Мер Кличко і буковки. До дня журналіста
Дозволю собі несвяткову розмову під час професійного журналістського свята. Отож деякі штрихи до того, що коїться в інформаційній сфері країни, особливо на ниві друкованої преси.
Нібито й добре, що держава узяла за приклад світовий досвід і пустила пресу у вільне плавання. Але ж як недолуго це зроблено! З якими перекосами і перепонами, скільки пут і зашморгів на цьому шляху!
Складається враження, що роздержавлення комунальних ЗМІ – ніби якесь шкідництво… Тотальне зубожіння і вимирання…
Космічні тарифи Укрпошти, височезні ціни на газетний папір, друк заганяють пресу в одвічні безпросвіток та нужду. Оце і є благодатний фон для розвитку медіа? Зате олігархічні телеканали жирують, сюди залюбки і наввипередки біжать чиновники різних калібрів, аби щось промекати в ток-шоу. На своїх сторінках у Фейсбуку вони ще й анонсують такі «забіги»: «Сьогодні увечері буду на телеканалі…». І що потім, пусля гучних анонсів, чують українці із вуст цих популістів? Примітивні розмірковування здебільшого загальщину, або ж базарний спіч на адресу опонентів. Та вже нудить від таких примітивних телешоу!
Живемо у страшні часи винищення преси! Вигідно?
Подивіться, скільки вже газет закрилося! Навіть “Народна армія” та “Військо України” припинили вихід у світ. І це в часи війни з Росією, в період гострого протистояння з рашівською ворожою пропагандою, з різною путінською наволоччю, з п’ятою колоною. У столиці пішла в небуття славетна газета Київради “Вечірній Київ”, якій виповнилося 110 років.
Її закрили під завісу 2018-го, хоч мер Віталій Кличко і його тодішній заступник Олексій Резніков клялися: газета буде жити! Пригадується, у вересні 2015 року під час інтерв’ю я запитав Резнікова:
«Якою вам уявляється доля “Вечірнього Києва»?
«Це одна із найстаріших газет, зі своєю історією. Тому ми не маємо права навіть думати про її закриття. «Вечірка» – одна із візитівок Києва. Тому «Вечірньому Києву» – бути!», – відповів тоді Резніков. (Це було опубліковано у тій же “Вечірці”!)
Друковану «Вечірку» закрили тишком-нишком, навіть читачів не попередили. А навіщо?! Пане Кличко, а ви запитали думку киян, громади зрештою, про те, чи згодні вони ліквідувати газету? У міста не вистачає коштів, щоб організувати пільгову передплату видання соціально-незахищеним категоріям? Нізащо не повіримо! Серед недолугих аргументів закриття газети – «її не читають», «друкована преса відходить…». Так, газети поволі зникають з «орбіти»… Але ж не всі пенсіонери мають гаджети… Тисячі киян звикли щоранку брати до рук столичну газету. Чи думав про це Кличко? Зрештою, у багатьох країнах досі існують друковані видання. А у нас їх «реформують»…
Якщо газета є нецікавою, то посприяйте, щоб вона стала читабельною, допоможіть! Упродовж кількох років Кличко жодного разу не знайшов можливості зустрітися з редакційним колективом, поцікавитися, у яких умовах працюють люди, що вони пропонують… Зате з головного хрещатицького офісу час од часу до редакції делегували різних емісарів-посланців – «нагнути», процензурувати, дати «геніальні вказівки», пробелькотіти: «У руководства єсть політіческая воля!».
Одного разу до редакції принесло одного із заступників Кличка – мали зробити фото цього чиновника. Зйомка завершилася – і заступнику запропонували побесідувати з колективом, пройтися по редакційних кабінетах, відчути пульс журналістської праці. Та де там! Напомаджене, бундючне цабе крізь зуби шваргонуло, що у нього немає часу на таку дрібноту і чимдуж чкурнуло з редакції.
А ще у пам’ятку, як одна з діячок столичної інформаційної галузі висловлювала побажання щодо деякого оформлення газети «Вечірній Київ»: мовляв, мер Кличко одного разу висловив подив, чому в газеті такі маленькі буковки. Отож варто подбати про великі буковки. Щоб догодити мерові? Буковки відповідно до росту? Та навіть космічний Черновецький до такого не додумався!
Мені незрозуміло, чому депутати Київради (навіть з демократичних фракцій!) ані найменшого слова не промовили на захист газети! Ані чичирк! Ви що в долі, панове? Де ваш голос протесту? Де бажання публічно з’ясувати, що й до чого? Бодай хоч якусь тимчасову комісію створити…
Подивіться сьогодні на київські кіоски, у яких продають пресу. Їх щомісяця стає все менше. Полічіть, скільки друкованих видань на полицях, в тому числі українських. Дві-три газети. Оце і весь ужинок інформаційного фронту, на жаль. Слово – не зброя, особливо там, де місто віддають на поталу… Слово тоне в багнюці.
Леонід ФРОСЕВИЧ
