вдало й всебічно описала всі головні аспекти видання, його панорамність, концептуальні інтерв’ю на сторінках журналу, які ставали правдивими інтелектуальними подіями для всієї України.

З погляду фахової журналістики Вікторія Романчук показала творчі підходи та відкриття головного редактора у плані оформлення і наповнення рубрик видання. Через це журнал майже кожним своїм номером ставав «пружиною» динамічного осмислення пекучої національної та громадянської проблематики України.

Третій розділ монографії називається «Державницька сутність і конструктивність військового, інформаційно-безпекового, історичного, економічного контентів видання». Тут Авторка простежила, як розвивалася лінія журналу щодо вироблення правильного бачення в українстві своїх військово-геополітичних завдань. Саме так: геополітичних. Україна за своїм географічним розташуванням належить до «вирішальних», особливо значущих держав світу. Її межі, місце на перетині геостратегічних міжнародних шляхів, вага у співдії та коекзистенції макрорегіонів Середньої і Східної Европи є вирішальними для стабільности всього простору Євразії. І нинішня війна, про яку, до слова, «Універсум» попереджав неодноразово, є цьому підтвердженням: Москва вибрала свою жертву не випадково, це її «останній і рішучий бій» за збереження єдности і ваги Північної Евразії як одного з епіцентрів планети.

Вікторія Романчук докладно описала гостру проблематику, яку підіймали автори журналу, як вони намагалися докричатися до сумління українських владоможців, які ігнорували військовий аспект існування нашої держави. Сьогодні ми можемо зі старих стрінок «Універсуму» простежити всю історію роззбороєння України, зрозуміти пастки, які їй підготували проросійські сили, що десятиліттями домінували в країні, усвідомити фатальність рідного малоросійства, яке блокувало визрівання нації і вело її до фактичної катастрофи, яку ми переживаємо зараз.

Вартує відзначити професійну майстерність Вікторії Романчук як журналістки і науковиці. Її дослідження демонструє аналітичну вправність, легке володіння словом, вміння «розтинати» визначену проблематику. У цій книзі українство великою мірою отримало живу інтелектуальну історію становлення своєї державности, свій власний портрет за роки змагань і поривань – від початку 1990-х до сьогодення. Ця книга стане неуникненним документальним «підручником» для сучасних істориків, які зможуть через її матеріал увійти в складні процеси становлення української демократії і побачити їх зсередини. Книга буде добрим уроком мудрости для сучасних українських політиків, які зможуть через неї побачити всі промахи й недоладності українського політикуму за останні 30 років. Для самих журналістів це видання буде незамінним підручником для зрозуміння суспільно-політичних та інтелектуальних процесів цього періоду й, гадаємо, неодмінно підніме рівень українського національного самоосмислення.

ОЛЕГ БАГАН,
літературознавець і публіцист,
Заслужений працівник освіти України

Фото з відкритих джерел.

Сообщение Актуальні думки про журнал “Універсум”, який збудував сучасність появились сначала на Український репортер.

Російське втручання у вибори-2016 було дуже значним, недарма для його розслідування було призначено комісію на чолі зі спецпрокурором Мюллером, і, схоже, зміна головного редактора цієї газети стала частиною багатопланової операції. Втім, дама не відігравала самостійної ролі і відверто зізнавалася мені, що напрямок газети визначає «червоний московський телефон» – газета була донькою «Московського комсомольця». Мої антитрампівські матеріали з того часу не друкувалися, і незабаром співпраця взагалі припинилася. Втім, за межі пристойності видння намагалося не виходити.

Момент істини настав 24 лютого минулого року – такої відвертої і навіть шаленої роспропаганди Америка ще не бачила на своїй території! Цей брудний фонтан бив до липня, коли вийшов останній номер. У газеті перестали розміщувати рекламу, а це головне джерело доходу преси, Павло Гусєв, головний редактор МК, потрапив під санкції ЄС, російські банки – під санкції США, підтримувати газету, що стала збитковою, Москва не стала, та й не змогла в умовах санкцій, і та накрилася мідним тазом. Туди їй дорога.

Подібна метаморфоза, щоправда поки що без мідного тазу, сталася і з інтернет-журналом «Кругозір», автором якого я був багато років. Старий редактор Володимир Болясний, колишній киянин, зовсім захворів і зліг, біля керма став його син – і якраз минулої весни круто повернув журнал на антиукраїнський курс. Довелося послати його за російським військовим кораблем.

А ось редактор найстарішого мережевого видання Америки (виходить із 1997 року!), альманаха «Лебідь», узяв вірний курс! Між іншим, я маю там персональний розділ «Кают-компанія Юрія Кірпічова», і днями із задоволенням опублікував в альманасі огляд війни в Україні.

Але війна настільки значна, що вплинула і на англомовні видання США. Причому я маю на увазі специфічний вплив, простіше кажучи, «руку Москви». Так, так, не настільки вже білий одяг американських ЗМІ! І не тільки таких шалених і одіозних, як ультраправий протрампівський канал Fox News, що став на жорсткі антиукраїнські позиції, а й таких солідних видань, як Wall Street Journal, New York Times, не кажучи вже про Washington Post, яку ще з давніх часів прозвали “«Правдою» на Потомаку”.

У них періодично (і завжди своєчасно для Кремля) з’являються характерні матеріали журналістів і «експертів», очевидно ангажованих, куплених Москвою, і ці матеріали є елементами широкої кремлівської інформаційно-психологічної спецоперації проти України. Як ось стаття про справу Кірєєва, що з’явилася днями у WSJ. Вона збіглася з іншими подіями і не залишається сумнівів, що це невипадково, що з призначенням командувачем військ в Україні начальника Генштабу ЗС РФ Герасимова, апологета гібридної війни, почалася велика російська ІПСО. Думаю, читачі давно знайомі із цією абревіатурою.

