Велоспорт: «дикий прорив» Андрія Винокурова у спринті
Сьогодні українські професійні велосипедисти перебувають у Туреччині – готуються до першості світу. Згадаймо, яким був для них минулий сезон, що приніс початок року.
Нещодавно закінчилися змагання в столиці Білорусі – V етап Кубка світу з велоспорту (трек). Українці здобули дві бронзові медалі. На чемпіонаті Європи з велотреку, який проходив у Берліні, наші велосипедисти завоювали “бронзу”. А в Андрія Винокурова – п’ять нагород, серед яких і золота.
Приємно, що Андрій Винокуров підтвердив статус одного з найкращих велогонщиків на континенті. На Євро-2016 у харків’янина були дві нагороди – «срібло» в кейрині та «бронза» у спринті. Він фактично не сходив із п’єдесталу три старти підряд.
“Бронзу” континентальної першості в кейрині взяла Любов Басова. Раніше срібну медаль чемпіонату Європи у скретчі (кругова велогонка на лідера) виграла Тетяна Клімченко. А бронзову європейську нагороду також у скретчі завоював наш Роман Гладиш.
Поспілкуватися з Андрієм Винокуровим і Тетяною Клімченко пощастило лише в соцмережі. А з першим тренером Андрія – Оленою Голубєвою – по телефону.
– Андрій прийшов до мене в секцію велоспорту ДЮСШ «Динамо» в 1993 році 11-річним хлопчиком, – розповідає Олена Голубєва. – Це був мій перший набір, після того, як я від спорту перейшла до тренерства. Андрій відразу виділявся серед інших дітей цілеспрямованістю, впертістю, налаштованістю на результат. Талантом, якщо можна так сказати.
Не знаю, як, але я відразу відчула, що цей хлопчик досягне висот. І коли він перейшов до Школи спортивної майстерності, я так і залишилася його тренером. Супроводжую його на всіх змаганнях, звичайно, в межах України, на закордонні поїздки не маю грошей.
Пані Олена вважає, що держава сяк-так підтримує спортсменів-велосипедистів, але не повною мірою. Наприклад, велосипедами Харків забезпечений, але всі вони працюють уже понад 30 років, запчастин не вистачає, інвентаря спортивного теж хотілося б мати трохи більше. А всі витрати на спорядження спортсмена, нову техніку, виїзди на збори й у спортивно-оздоровчі табори лягають на плечі самих спортсменів, вірніше, їхніх батьків.
А ще тренер жалкує, що багато гарних спортсменів змушені виїздити до інших країн, де їм забезпечують можливість розвиватися. Нещодавно так Україна втратила перспективного харківського спортсмена Сергія Омельченка, який поїхав до Азербайджану.
Винокуров на чемпіонаті Європи побив особистий рекорд
– Андрію, фактично за три тижні ви завоювали п’ять медалей: дві на чемпіонаті Європи і три – на етапах Кубка світу. Ви перевершили не лише самого себе, а й багатьох спортсменів світу. Ви вірили у перемогу?
– Ми до цього готувалися і розуміли, що здатні скласти серйозну конкуренцію. Загалом, усвідомлення того, що зможу боротися за нагороди, прийшло вже у процесі боротьби, і це, в принципі, правильно. Тому що, коли ти їдеш на змагання надто впевненим у собі, це може погано закінчитися.
– А за якими критеріями ви взагалі оцінюєте свою спортивну форму? 200 метрів з ходу, які використовуються як кваліфікація для спринту, – це показник?
– У мене не завжди виходить проїхати двісті метрів так, як потрібно, хоча виступаю я вже давно і досвіду мені не позичати. Це питання навіть не стільки мого фізичного стану, скільки психології. Можна потім зібратися і показати гідний результат, як у мене вийшло на Кубку світу в Глазго, коли я переміг Васіліуса Лендєла з Литви.
– А який у вас особистий рекорд на 200 метрів з ходу?
– 9,822, які я показав на чемпіонаті Європи у Франції.
– Скажіть, важливу роль відіграє те, як добре ви знаєте суперника і чи зустрічалися з ним до змагань?
– Звичайно, важливо розуміти, на що твій суперник здатен. Але я вже так давно в цьому виді спорту, що складно знайти спортсмена, з яким за свою кар’єру не перетинався б або ніколи не бачив на змаганнях.
Правда, раніше це частіше були кейрин й індивідуальна гонка на тисячу метрів з місця. У спринті таких результатів мені до недавнього часу показувати не вдавалося. Тому я все-таки не всіх суперників добре знаю, плюс старе покоління відходить, з’являється молодь.
– Ви весь час вигравали у кейрині. Що допомогло вам зробити прорив у спринті?
