Пул і Пу. Слово & влада

Маю бажання сказати дещо з нагоди нещодавнього Дня журналіста.

Слово сьогодні в’яжеться в думку, щоб загострити увагу – майже не бачимо, як і раніше, принципового реагування влади на критичні статті. Колись давно політику держави щодо цієї проблематики йменували досить просто – дієвість преси. Нині цього терміну не зобачите, він здимів разом з тією епохою, що йменувалася «соц». Триває якийсь дивний поділ медіа на “своїх” і “чужих”.

Зрештою, і газет з кожним роком стає все менше. Що там казати, коли два роки тому в столиці пішла в небуття славетна газета Київради “Вечірній Київ”, якій виповнилося 110 років. Її закрили під завісу 2018-го, хоч мер Віталій Кличко і його тодішній заступник Олексій Резніков обіцяли: газета буде жити! «Вечірку» кинули «в яму» за темних, сумнівних обставин. Депутати Київради (навіть з демократичних фракцій!) ані найменшого слова не промовили на захист найстарішого видання. І не створили (бодай для ока!) хоч якусь тимчасову комісію для розслідування обставин підозрілого закриття, дивного переформатування «Вечірнього Києва», хто і чому це зробив, з яких підстав, чи відомо було про цю справу Віталію Кличку і так далі.

Дещо про «Вечірку». Вона знала як періоди розквіту, так і занепаду. На початку 1990-х її наклад сягав майже 600 тисяч примірників. Очолював газету відомий письменник, публіцист Віталій Карпенко. В різні часи в редакції газети трудилося чимало високофахових журналістів, частина яких згодом стали знаними та успішними редакторами солідних всеукраїнських видань.

Свого часу мені пощастило потрапити до редакції «Вечірнього Києва» за конкурсом у 1987 році. На шпальтах «Вечірки» я опублікував десятки резонансних матеріалів, в тому числі розслідувального характеру про боротьбу з корупцією, злочинністю, незаконну торгівлю зброєю в армії, став лауреатом Премії Національної спілки журналістів України. Потім в моїй біографії були інші відомі видання… Удруге пов’язав свою журналістську долю з «Вечірнім Києвом» в 2015 році, погодившись на пропозицію працювати керівником творчої групи редакції.

Після перемоги Революції Гідності «Вечірка», засновником якої є Київрада, потребувала суттєвих, якісних змін, кардинального тематичного, графічного та дизайнерського оновлення. І я твердо вірив, що газета зможе відродитися, постати з руїни. І буде нарешті дотримуватися високих демократичних стандартів та європейських принципів в роботі медіа, що будуть задіяні нові, ефективні підходи в рекламній, господарській діяльності видання. Це було необхідно, адже в минулі роки (коли Київ очолювали Леонід Черновецький, Олександр Попов) рейтинг газети упав до нульової відмітки, а її імідж став негативним, «Вечірку» називали «жовтим листком» того чи іншого правлячого клану, «газеткою брудних замовних матеріалів».

На жаль, у ті часи «Вечірній Київ» перестав бути впливовим, улюбленим виданням киян. Матеріально-технічна база редакції була застарілою, комп’ютерна техніка, фотокамери не оновлювалися упродовж багатьох років. На стінах деяких редакційних кабінетів вражав грибок, ці приміщення не знали ремонту упродовж багатьох років. Це дуже гнітило. В таких жахливих умовах не можуть працювати люди!

За короткий час разом з колективом вдалося повністю оновити газету, зробити її привабливою, стильною за формою, цікавою та багатогранною за змістом. Мені було приємно, що редакційний колектив видання має високий творчий потенціал, здатний конкурувати з іншими.

Ми узяли за правило подавати думки збалансовано, правдиво висвітлювати факти, об’єктивно аналізувати процеси та явища, події міського життя, діяльність Київради. Газета твердо стала на шлях патріотизму, утвердження поваги до українських цінностей. Так, гостями рубрики «Вітальня «Вечірки» були відомі художники, науковці, актори, співаки, композитори, письменники, українознавці, державотворці, депутати Київради, громадські лідери, захисники Вітчизни.