Тому торкнемося також українських ЗМІ. Інформаційно-психологічна війна в наш час є надзвичайно важливою складовою війни як такої, і з прикрістю зауважу, що російська ІПСО мала певний успіх. Спочатку Москві вдалося впровадити відразу на кілька каналів і в передачі популярних стримерів Іларіонова, і він залякував швидким нападом півмільйонної і до зубів озброєної російської армії, її переможним походом на Львів і негайним десантом в Одесу з атакою Молдови та іншими невідворотними жахами.

Можна схопитися за голову! Панове українські редактори та журналісти, ви що, не знаєте, хто такий Іларіонів? Це свідчить як мінімум про ваш непрофесіоналізм, а за великим рахунком і про роботу на ворога. За дурістю чи свідомо, це вже не має значення. Адже ця тухла путінська консерва розкрилася ще у січні 2020 року, розводячи провокаційну конспірологію про коронавірус – Ігор Яковенко помітив це одразу. Потім Іларіонов повністю розкрився влітку 2020-го, під час масових американських протестів проти свавілля поліції. Ще тоді стало зрозуміло, що він як був, так і залишився людиною Путіна і недаремно його вигнали з американського Інституту Катона, хоча той і близький до республіканців. Ну а під час війни з ним остаточно все стало ясно, і таке часто запрошення явного путінського агента впливу в український іноформпростiр пахне дуже погано.

Добре хоч Гарі Голохвастова, пардон, Табаха не залучили до цієї операції! Іларіонов хоча б професор і не дурень, тоді як цей «капітан 1 рангу» та «офіцер НАТО» — відвертий брехун і шахрай. Його викриттю в США присвячено чимало передач, але це не заважає йому блищати на провідних українських каналах новин…

Таке ж дивовижне (для тих, хто не знає, що українськими ЗМІ прямо чи опосередковано володіють кілька олігархів, що незалежних видань та каналів небагато, якщо такі взагалі є) синхронне із запрошенням Іларіонова цькування Арестовича. Воно зіграло на руку Москві, відвернуло увагу від трагедії в Дніпрі і стало спробою внести розкол в українське суспільство – під час важкої війни!

До речі, що стосується озвученої Арестовичем «злочинної» версії про те, що російську ракету збила українська ППО, то, по-перше, це була лише версія і не така вже й безпідставна, а по-друге, ті, хто ставить це йому в провину, керуються небезпечною логікою Якщо довести їх звинувачення до логічного кінця, то ППО взагалі боятимуться збивати ракети та дрони, що летять до міст. Адже уламки, включаючи БЧ (бойову частину), можуть впасти на житлові будинки…

Про те, що українські ЗМІ вільно чи мимоволі підтримали ІПСО Москви, свідчить і різка активізація тролів Агентства інтернет-досліджень Пригожина, одіозного «кухаря» Путіна, а також українських ботоферм (спецслужбам, на жаль, не всіх їх вдалося прихлопнути), що діють у тісній кооперації. із цим Агентством. На щастя, незважаючи на радісне потирання рук у Москві, Кремлю не вдалося внести розкол в українське суспільство, воно сильно порозумнішало за останні роки, а війна зміцнила його громадянську свідомість і згуртувала його. Воно чудово знає ціну своїм ЗМІ та не ведеться на дешеві розводки. Наприклад, що стосується Арестовича, який надзвичайно багато зробив для України в інформаційній війні, то підсумок опитування іншого вельми популярного київського стрімера Михайла Шейтельмана такий: 78% підтримують Олексія і лише 22% засуджують. І так не лише в Україні! Його популярність вийшла далеко за межі неньки, і ми в Америці продовжуємо із задоволенням слухати його передачі.

Прислухаються до них і в колах, які визначають політику США. У тому числі щодо допомоги Україні.

Юрій КІРПІЧОВ, публіцист, письменник, США 

Малюнок Андрія Петренка.

Сообщение Війна, журналістика та інформаційно-психологічні операції. Погляд з Америки появились сначала на Український репортер.

Це слова професійної журналістки з Херсона, власного кореспондента всеукраїнського телеканалу.

Херсон та увесь регіон навколо нього окупований Росією ще у перші дні війни. Росіяни беруть українських журналістів у полон – наприклад, Олег Батурін, – тримався у полоні 8 діб без звязку із родиною та доступу до належних йому ліків. Їхні помешкання обшуковують та вилучають ноутбуки та телефони – оскільки у квартирі окупанти не застали журналіста Костянтина Риженка, то арештували його молодшого брата. Більшість журналістів не живе у власних помешканнях – переховуються у знайомих. Виїхати з регіону не можуть. На днях журналістка поінформувала, що з родиною проїхала 45 (!) блокпостів росіян, прямуючи на контрольовану Україною територію, але їх так і не випустили!

Сотні українських журналістів перебувають на окупованих територіях.

Тисячі медіапрацівників евакуювалися – або з родинами перемістилися у безпечніші місця всередині України, або виїхали біженцями закордон.

Тисячі журналістів втрачають свої робочі місця. І засоби для існування.

Мільйони українців ризикують залишитися без доступу до професійної відповідальної журналістики. Особливо, без доступу до локальної журналістики.

Ми говоримо, що війна перекреслила мирне майбутнє журналістів та медіа.

