Журналісти Kyiv Post стверджують, що закриття видання та їхні звільнення – розплата власника
Колектив редакції українського англомовного видання Kyiv Post вважає, що “власник позбавляється незручних, чесних та принципових журналістів”.
Про це йдеться у заяві, яку розмістила у Фейсбуці журналістка Kyiv Post Анна Миронюк. Наголошується: це – розплата власника, одеського бізнесмена Аднана Ківана.
Журналісти стверджують Kyiv Post від сьогодні припинило існування.
Співробітники газети були здивовані такими планами Ківана, крім того, несподіваною для них стала інформація про призначення на керівну посаду “людини, пов’язаної з власником”. У заяві не згадують імені цієї людини, але колишня шеф-редакторка новин одеського “7 каналу”, що належить Ківану, Олена Ротарі у Фейсбуці у жовтні оголошувала про набір співробітників до українськомовної редакції. Головний редактор Kyiv Post Браян Боннер підтвердив “Детектору медіа” запуск українськомовного проєкту під брендом Kyiv Post. Він казав, що Ротарі буде заступницею шеф-редактора.
“Ми запускатимемо україномовний Kyiv Post. Але це станеться не завтра. Ми будуватимемо видання поступово й маємо узгодити деталі. Я керуватиму Kyiv Post. Олена Ротарі буде заступницею шеф-редактора, що відповідатиме за версії українською та російською мовами. Ми шукаємо потенційних кандидатів на різні вакансії, від репортерів до редакторів”, – говорив він 16 жовтня.
У заяві колективу газети йдеться, що такі дії Ківана журналісти розцінили як втручання у редакційну політику.
Принагідно згадаю: з кожним роком газет стає все менше. У Києві немає жодного столичного видання! Що там казати, коли у 2018-му пішла в небуття славетна газета Київради “Вечірній Київ”, якій виповнилося 110 років. Її закрили під завісу 2018-го, хоч мер Віталій Кличко і його тодішній заступник Олексій Резніков обіцяли: газета буде жити! «Вечірку» кинули «в яму» за темних, сумнівних обставин. Депутати Київради (навіть з демократичних фракцій!) ані найменшого слова не промовили на захист найстарішого видання. І не створили (бодай для ока!) хоч якусь тимчасову комісію для розслідування обставин підозрілого закриття, дивного переформатування «Вечірнього Києва», хто і чому це зробив, з яких підстав.
Мер Віталій Кличко був обізнаний, що коїлося довкола “Вечірки”, як дерибанщики з КМДА, так звані куратори ЗМІ, запроваджували тіньові схеми переведення бюджетних коштів в “тінь”, як тиснули на колектив редакції, насаджуючи цензуру, волюнтаризм. Це було дикунство! На жаль, Кличко і пальцем не поворухнув, щоб припинити це беззаконня.
Дещо про «Вечірку». Вона знала як періоди розквіту, так і занепаду. На початку 1990-х її наклад сягав майже 600 тисяч примірників. Очолював газету відомий письменник, публіцист Віталій Карпенко. В різні часи в редакції газети трудилося чимало високофахових журналістів, частина яких згодом стали знаними та успішними редакторами солідних всеукраїнських видань.
Свого часу мені пощастило потрапити до редакції «Вечірнього Києва» за конкурсом у 1987 році. На шпальтах «Вечірки» я опублікував десятки резонансних матеріалів, в тому числі розслідувального характеру про боротьбу з корупцією, злочинністю, незаконну торгівлю зброєю в армії, став лауреатом Премії Національної спілки журналістів України. Потім в моїй біографії були інші відомі видання… Удруге пов’язав свою журналістську долю з «Вечірнім Києвом» в 2015 році, погодившись на пропозицію працювати керівником творчої групи редакції.
