На фронті юність стирається з обличчя дуже швидко

Мали натхнення і бажання привітати бійців із Днем Святого Миколая. А головне – можливість не лише розвезти технічні прилади, сокири, пилки, теплі речі, сітки і домашні смаколики, а й організувати цікаві перформанси у театрі військових дій на справжніх «сценах»: у бліндажах, по хатах і наметах.

Великим воїнам передавали намальованих малечею голубів Миру. Старанно виписані дитячими рученятами побажання про закінчення війни викликали бурю емоцій. Бійці дивляться і плачуть… дивляться і плачуть… Дядьки, яким лише по 40, здаються значно старшими, виглядають дідами на цій війні. Пацани двадцятирічні – стриманіші, але теж як тридцятирічні чоловіки: на фронті юність стирається з обличчя дуже швидко…

І взагалі: лікувати і надавати надію скаліченим війною серцям і душам – найтяжче… Але хто, як не ми? Воїни ж звикли один до одного і знають кожного, як себе, до болю. І ротний свій, і комбат класний, і поставлені задачі під силу… А от розмалювати картинку яскравими фарбами можуть лише дівчата, та ще й у костюмах Святого Миколая і Миколаївни: «Ану ж бо, хлопці, хто сміливий – сідайте на коліно Діда Миколая і загадуйте бажання!».

І що ви думаєте? Немає бажаючих! Воювати не бояться, а от бажання загадати соромляться. Тим паче, що не один рік Святий Миколай їздить фронтом із цією місією і не одне бажання вже виконав! Бійці починають сміятися і виштовхують, зазвичай, самих активних. Загадують бажання хто на вушко, хто уголос. Зазвичай те, що говориться, – бажання миру, перемоги, повернення додому… На вушко – то вже особисте.

До речі, минулого року більше просили зброї… Все змінилося за часи умовного перемир’я… Примудрялися навіть на блокпостах роздавати з мішка новорічні презенти за віршика чи пісеньку… Хто не розповідав і не співав, подарунки все одно отримували, Миколаївни їх авансом роздавали, щоб на наступний раз вивчили…
Чим далі від лінії фронту, тим менш емоційна публіка. Чим ближче – тим відкритіше спілкування, і емпатія виникає з перших акордів гітари чи вітальних слів. Бо не «балувані»: до них не приїздять із концертами, та й хто туди пустить…

Їхати від бійців не хочеться: скрізь пропонують залишитися! Про підписання контрактів просять навіть не глузуючи: і танк виділять, і САУшку… аби лишалися.

Дорогою назад зустріли на заправці теж волонтерський екіпаж, але на джипі й у такій екіпіровці, що воїнам тільки приснитися може: берці, не «бірюковці», чистенькі, аж блищать, та ще й «американські гірки»… Питаємо: «Звідки, де були? Якими бригадами опікуєтеся?». Кажуть, не можна говорити. Сміємося їм в обличчя і зухвало кидаємо: «У нас теж проблема: одразу всіх не згадаємо, бо вже тиждень фронтом їздимо». На що «нові копієчки» відповідають: «Так жінки ж значно крепші за чоловіків»…

От із цим ми сперечатися точно не будемо… Повертаємося додому, аби через невеликий проміжок часу знову податися на фронт.

Редакція

Редакція “Українського репортера”


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.