Але ми говоримо про прямі людські втрати, убивства, спричинені росією.

На сьогоднішній день за даними Національної спілки журналістів України загинуло 24 медіапрацівники. Це журналісти українських та міжнародних медіа, працівники ЗМІ – цивільні жертви бомбардувань, медійники, які пішли у військо захищати Україну зі зброєю в руках.

Безумовно, журналісти не повинні змішувати професію із військовою справою. Але журналістська спільнота має шанувати пам’ять кожного загиблого медійника. Адже причина смерті одна. Це російська війна.

Для росіян журналісти є очевидною мішенню. Найбільше розстріляних медійників – у передмісті Києва – коло Бучі та Ірпеня. Окупанти розуміють, що журналісти фіксують звірства росіян, тому атакують незалежних від них медійників.

На тимчасово окупованих територіях після танків та штиків негайно розпочинається кампанія тиску на журналістів та зачистки інформаційного простору. Окупанти або пропонують журналістам ставати місцевими пропагандистами, або вимагають замовкнути.

Обурливим прикладом тиску є випадок у Мелітополі – росіяни після обшуку помешкання взяли у заручники 75-річного батька головної редакторки місцевого онлайн-видання Ріа-Мелітополь Світлани Залізецької. Літню людину кинули у підвал, росіяни зателефонували доньці та пропонували обміняти батька на доньку.
Це реальний фашизм! Але це фашизм, який виріс за прямого сприяння російських пропагандистів.

Українські журналісти переконані – якби більшість російських журналістів – від Москви і до околиць – були проти розпалювання ворожнечі та ненависті – війна би не розпочалася!

Тому українські журналісти проти класифікації «ліберальних журналістів з росії» такими самими як і вони жертвами війни.
Жертва війни одна – це Україна. Пріоритет очевидний- зупинити війну та підтримати українських журналістів – яких щодня намагається знищити російський окупант.

Окремих представників російських ліберальних медіа теж варто підтримувати. Це право інституцій західного світу. Але такі зусилля мають бути принципово окремими ініціативами, сфокусованими на медійників з країни-агресора у цій війні. Без об’єднання в єдиний пул із українськими журналістами!

Чим може підтримати цивілізований світ українських журналістів та медіа?

– Максимальна і оперативна допомога із засобами захисту – бронежилети і шоломи ПРЕСА, тактичні аптечки першої допомоги (вже починається третій місяць війни, а засобів недостатньо).
– Запровадження спеціальних фінансових програм підтримки евакуйованим журналістам та медіа (прихисток, гуманітарна допомога для виживання та розгортання роботи медіа на новій території).
– Запровадження спеціальних програм економічної підтримки українських локальних та національних медіа і журналістів. Зокрема шляхом запровадження програм фінансування заробітних плат журналістів – аби колеги залишалися у професії.
– Допомога і розвиток Центрів взаємодопомоги журналістів всередині України – як приклад – Центри журналістської солідарності Національної спілки журналістів України. Ця мережа підтримується Європейською та Міжнародними федераціями журналістів.
– Розвиток спеціальних програм професійного прихистку українських журналістів у Європі, Сполучених Штатах та демократичних країнах світу (перша урядова програма для журналістів втілена у Косово).
– підтримка у створенні українських медіа для біженців.

Але ключове очікування українців та українських журналістів до іноземних медіа – максимальне докладання зусиль аби зупинити війну! Аби вплинути на європейських політиків. Аби зупинити геноцид українців.

Сьогодні я – ГОЛОС моєї колеги з окупованого Херсону (про яку йшлося на початку виступу). Я голос журналістки, яка переховується задля порятунку свого життя і свободи. Але яка так сподівається на солідарність та дієву допомогу…

Сергій Томіленко,
голова Національної спілки журналістів України,
член виконкому Європейської федерації журналістів

Сообщение “Наш обов’язок – підтримати колег, які віддані професії та є прикладами мужності для нас”, – голова НСЖУ Томіленко появились сначала на Український репортер.

Про це повідомляється на сайті видання.

У новому випуску, вихід якого заплановано на 14 лютого, один з матеріалів буде розповідати про ситуацію, що наразі склалася навколо України: нарощування військових сил Росії на кордонах, загроза вторгнення і підтримка від США та ЄС. Автор статті також пов’язує російську агресію зі справою “кума Путіна” нардепа Віктора Медвечука.

“Протягом 21 року перебування при владі Путін бачив Україну як братню націю, пов’язану з Росією узами віри, сім’ї, політики та тисячолітньою спільною історією. Він провів останні сім років, використовуючи всі наявні у нього інструменти, включаючи примус і відверте вторгнення, щоб зберегти ці зв’язки, оскільки український народ все більше повертається до Заходу. За винятком війни, Одним із найкращих способів, яким Путін має впливати на Україну, є Медведчук і його політична партія. Тому не повинно дивувати, що військове протистояння Росії із Заходом загострилося разом із репресіями проти його друга”, – зазначено у матеріалі.

На самій обкладинці зображений військовослужбовець у камуфляжному зимовому спорядженні, який йде вздовж бліндажу.

Нагадаємо, в американській щоденній газеті The Washington Post опублікували матеріал про тренування 130-го батальйону територіальної оборони України у Києві. Журналіст Девід Л. Стерн висвітлив історії трьох добровольців, котрі готові з власною зброєю боронити своє місто.

Також британська газета The Times опублікувала матеріал про киянку Мар’яну Жагло, котра підготувалась до можливої війни із Російською Федерацією.