– Так, цього року у спринті в мене стався просто дикий прорив. З 2009 року в мене не було медалей на етапах Кубка світу. Весь цей час я продовжував виступати, але високих результатів не показував. Радий, що зміг перебороти себе і впоратися з цією ситуацією. І хотів би сказати велике спасибі своєму особистому тренеру Євгенію Болібруху. Ми з ним дуже добре один одного знаємо і розуміємо, тому що були в одній команді. Разом нам вдалося знайти систему підготовки, яка зараз дає плоди.
– А як із товаришів по команді ви перетворилися на тандем «тренер – спортсмен»?
– У 2014 році я переїхав разом із сім’єю з Харкова до Львова – на батьківщину Болібруха. Слава Богу, в моєму рідному місті нічого страшного не сталося, але ми не захотіли ризикувати. Болібрух же, закінчивши спортивну кар’єру, практично відразу почав працювати тренером. Мені теж, якщо чесно, пропонували такий варіант, але я вирішив ще повиступати і почав з ним співпрацювати.
– Ви завоювали «срібло» у кейрині і на чемпіонаті Європи, і на Кубку світу в Апелдорні. А де було найважче?
– Тут є свої нюанси. Перед кейрином завжди проходить спринт. У Франції, наприклад, я проїхав кваліфікацію і дійшов до півфіналу в спринті, при цьому не злив жодного заїзду. Той же Павло Якушевський сказав, що єдиним суперником, який змусив його максимально напружитися на чемпіонаті Європи, був Винокуров. Я взагалі прихильник того, що коли вже працювати, то від початку до кінця. І ось після всього цього мені потрібно було виходити на старт кейрина.
Здавалося б, що там – всього три кола, але насправді це дуже важкий вид. Зрозуміло, що треба бути добре підготовленим фізично, але ще і вміти емоційно налаштуватися, бо там йде вже зовсім інша гра.
***
Андрій розповів, як брав участь у кейрині в Японії. Сказав, що там усе дуже серйозно, навіть жорстко. Це ніби боротьба японців проти всього світу. За словами Андрія, до Японії запросили дуже кваліфікованого тренера Бенуа Вету, який досяг значних успіхів зі збірними Франції і Китаю. І тепер, на думку українського спортсмена, «японські гонщики дуже скоро всіх здивують». Кращим в історії велоспорту спринтером на треку, на думку Андрія, є сер Кріс Хой, жива легенда, який в 36 років став дворазовим олімпійським чемпіоном Лондона.
– Спринтером потрібно народитися, – переконаний Андрій Винокуров. – Але якщо людина має велике бажання, вона в будь-якому разі зможе чогось досягти. Щоб стати успішним у спринті, треба просто крутити педалі швидше, ніж твій суперник.
– Скажіть, а ваша родина підтримує вас у спортивних досягненнях?
– Я взагалі-то намагаюся сім’ю особливо до цього не залучати. Дружині й мамі вистачає інших турбот. Ну, а тато в мене у минулому займався авто-, мотоспортом і був суддею з картингу. А от діти – 13-річний Кирило й шестирічна красуня Аврора – теж тренуються… Принаймні, поки що.
– А якщо діти все-таки захочуть спробувати те, чим займається їхній тато, то є, де це зробити?
– Так, восени минулого року після реконструкції було відкрито велотрек у Харкові, який почали ремонтувати ще перед лондонською Олімпіадою. Поклали нове полотно, але були недопрацювання, які потім дуже довго виправляли. Рік він простояв, і ось нарешті його здали в експлуатацію. До цього він не ремонтувався дуже довго. Я навіть пам’ятаю, як у 2000-х ми з батьком самі цементом латали дірочки перед турніром «Великий приз Харкова». Я виріс на цьому треку, і, до речі, там досі тримаються мої рекорди. Там працює спортивна школа «Динамо». Триває набір дітей, тож ласкаво просимо.
***
Андрій розповів, що єдиний в Україні критий Львівський велотрек – це просто жах!
– Добре, що хоч дах уже відремонтували, але подекуди він все ж таки протікає. Але головне – там зараз є опалення.
Без рукавів й у велотрусах, звичайно, не поїздиш, але все одно вже не так холодно. Тому що раніше для нас зимовий чемпіонат України перетворювався на справжнє випробування. Пам’ятаю, якось було настільки холодно, що я між заїздами спринту сидів у куртці, шапці, закутаний трьома ковдрами.
– На Іграх у Пекіні-2008 у складі української збірної було вісім спортсменів. У Лондоні – п’ять, до Ріо поїхала лише одна Любов Басова. Що скажете про цю динаміку?
– В Україні кожен вид спорту має свої проблеми і складнощі з фінансуванням, тому не бачу сенсу про це говорити.
Звичайно, якщо нічого не вкладати, то не буде і прибутку. Але українські спортсмени все одно якось примудряються показувати гідні результати, незважаючи на те, що у них багато чого немає. Може, коли-небудь буде… Хочеться в це вірити.
Наталя ПЛОХОТНЮК