Редакція започаткувала постійну акцію: «Бібліотечка для воїнів» – за допомогою читачів ми збирали книжки для бійців, передавали на фронт. Протягом року на передову було доставлено майже 5 тисяч книжок художнього, документального жанру.

За допомогою відомого волонтера, кавалера ордена «За мужність» Ахмада Атакулієва (позивний Док) протягом року редакція щотижня направляла на фронт також частину накладу газети. У знак подяки воїни подарували колективу «Вечірнього Києва» Державний Прапор зі своїми автографами. Ми прагнули, щоб «Вечірка» знову стала улюбленою газетою усіх киян.

Однак на цьому шляху редакція зіштовхнулася з несподіваними перешкодами. Окремі чиновниці Департаменту суспільних комунікацій КМДА стали незаконно втручатися у творчу діяльність редакції, навіть у графічну модель та концепцію газети. Утім, ми крокували своєю дорогою, але «окриків» ставало все більше. Дійшло до того, що одного разу чиновниця хотіла правити висловлювання першого президента України Леоніда Кравчука.

А після виходу інтерв’ю з народною артисткою України, популярною співачкою Світланою Білоножко ми почули з начальницьких коридорів велике незадоволення. Мовляв, газета вже колись розповідала про пані Білоножко, навіщо знову запросили її на гостину. А випадок був особливий – ми готували номер до Дня Незалежності, згадали, що Світлана Білоножко колись працювала диктором на телебаченні. І 24 серпня 1991 року вона першою повідомила з телеекрана новину про Незалежність.

Ми вважали подібні «окрики» свавіллям стосовно редакції, неприпустимою цензурою. Стало зрозуміло: в таких умовах далі працювати неможливо. А висновок можна зробити такий: у столиці медійну сферу було віддано «на відкуп» начальничкам середнього управлінського рівня, за якими «наглядали» старші, а вже за ними – «смотрящі».

Кинемо побіжно погляд і на те, якою ж загалом є політика центральної влади щодо медіа. Торік, одразу після перемоги на президентських виборах тодішній керівник канцелярії Володимира Зеленського Андрій Богдан гордовито заявив, що новій владі, бачте, не потрібні посередники, себто ЗМІ, у спілкуванні верховних поводирів з народом. Цей курс призвів до низки провалів в інформаційній сфері з боку Банкової, а також певних скандалів. Суспільство, медійники побачили загрозу для свободи слова, закритість влади від народу, її зарозумілість.

Нещодавно глава Офісу Президента України Андрій Єрмак став начебто на стежку розуміння важливості ролі медіа. Сказав, що без критики влада не могла б поліпшити роботу і що без медіа влада не може стати кращою. А також заявив про основне: «Офіс Президента буде гарантом свободи слова в Україні».

Ми не забули. як торік, у жовтні прессекретарка Президента України Юлія Мендель продемонструвала дивовижні підходи до свободи слова –
“Українському репортерові” було відмовлено в акредитації на пресконференцію Глави держави, яку самі ж медійники назвали пресмарафоном. До речі, нам навіть відповіді не надіслали з цього приводу.

У травні 2020-го – така ж історія. Нам сказали «ні!», тобто «ніззя» на пресконференцію президента Зеленського. Не дали дозвіл і багатьом іншим редакціям, в тому числі досить відомим і популярним. Водночас зелене світло увімкнули проросійському виданню Шарія.
Оскільки журналісти не стали мовчати щодо такої дивної «селекції» від Мендель, то із вуст прессекретарки Володимира Зеленського почули:

«Ми відбирали (очевидно, йдеться про заявки на акредитацію. – Ред.) за тими принципами і підходами, які ми побачили у Великобританії і США – ми спеціально їздили і вивчали їх. Це означає, що президента, прем’єра висвітлюють найбільш рейтингові медіа. Щоб були різні ідеологічні платформи. Ви бачите, що тут присутні медіа, які мають абсолютно різні позиції і погляди на ситуацію в Україні. І третє – ми дали можливість присутнім молодим платформам, які показують дуже рейтингову динаміку”.

Шостий рік триває війна з Росією, а Мендель хвилює, щоб «були різні ідеологічні платформи». Ти ба! Невже цій пані невтямки, що у нашій державі повинна бути суто українська (!) ідеологічна платформа?

А як вам ця теза щодо «молодих платформ, які показують дуже рейтингову динаміку”? Вважаю, що «Український репортер», як відносно «молода платформа», має непогану рейтингову динаміку. Скажімо, 15 квітня 2020-го незалежні лічильники зафіксували (упродовж доби!) 259 тисяч 137 переглядів сторінок нашого сайту читачами з багатьох країн світу, 72 тисячі 513 «заходів» на сайт.

А вельми критичний відеовиступ (памфлет) письменника-сатирика Євгена Дударя під назвою «Вказати шушвалі на двері», записаний в редакції «Українського репортера», має у соцмережах близько п’яти мільйонів переглядів.

Ми б дуже хотіли, щоб Мендель назвала ті «молоді платформи», які демонструють значно кращий результат.

Насправді, як думається, не у цьому річ. А у тому, що є свої і чужі, є зручні, зрозумілі, а є… зовсім інші, від яких можна очікувати будь-яке каверзне запитання, гостре, неприємне, надто злободенне, те, що зветься нервом дня. Для них чужі – це ми, це ті, кого не збити з української дороги, хто вважає Росію, і особливо Путіна (Пу) заклятим і одвічним ворогом, хто сповідує класичні, європейські принципи в діяльності медіа, хто творить якісну журналістику.

Після «пояснень» Мендель Банкова стала трансформувати бажання відсікти «іноходців» за рахунок «нових технологій». І вже заступник керівника Офісу президента України Кирило Тимошенко пускає «стрілу» в розвідку. (Як відреагують на неї журналісти?). Вихоплюється такий термін як «пул». І чуємо з його вуст:

“Думаю, нам необхідний пул журналістів, які ходять на пресконференції або брифінги. У ньому має бути 20–25 представників ЗМІ, не більше – так роблять у різних країнах Європи, у США. Тоді розмова виходить предметною і продуктивною. І це не означає, що ми закриваємося від інших ЗМІ – ми точно так само з ними працюємо, відповідаючи на запити, скеровуючи до них главу офісу або його заступників”.

Ось вам, мовляв, найпродуктивніший формат. Ще й пояснення доточується:

“Розуміємо, що буде багато незадоволених. Але це найбільш продуктивна і робоча схема. Щоб 25 акредитованих журналістів прийшли й одержали 25 відповідей. Інакше це перетворюється на процес обміну думками із президентом, самоствердження, світські розмови…Це ідея, яку я от зараз озвучую. Подивимося на реакцію журналістської спільноти. Розуміємо, що буде багато незадоволених».

Отож вони знову про «своїх». Хто з чиновників визначатиме, кому бути в пулі, а кому – ні. І за якими критеріями триватиме відбір? Може, влаштують конкурс? Будуть прохідні бали?
Та вже подібне було, було в нашій історії. Майже кожне відомство мало свої «пули». Пригадується, як у 1999 році головний редактор журналу ДПА «Департамент» розмістив в одному номері (!) зо два десятки фотографій Миколи Азарова, написавши в нарисі, що це – людина «з обличчям Сократа», яка «своїм прикладом повсякденної праці вказує шлях іншим». Сьогодні людина «з обличчям Сократа» усіляко ганить і очорнює Україну, підспівуючи Путіну, ладна її задушити.

Час од часу чуємо про те, як оспівувачі “руського міра” з кремлівського пропагандистського пулу аж наввипередки женуться аби потрапити в Україну, щоб тут знімати свої «чорні» матеріали. Поки що наші прикордонники їх не пропускають, але декому все ж вдається дивним чином «просочуватися» через рубежі під виглядом участі в семінарах, лекціях.

Не є секретом, що путінська ФСБ задіює великий арсенал, аби в Україні постійно бризкали свою отрутою проросійські «голоси» в медійній сфері. Звідси – й замаскована ворожа пропаганда з боку певних олігархічних телеканалів, сайтів. Ці пули стріляють по нашому суспільству облудною, маніпулятивною інформацією .

Водночас ворог вдається до різних методів боротьби з проукраїнськими медіа. Так, російська спецслужба, розгорнувши потужну хакерську атаку, викрала і знищила Ютуб-канал «Українського репортера», який мав багато шанувальників. Це сталося 8 жовтня 2019 року.
А за день до цієї хакерської атаки, 7 жовтня (в день народження Володимира Путіна!) на Ютуб-каналі «Українського репортера» було розміщено відеорепортаж про подію у Києві, біля російського посольства – тут відбулося імпровізоване засідання “Гаазького трибуналу”. На лаві підсудних був… «Володимир Путін». За злочини проти людства «суд» оголосив вирок – десять термінів пожиттєвого ув’язнення.

Раніше на Ютуб-каналі «Українського репортера» було чимало інших відеоматеріалів викривального характеру проти “руського міра”. Ми розміщували також і сатиричні матеріали про диктатора Путіна. Але “Гаазьким трибуналом” – і саме 7 жовтня – ми Кремль, схоже, допекли найбільше. А те, що у знищенні Ютуб-каналу простежується «рука Москви» нам підтвердили незалежні технічні спеціалісти, таку ж думку висловив і генерал-лейтенант СБУ Григорій Омельченко.

До речі, саме на сайті “Український репортер” було розміщено серію потужних викривальних матеріалів розслідувального характеру про злочини Путіна. Їх автором є генерал Григорій Омельченко. Звичайно, це не сподобалося Путіну.

Але Кремль рано втішався перемогою – редакція знову створила Ютуб-канал, на якому поновлює викрадені Московією матеріали, а також розміщує нові сюжети.

Ми знову йдемо з цікавою, важливою, суспільно-значущою інформацією до читача. Об’єктивною, правдивою. Хочемо, щоб коло наших читачів, шанувальників щодня збільшувалося. Щоб ми гуртом робили свою країну кращою, могутнішою, справедливішою.

Не хочемо «плакатися, але нам, як і багатьом виданням, нині досить нелегко. Принагідно процитую Сергія Томіленка, голову Національної спілки журналістів України:

«У той час як уряди провідних країн Європи і світу входять у післякарантинний період із державними програмами підтримки медіа-галузі як життєво необхідної для демократичного суспільства, в Україні необхідність підтримки ЗМІ фактично випала з поля уваги можновладців. Натомість маємо лише законопроекти, спрямовані на посилення державного регулювання медіасфери, а не на допомогу функціонування незалежних медіа. Замість підтримки з боку держави, наша галузь ризикує отримати мегарегулятора – Національну раду з питань телебачення і радіомовлення, якій хочуть надати повноваження впливати на діяльність кожного українського ЗМІ. Тобто, крім телерадіоканалів, регулювати газети і онлайн-медіа».

Отже вимальовується ще й такий пул – наглядацький, регулюючий. Ну, скільки можна вже «плодити» ці пули?!

Я солідарний із Сергієм Томіленком, який зазначає:

«Журналісти – важливі. Ми нагадуємо про це на всіх рівнях щодня. Журналісти – важливі… Бо їхня праця – передумова існування демократичного суспільства. І тому наша згуртованість, професійна солідарність, єдність у відстоюванні права на професію – нині актуальні як ніколи».

#Журналісти_Важливі.

 

Леонід ФРОСЕВИЧ

 

 

 

 

Леонід Фросевич

Леонід Фросевич

Головний редактор “Українського репортера”


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

19 − nineteen =