Путін заявив, що він обміркує безліч варіантів, якщо Захід не виконає його вимоги щодо гарантій безпеки, які виключають розширення НАТО на Україну.

Сообщение Американське видання “TIME” присвятило Україні обкладинку нового випуску появились сначала на Український репортер.

Про це йдеться у заяві, яку розмістила у Фейсбуці журналістка Kyiv Post Анна Миронюк. Наголошується: це – розплата власника, одеського бізнесмена Аднана Ківана.

Журналісти стверджують Kyiv Post від сьогодні припинило існування.

Співробітники газети були здивовані такими планами Ківана, крім того, несподіваною для них стала інформація про призначення на керівну посаду “людини, пов’язаної з власником”. У заяві не згадують імені цієї людини, але колишня шеф-редакторка новин одеського “7 каналу”, що належить Ківану, Олена Ротарі у Фейсбуці у жовтні оголошувала про набір співробітників до українськомовної редакції. Головний редактор Kyiv Post Браян Боннер підтвердив “Детектору медіа” запуск українськомовного проєкту під брендом Kyiv Post. Він казав, що Ротарі буде заступницею шеф-редактора.

“Ми запускатимемо україномовний Kyiv Post. Але це станеться не завтра. Ми будуватимемо видання поступово й маємо узгодити деталі. Я керуватиму Kyiv Post. Олена Ротарі буде заступницею шеф-редактора, що відповідатиме за версії українською та російською мовами. Ми шукаємо потенційних кандидатів на різні вакансії, від репортерів до редакторів”, – говорив він 16 жовтня.

У заяві колективу газети йдеться, що такі дії Ківана журналісти розцінили як втручання у редакційну політику.

Принагідно згадаю: з кожним роком газет стає все менше. У Києві немає жодного столичного видання! Що там казати, коли у 2018-му пішла в небуття славетна газета Київради “Вечірній Київ”, якій виповнилося 110 років. Її закрили під завісу 2018-го, хоч мер Віталій Кличко і його тодішній заступник Олексій Резніков обіцяли: газета буде жити! «Вечірку» кинули «в яму» за темних, сумнівних обставин. Депутати Київради (навіть з демократичних фракцій!) ані найменшого слова не промовили на захист найстарішого видання. І не створили (бодай для ока!) хоч якусь тимчасову комісію для розслідування обставин підозрілого закриття, дивного переформатування «Вечірнього Києва», хто і чому це зробив, з яких підстав.

Мер Віталій Кличко був обізнаний, що коїлося довкола “Вечірки”, як дерибанщики з КМДА, так звані куратори ЗМІ, запроваджували тіньові схеми переведення бюджетних коштів в “тінь”, як тиснули на колектив редакції, насаджуючи цензуру, волюнтаризм. Це було дикунство! На жаль, Кличко і пальцем не поворухнув, щоб припинити це беззаконня.

Дещо про «Вечірку». Вона знала як періоди розквіту, так і занепаду. На початку 1990-х її наклад сягав майже 600 тисяч примірників. Очолював газету відомий письменник, публіцист Віталій Карпенко. В різні часи в редакції газети трудилося чимало високофахових журналістів, частина яких згодом стали знаними та успішними редакторами солідних всеукраїнських видань.

Свого часу мені пощастило потрапити до редакції «Вечірнього Києва» за конкурсом у 1987 році. На шпальтах «Вечірки» я опублікував десятки резонансних матеріалів, в тому числі розслідувального характеру про боротьбу з корупцією, злочинністю, незаконну торгівлю зброєю в армії, став лауреатом Премії Національної спілки журналістів України. Потім в моїй біографії були інші відомі видання… Удруге пов’язав свою журналістську долю з «Вечірнім Києвом» в 2015 році, погодившись на пропозицію працювати керівником творчої групи редакції.

Після перемоги Революції Гідності «Вечірка», засновником якої є Київрада, потребувала суттєвих, якісних змін, кардинального тематичного, графічного та дизайнерського оновлення. І я твердо вірив, що газета зможе відродитися, постати з руїни. І буде нарешті дотримуватися високих демократичних стандартів та європейських принципів в роботі медіа, що будуть задіяні нові, ефективні підходи в рекламній, господарській діяльності видання. Це було необхідно, адже в минулі роки (коли Київ очолювали Леонід Черновецький, Олександр Попов) рейтинг газети упав до нульової відмітки, а її імідж став негативним, «Вечірку» називали «жовтим листком» того чи іншого правлячого клану, «газеткою брудних замовних матеріалів».

На жаль, у ті часи «Вечірній Київ» перестав бути впливовим, улюбленим виданням киян. Матеріально-технічна база редакції була застарілою, комп’ютерна техніка, фотокамери не оновлювалися упродовж багатьох років. На стінах деяких редакційних кабінетів вражав грибок, ці приміщення не знали ремонту упродовж багатьох років. Це дуже гнітило. В таких жахливих умовах не можуть працювати люди!

За короткий час разом з колективом вдалося повністю оновити газету, зробити її привабливою, стильною за формою, цікавою та багатогранною за змістом. Мені було приємно, що редакційний колектив видання має високий творчий потенціал, здатний конкурувати з іншими.

Ми узяли за правило подавати думки збалансовано, правдиво висвітлювати факти, об’єктивно аналізувати процеси та явища, події міського життя, діяльність Київради. Газета твердо стала на шлях патріотизму, утвердження поваги до українських цінностей. Так, гостями рубрики «Вітальня «Вечірки» були відомі художники, науковці, актори, співаки, композитори, письменники, українознавці, державотворці, депутати Київради, громадські лідери, захисники Вітчизни.

Редакція започаткувала постійну акцію: «Бібліотечка для воїнів» – за допомогою читачів ми збирали книжки для бійців, передавали на фронт. Протягом року на передову було доставлено майже 5 тисяч книжок художнього, документального жанру.

За допомогою відомого волонтера, кавалера ордена «За мужність» Ахмада Атакулієва (позивний Док) протягом року редакція щотижня направляла на фронт також частину накладу газети. У знак подяки воїни подарували колективу «Вечірнього Києва» Державний Прапор зі своїми автографами. Ми прагнули, щоб «Вечірка» знову стала улюбленою газетою усіх киян.

Однак на цьому шляху редакція зіштовхнулася з несподіваними перешкодами. Окремі чиновниці Департаменту суспільних комунікацій КМДА стали незаконно втручатися у творчу діяльність редакції, навіть у графічну модель та концепцію газети. Утім, ми крокували своєю дорогою, але «окриків» ставало все більше. Дійшло до того, що одного разу чиновниця хотіла правити висловлювання першого президента України Леоніда Кравчука.

А після виходу інтерв’ю з народною артисткою України, популярною співачкою Світланою Білоножко ми почули з начальницьких коридорів велике незадоволення. Мовляв, газета вже колись розповідала про пані Білоножко, навіщо знову запросили її на гостину. А випадок був особливий – ми готували номер до Дня Незалежності, згадали, що Світлана Білоножко колись працювала диктором на телебаченні. І 24 серпня 1991 року вона першою повідомила з телеекрана новину про Незалежність.

Ми вважали подібні «окрики» свавіллям стосовно редакції, неприпустимою цензурою. Стало зрозуміло: в таких умовах далі працювати неможливо. А висновок можна зробити такий: у столиці медійну сферу було віддано «на відкуп» начальничкам середнього управлінського рівня, за якими «наглядали» старші, а вже за ними – «смотрящі». Біда Києва – “смотрящі”!

Пригадуєте, одразу після перемоги на президентських виборах тодішній керівник канцелярії Володимира Зеленського Андрій Богдан пихато заявив, що новій владі, бачте, не потрібні посередники, себто ЗМІ, у спілкуванні верховних поводирів з народом. Цей курс призвів до низки провалів в інформаційній сфері з боку Банкової, а також гучних скандалів, і не тільки пов’язаних з пресекретаркою Зеленського Мендель. Суспільство, медійники побачили загрозу для свободи слова, закритість влади від народу, її зарозумілість.

Леонід Фросевич

Фото: “Український репортер”

Про свободу Слова також читайте:

• Пул і Пу. Слово & влада
• Путінські пропагандисти “Звєзди” в Києві. Новий виток інформаційної гібридної атаки
• Триває гібридна війна з українською пресою

Сообщение Журналісти Kyiv Post стверджують, що закриття видання та їхні звільнення – розплата власника появились сначала на Український репортер.

Про це повідомляє НСЖУ.

Понад 150 учасників – журналісти, медіа та журналістські організації – змагалися за перемогу в 14 номінаціях, в тому числі – в чотирьох спецномінаціях: «Журналісти проти епідемії», «Всупереч обставинам: історії й долі», «Україна єдина» та «Кращий журналістський матеріал про захисників України».

Роботи учасників оцінювало фахове журі у складі голови Національної спілки журналістів України Сергія Томіленка, директора телекомпанії «Ільдана», секретаря НСЖУ Валентини Душок, секретаря НСЖУ Зої Шарикової, президента Всеукраїнського благодійного фонду «Журналістська ініціатива» Людмили Мех, заслуженого журналіста України Віри Черемних та заслуженого журналіста України Миколи Семени. Внесок до роботи журі також зробили секретарі НСЖУ Володимир Данилюк і Віталій Голубєв. Координатором проведення конкурсу виступила перша секретар НСЖУ Ліна Кущ.

«Під час оцінювання журі звертало увагу на всебічне висвітлення суспільно важливих тем, нестандартний підхід, вплив того чи іншого матеріалу або ЗМІ. Серед багатьох заявок вирізнялися ті роботи, де журналісти показували не лише проблеми, а й рішення, де автори розповідали про ситуацію через історії звичайних людей. Це допомагає подати складні теми та привернути увагу аудиторії. Щорічний творчий конкурс НСЖУ – це можливості для всіх журналістів і всіх медіа, від загальноукраїнських до локальних. Щиро вітаю наших переможців!» – відзначила перша секретар НСЖУ Ліна Кущ.

Творчий конкурс НСЖУ традиційно проводиться напередодні Дня журналіста у червні, але з огляду на ювілей Незалежності України, у 2021-му році підсумки оприлюднюються напередодні 24 серпня.

«Журналісти важливі. Це гасло НСЖУ яскраво підтверджують професійні та змістовні роботи наших колег з Києва та регіонів, журналістські акції та спецпроекти. Щирі вітання всім переможцям та кожному учаснику Конкурсу! З Днем Незалежності!», – коментує підсумки творчого журналістського змагання голова НСЖУ Сергій Томіленко.

Церемонія вручення нагород та обміну досвідом кращих журналістів пройде у вересні цього року.

Журналіст року

Переможці:

Тетяна Калиновська, головний редактор газети «Черкаський край» (Черкаська область) (за серію резонансних матеріалів на захист прав журналістів та свободи слова, серед яких – «Чи назвуть убивцю журналіста Вадима Комарова?»)

Олена Никифоренко, радіожурналістка АТ НСТУ “Полтавська регіональна дирекція «Лтава» (Полтавська область) (радіопрограма БУДНІ)

Олена Єрмоленко, кореспондентка газети «Моноліт» (Покровськ Донецької області), позаштатна авторка загальноукраїнських та регіональних онлайн-медіа (інформаційне агентство ЛIГАБiзнесIнформ, «Донецкие новости») (серед кращих робіт – спецпроект видання ЛІГА – «Саня-Коронавірус. Звідки беруться безхатьки та як вони виживають під час карантину»)

Кращий журналістський матеріал

Переможці:

Назарій Вівчарик, «Український тиждень» (Київ). Черкаго: у полоні яких стереотипів живуть Черкаси і область?

Марина Кривда, газета «Голос України» (Київ). Щасливе майбутнє настане там, де встановлено чесні взаємини… (рубрика «30 років Незалежності»).

Світлана Листюк, Перша електронна газета (Кропивницький). Хто продає копії ордену “Народний Герой” і чому його вручили жінці у Кропивницькому

Леонід Фросевич, «Український репортер» (Київ). Повернення “барона” зброї. Журналістське розслідування крізь призму війни з Росією

Заохочувальні дипломи:

Анатолій Васевич, телеканал «Центральний» (Полтава). Анонімні алкоголіки допомагають засудженим

Володимир Шак, газета «МИГ» (Запоріжжя). Как инженер из Приазовья создавал автомобиль «Мерседес»

Костянтин Гарбарчук, газета «Вісник+К» (Луцьк). Мама віддала нирку синові – Народному Герою України

Журналістська акція

Переможці:

Проєкт «Україна молода: 30-й рік Незалежності» газети «Україна молода» (Київ), головний редактор Михайло Дорошенко.

Книжкове видання та серія публікацій «Журналісти і незалежність», автор – Юрій Бондар (Київ)

Заохочувальні дипломи:

Студентський проєкт «Поміж текстом: журналісти для журналістів» кафедри журналістики Факультету філології ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» (Івано-Франківська область), керівниця проекту Ганна Пристай.

Краща регіональна, обласна газета

Переможці:

Газета «Деснянка» (Чернігівська область), головний редактор Лариса Галета

Краща районна (міська, міськрайонна) газета

Переможці:

Газета «Сільська новина» (Луганська область), головний редактор Марина Животкова

Газета «Решетилівщина.UA» (Полтавська область), головний редактор Віта Шафорост

Заохочувальні дипломи:

Газета «Сарненські новини» (Рівненська область), головний редактор Світлана Ляшко

Газета «Новий день» (Запорізька область», головний редактор Діляра Кудусова.

Краще регіональне інтернет-медіа

ІзбірКом (Одеська область), редактор Валерій Болган

ІА «Трибуна-Бровари» (Київська область), редактор Ірина Ющенко

Краще регіональне радіо

Переможці:

«Українське радіо. Луцьк» (Волинська область), редакторка Оксана Кривцун

Заохочувальні дипломи:

КП ТРО «На хвилі Корсуня» (Черкаська область), керівниця Галина Добровольська-Рибалкіна

«Радіо Слово» (Львівська область), керівниця Тетяна Шеремета

Кращий регіональний телеканал

Переможці:

Івано-Франківське обласне телебачення «Галичина» (Івано-Франківська область), керівники Ігор Дебенко, Юлія Юзьків

Краща обласна журналістська організація

Переможці:

Запорізька обласна організація Національної спілки журналістів України, голова – Наталія Кузьменко

Львівська обласна організація Національної спілки журналістів України, голова – Ярослав Климович

Краща первинна журналістська організація

Переможці:

Криворізька первинна організація Національної спілки журналістів України (Дніпропетровська область), голова Людмила Тіміргалєєва

Заохочувальні дипломи:

Первинна журналістська організація Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів), секретар первинної організації Наталія Войтович

Первинна журналістська організація журналу Памятки України (Київ), секретар осередку – Валентин Кондратюк

Спецномінації

Журналісти проти епідемії

Переможці:

Олена Романова, телеканал «Інтер» (Київ). Особливості національного карантину. Франція: послаблення обмежень

СарниNews.City (Рівненська область), редактор Тетяна Колядич. Спецпроекти «Супергерої в білому» і «Професійний рестарт»

Заохочувальні дипломи:

Наталія Пітішкіна, Мелітополь.City (Запорізька область). Коронавирус постучался в дом малышки Пелагеи Нестеренко с муковисцидозом. И отступил!

Газета «Порто-Франко» (Одеська область), серія з 33-ох публікацій

Ілона Шевченко, Суспільне:Карпати (Івано-Франківська область). На передовій у боротьбі з COVID-19. Розповідають медики реанімації франківської лікарні

Ліліана Хомишин, BBC News Україна (Київ). «Біди наробили свята і туристи». Коронавірус лютує у Західній Україні

Ірина Гайова, Сусіди сіті (Чернігівська область) «Перевірено на собі. Журналістка зі Сновська на Чернігівщині лікувалася від ковіду три місяці»

Всупереч обставинам: історії й долі

Переможці:

Лариса Маслова, газета «Край Кам’янецький» (Хмельницька область). По вулиці по головній – з оркестром

Заохочувальні дипломи:

Марина Волинець, онлайн-видання Вкорінь (Чернігівська область). Мати з п’ятьма дітьми може залишитись без даху над головою

Галина Добош (“Західний кур’єр, Вісті Калущини” Івано-Франківська обл.) “Праця як молитва” (30 постатей випускників Івано-Франківського медичного фахового коледжу)

Олександр Вівчарик, онлайн-видання «Прочерк» (Черкаська область). Кам’яні серця

Валентина Близнюк , газета “Вільний голос, Івано-Франківська обл.Цикл матеріалів про долі українців, які зазнали утисків від радянської влади

Україна єдина

Переможці:

Микола Іващенко, ZMINA (Київ). Як Росія переслідує політв’язнів

Захочувальні дипломи:

ПІК. Прикарпатська інформаційна корпорація (Івано-Франківська область), керівниця Оксана Камінська. Цикл матеріалів на тему «Івано-Франківщина та Донеччина будують мости для спіпраці».

Кращий журналістський матеріал про захисників України

Юлія Токарук, ОТБ «Галичина» (Івано-Франківська область). І тільки спогади залишаться у серці…

Андрій Агеєв, «АрміяІнформ» (Київ). Старшина «взяв на себе» понад 20 осколків, рятуючи журналіста на передовій.

Заохочувальні дипломи:

Людмила Пархоменко, Деснянська правда (Чернігів). «Валентин Буряченко: «Честю для себе вважаю писати правду!»

Валентина Хвас, газета «Нове життя» (Волинська область): Він України син…

Тетяна Біденко, КЗ «Радіо «Голос Петрівщини» Петрівської селищної ради Олександрійського району (Кіровоградська область). Рубрика «Герої нашого часу».

Спеціальні Подяки учасникам Конкурсу:

Олександр Пасічник, газета «Зоря» (Лиман Донецької обл.), головний редактор

Віталій Кохан (Сумська обл), автор матеріалу Олена Абаєва – активна людина, яка не опускає руки

Ганна Набокова, журналістка-міжнародниця, Франція

Ігор Філіпенко, інформаційна агенція CBN – Центральноукраїнське бюро

Газета «Запорізька правда», головний редактор Наталія Зворигіна

Первинна журналістська організація НСЖУ Волинської філії АТ «НСТУ», голова первинної організації Олена Собець

Видання Сусіди сіті (Чернігівська обл)

Видання 20 хвилин, Житомир.

Сообщение Серед переможців творчого конкурсу Національної спілки журналістів – редактор “Українського репортера” Леонід Фросевич появились сначала на Український репортер.

У Києві лише 11 відсотків від загальної кількості друкованих медіа представлені українською мовою. “Як ми бачимо із результатів моніторингу, станом на сьогодні, у точках розповсюдження друкованих ЗМІ на території міста Києва тираж видань недержавною мовою становить основну кількість і значно переважає над кількістю україномовних видань”, – повідомляє Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь у Фейсбуці.

“У ході моніторингу було проаналізовано друковану продукцію, доступну для візуалізації, у 20 точках продажу у різних районах міста Києва. Із них 8 кіосків «Преса» та 12 розкладок на станціях метро, у супермаркетах та інших публічних місцях. Кількість охоплених одиниць продажу – 1840, із них представлених державною мовою – 197, що становить 11% від загальної кількості. Решта представлених одиниць (1,643) видані російською мовою, що становить 89% від загальної кількості”, – написав Кремінь.

Він зазначив, що серед представленого асортименту переважає журнально-газетна друкована продукція (журнали за тематикою – дача і город, кулінарія, мода, дитячі журнали, рукоділля, розважальні; газети – новини, реклама, телепрограми, здоровий спосіб життя тощо). За його словами, основну частину україномовних видань становлять видання для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку (розмальовки, початкова математика та ін). Рідше трапляються книжкові та журнальні видання і газети.

Відповідно статті 25 Закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, яка набуває чинності із 1 січня 2022 року, друковані засоби масової інформації можуть видаватися іншими, ніж державна, мовами за умови, що одночасно з відповідним тиражем видання іноземною мовою видається тираж цього видання державною мовою, а у кожному місці розповсюдження друкованих медіа їх частка державною мовою має становити не менше 50 відсотків.

Як повідомлялося, 16 січня 2021 року набули чинності норми статті 30 Закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, які регулюють використання державної мови у сфері обслуговування споживачів.

Верховна Рада 25 квітня 2019 року ухвалила Закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Його статті впроваджуються в дію поетапно. Переважна більшість норм набула чинності 16 липня 2019 року.

Від “Українського репортера” додамо: газет з кожним роком стає все менше. Що там казати, коли три роки роки тому в столиці пішло в небуття славетне видання Київради “Вечірній Київ”, якому виповнилося 110 років. Закрили під завісу 2018-го, хоч мер Віталій Кличко і його тодішній заступник Олексій Резніков обіцяли: газета буде жити! «Вечірку» кинули «в яму» за темних, сумнівних обставин. Депутати Київради (навіть з демократичних фракцій!) ані найменшого слова не промовили на захист найстарішого видання. І не створили (бодай для ока!) хоч якусь тимчасову комісію для розслідування обставин підозрілого закриття, дивного переформатування «Вечірнього Києва», хто і чому це зробив, з яких підстав, по якій схемі.

Фото: “Український репортер”

На цю тему читайте також:

• Пул і Пу. Слово & влада
• У Києві страйкує “Союздрук” – намагається відстояти свої кіоски
• Юрій Сиротюк: “Знищення кіосків “Союздруку” – питання нацбезпеки” (+відео)
• Газетних кіосків менше не стане, запевняють у Кличка. А чи з’явиться в них міська преса?

Сообщение У Києві ситуація з україномовною пресою є катастрофічною – Тарас Кремінь появились сначала на Український репортер.

Цей документ суттєво обмежує права журналістів і свободу слова, а також суперечить національному законодавству та міжнародним зобов’язанням України, вважають медійники.

Цитуємо текст звернення:

“Законопроєкт “Про медіа” (№2693д), який обмежує свободу слова у країні, потрібно зняти з розгляду Верховної Ради.

У травні цього року Верховна Рада України передала законопроєкт “Про медіа” на доопрацювання в комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики, але доопрацьований варіант підтримало лише семеро із 17 народних депутатів – членів комітету, усі вони представники фракції “Слуги народу”. Депутати з інших фракцій законопроєкту не підтримали.

Автори законопроєкту проігнорували звернення журналістів провідних сайтів і блогерів, що мають підтримку мільйонів громадян, місцевих друкованих видань і всеукраїнських телекомпаній, журналістських та медійних громадських організацій і профспілок.

У доопрацьованому варіанті не враховано зауваження ОБСЄ, Головного науково-експертного управління Верховної Ради, експертів Ради Європи, зокрема:

не враховано рішення Ради Міністрів ОБСЄ 3/2018: “Повноцінно вести свої закони, політику і практику щодо свободи ЗМІ щодо дотримання своїх міжнародних зобов’язань і перегляд і, за потреби, скасування або зміна їх (законів, політики і практики), щоб вони не обмежували можливості журналістів виконувати свою роботу самостійно і без зайвих зусиль і перешкод”. Законопроєкт №2693-д навпаки обмежує права журналістів-фрілансерів, оскільки визнає професійні права на інформацію та акредитацію тільки тих журналістів, у посвідченні яких указано зареєстроване медіа, навіть якщо посвідчення журналіста видала професійна чи творча спілка журналістів.

Також законопроєкт передбачає блокування або скасування реєстрації всього медіа, а не тільки незаконного контенту, що є непропорційною санкцією;

не враховано зауваження експертів Ради Європи з вимогою “лібералізувати регулювання онлайн-медіа та друкованої преси, а також надати додаткові гарантії від можливих зловживань у разі застосування санкцій (зокрема, таких як блокування онлайн-медіа)”.

Експерти зауважили, що країни – члени ЄС не регулюють контенту онлайн-медіа, у жодному регулятивному документі ЄС не згадано онлайн-ЗМІ. Консультант Ради Європи рекомендував Україні відкласти введення регулювання інтернет-ЗМІ й почекати, поки Євросоюз розробить і протестує рішення в цій сфері. Поки що немає рішень Євросоюзу та практики застосування директив ЄС, які нібито намагаються виконати автори законопроєкту;

комітет Верховної Ради з питань інтеграції України з Європейським союзом у своєму рішенні вказав, що Директива ЄС про аудіовізуальні медіапослуги “не регулює питання діяльності друкованих та онлайн-медіа”, а також що “держави-учасники повинні забезпечити чітке визначення в законодавстві компетенції та повноважень національних регулювальних органів, а також способи їхньої підзвітності. Водночас у ст. 90 законопроєкту наведено перелік повноважень Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, який не є вичерпним”;

зауваження Головного науково-експертного управління Верховної Ради стосуються невідповідності законопроєкту ст. 85 і 92 Конституції України. Згідно з висновком ГНЕУ, передусім потрібно змінити структуру і зміст законопроєкту.

Ще раз підкреслюємо, що зміни, яких дійсно потребує медіазаконодавство, – це спрощення реєстраційних процедур, збільшення можливостей для саморегуляції, збільшення можливостей для журналістів якісно, без зовнішнього втручання (особливо – з боку держави) виконувати свою роботу.

Неприпустимі спроби обмежити свободу слова також і через законопроєкт “Про Службу безпеки України”, який передбачає право СБУ без рішення суду обмежувати доступ громадян до інформаційних ресурсів, анулювати ліцензії телеканалів, утручатися в роботу поштових операторів і провайдерів, установлювати засоби негласного отримання інформації з каналів зв’язку. Це суперечить як національному законодавству, так і міжнародним зобов’язанням України.

Звертаємося до всіх депутатських фракцій і груп, до кожного народного депутата України: зупиніть спроби обмежити свободу слова і права журналістів. Повну політичну відповідальність за обмеження фундаментального права людини на свободу вираження поглядів та інформації несе фракція партії “Слуга народу”, депутати якої, на жаль, і є авторами авторитарних законопроєктів у сфері медіа.

Звертаємося до президента України: не підтримуйте ініціативу чиновників обмежити свободу слова і права журналістів. Тільки вільні люди можуть будувати вільну країну!”

Законопроєкт з’явився у Раді наприкінці грудня 2019 року. Він має регулювати діяльність телебачення, радіо, преси, онлайн-медіа, стримінгових сервісів і платформ загального доступу до інформації. Автори законопроєкту, зокрема, запропонували надати Нацраді з питань телебачення і радіомовлення функцію нагляду і контролю за всією сферою медіа.

Законопроєкт зазнав різкої критики журналістів і медіаорганізацій. 19 травня 2020 року Верховна Рада відправила його на повторне перше читання.

1 липня комітет Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики рекомендував парламенту ухвалити законопроєкт.

Фото: “Український репортер”

На цю тему:

• Пул і Пу. Слово & влада
• Триває гібридна війна з українською пресою
• Мер Кличко і буковки. До дня журналіста

Сообщение Журналісти вимагають від Ради зняти з розгляду законопроєкт “Про медіа”, який обмежує свободу слова появились сначала на Український репортер.