Після перемоги Революції Гідності «Вечірка», засновником якої є Київрада, потребувала суттєвих, якісних змін, кардинального тематичного, графічного та дизайнерського оновлення. І я твердо вірив, що газета зможе відродитися, постати з руїни. І буде нарешті дотримуватися високих демократичних стандартів та європейських принципів в роботі медіа, що будуть задіяні нові, ефективні підходи в рекламній, господарській діяльності видання. Це було необхідно, адже в минулі роки (коли Київ очолювали Леонід Черновецький, Олександр Попов) рейтинг газети упав до нульової відмітки, а її імідж став негативним, «Вечірку» називали «жовтим листком» того чи іншого правлячого клану, «газеткою брудних замовних матеріалів».
На жаль, у ті часи «Вечірній Київ» перестав бути впливовим, улюбленим виданням киян. Матеріально-технічна база редакції була застарілою, комп’ютерна техніка, фотокамери не оновлювалися упродовж багатьох років. На стінах деяких редакційних кабінетів вражав грибок, ці приміщення не знали ремонту упродовж багатьох років. Це дуже гнітило. В таких жахливих умовах не можуть працювати люди!
За короткий час разом з колективом вдалося повністю оновити газету, зробити її привабливою, стильною за формою, цікавою та багатогранною за змістом. Мені було приємно, що редакційний колектив видання має високий творчий потенціал, здатний конкурувати з іншими.
Ми узяли за правило подавати думки збалансовано, правдиво висвітлювати факти, об’єктивно аналізувати процеси та явища, події міського життя, діяльність Київради. Газета твердо стала на шлях патріотизму, утвердження поваги до українських цінностей. Так, гостями рубрики «Вітальня «Вечірки» були відомі художники, науковці, актори, співаки, композитори, письменники, українознавці, державотворці, депутати Київради, громадські лідери, захисники Вітчизни.
Редакція започаткувала постійну акцію: «Бібліотечка для воїнів» – за допомогою читачів ми збирали книжки для бійців, передавали на фронт. Протягом року на передову було доставлено майже 5 тисяч книжок художнього, документального жанру.
За допомогою відомого волонтера, кавалера ордена «За мужність» Ахмада Атакулієва (позивний Док) протягом року редакція щотижня направляла на фронт також частину накладу газети. У знак подяки воїни подарували колективу «Вечірнього Києва» Державний Прапор зі своїми автографами. Ми прагнули, щоб «Вечірка» знову стала улюбленою газетою усіх киян.
Однак на цьому шляху редакція зіштовхнулася з несподіваними перешкодами. Окремі чиновниці Департаменту суспільних комунікацій КМДА стали незаконно втручатися у творчу діяльність редакції, навіть у графічну модель та концепцію газети. Утім, ми крокували своєю дорогою, але «окриків» ставало все більше. Дійшло до того, що одного разу чиновниця хотіла правити висловлювання першого президента України Леоніда Кравчука.
А після виходу інтерв’ю з народною артисткою України, популярною співачкою Світланою Білоножко ми почули з начальницьких коридорів велике незадоволення. Мовляв, газета вже колись розповідала про пані Білоножко, навіщо знову запросили її на гостину. А випадок був особливий – ми готували номер до Дня Незалежності, згадали, що Світлана Білоножко колись працювала диктором на телебаченні. І 24 серпня 1991 року вона першою повідомила з телеекрана новину про Незалежність.
Ми вважали подібні «окрики» свавіллям стосовно редакції, неприпустимою цензурою. Стало зрозуміло: в таких умовах далі працювати неможливо. А висновок можна зробити такий: у столиці медійну сферу було віддано «на відкуп» начальничкам середнього управлінського рівня, за якими «наглядали» старші, а вже за ними – «смотрящі». Біда Києва – “смотрящі”!
Пригадуєте, одразу після перемоги на президентських виборах тодішній керівник канцелярії Володимира Зеленського Андрій Богдан пихато заявив, що новій владі, бачте, не потрібні посередники, себто ЗМІ, у спілкуванні верховних поводирів з народом. Цей курс призвів до низки провалів в інформаційній сфері з боку Банкової, а також гучних скандалів, і не тільки пов’язаних з пресекретаркою Зеленського Мендель. Суспільство, медійники побачили загрозу для свободи слова, закритість влади від народу, її зарозумілість.
Леонід Фросевич
Фото: “Український репортер”
Про свободу Слова також читайте:
