Україна – не для народу, а для партій? 565 мільйонів гривень на фінансування дармоїдів
Колись великий Радянський Союз не зміг прогодувати одну партію і рухнув під її ідеями побудови комунізму. Сучасні борці за європейське щастя вирішили прискорити цей процес і скоротити шлях до мети. Бо то «малограмотні» комуністи вели свій народ до раю протягом 70 років, а вони, європизовані, вже ось-ось… і приведуть туди.
Для цього й партії плодять, як Китай населення. Щоправда, Піднебесна економіку розвиває, щоб годувати населення, а українські партійні рої не бджолині, а трутневі. Нічого не продукують для «пасічників», а жити гарно хочуть. Їм виявилось мало того, що є у вуликах, тому залізли в кишені до «пасічників».
Це так алегорично підводжу до чергового прояву цинізму нашою багатопартійною владою: з дірявого бюджету виділяє 565 мільйонів з гаком гривень на потреби своїх партій. Це тоді, коли у найбіднішого в Європі народу, крім чималих податків, здирають ще й військовий збір, коли на хворого пацієнта обіцяють лише чотири сотні гривень на рік, а в багатьох людей взагалі немає грошей на лікування і вони передчасно помирають, коли ганебно скорочені соціальні програми…
До того ж, виділяють на 52 мільйони більше, ніж було торік. Не менш цинічно й пояснили: збільшення фінансування партій обумовлене підвищенням розміру прожиткового мінімуму. Чому ж не врахували це при фінансуванні соціальної сфери?
Одній із партій виділили на «хлібець з водичкою» більше 143-х мільйонів гривень. Інша, щоб не вмерла від голоду, одержить 145,5 мільйона гривень. А ще інша може розраховувати на 72 мільйони державної підтримки (цій партії передбачена й багатомільйонна дотація за збереження гендерного балансу – більше жінок завели у парламент).
Далі за списками ще одна партія чи блок (тут уже два лідери) – 62 мільйони; а за нею ще одна – 49 мільйонів, а там й інша – 37,3 мільйона.
Невже таке фінансування народними грошима партійних суспільних трутнів необхідніше, ніж підтримка вітчизняної економіки, зрештою, допомога немічним і хворим людям, бідним пенсіонерам і молодим сім’ям?.. Нація вимирає, смертність вдвічі перевищує народжуваність, епідемії розгулюють… За офіційною статистикою, в 2018 році українців поменшало на 200 тисяч людей.
Хоча ніхто достеменно не знає, скільки нас залишилося у геройській державі, де одними з головних досягнень партійного парламенту в минулому році спікер Андрій Парубій назвав… затвердження нового привітання в армії і створення Антикорупційного Суду, який невідомо коли запрацює, ще й чи запрацює належно. Ще одне досягнення – дочасно прийняли бюджет. Але назвати той, недоношений бюджет народним язик не повернеться, оскільки він партійно-олігархічний за своїм змістом і не передбачає ніякого покращення для простих людей. До Майдану гідності не збирали з людей данину на фінансування партій. Тепер збирають.
Коли ж придивитись, як за роки війни з Росією зросли статки партійної, державної й олігархічної еліти, як погладшали й засяяли радістю життя «старі» й «нові» обличчя в парламенті та інших владних структурах, то до європейського раю Україна вже добігла. І аж сердиться, що якісь там світові експерти називають нашу славну країну найбіднішою і найбільш корумпованою.
Бо куди там до нас навіть багатим Сполученим Штатам! Послухаймо, чим хвалиться їхній президент Трамп. Що на 40 відсотків знизив ціни на ліки, створив мільйони нових робочих місць, повернув у Штати бізнес на сотні мільярдів доларів, повертає вояків з гарячих точок. Але найважливіше: громадськість, непродажна преса, правові структури контролюють кожен крок президента, і за найменший промах чи якесь відхилення від обіцяного влаштовують правову й суспільну «головомийку», аж до заяв про імпічмент.
Та повернімось до державного фінансування партій. Якось уже ставив питання у пресі: хто помітив у діяльності партій бодай які зміни на краще після того, як їм почали виділяти державну дотацію? Хоча б чи почали менше брехати? Чи, може, поліпшили кадрову політику і стали міняти квотованих партією зажерливих корупціонерів і недоуків на фахових і відповідальних менеджерів в урядових, президентських, обласних структурах? Щоб люди побачили справді плідну їхню роботу на благо суспільства.
За які ж заслуги народ повинен фінансувати партійних дармоїдів? Пояснення одне: така практика існує в європейських країнах. Але там зовсім інші результати діяльності владних партій. Та і не у всіх країнах так розщедрюються. Найбагатша економіка світу – США – теж не фінансує дві владні партії.
Українські шість партійних проектів пролізли в парламент на крові Майдану, й за п’ять років «виснажливої роботи» обвалили добробут мільйонів українців до найбідніших в Європі. Не зупинено війну, не подолано корупцію, відсутній конституційний правовий захист громадян і економіки. І ці провали можна продовжувати й продовжувати. Скажіть, який роботодавець платитиме зарплату працівнику, що лише створює видимість роботи, без виконання поставлених перед ним завдань? Ще й брак в роботі жене.
Чиновникам зарплату платять з бюджету, який наповнюється завдяки праці мільйонів українців. Але наші керманичі рівняються на Євросоюз лише в питаннях призначення собі високих зарплат, премій та низки інших преференцій, фінансування своїх партій тощо. Натомість зовсім забувають про забезпечення європейськими стандартами життя пересічних людей великого суспільства.
Розумію, своя сорочка ближче до тіла. Але ж не досягати цього таким безбожним і небаченим у світі цинізмом, коли не беруться до уваги людські цінності: совість, порядність, чесність, доброзичливість, відданість і відповідальність своєму народу, своїй Вітчизні.
Цей цинізм базується на іншому цинізмі: так безбожно управляють країною, бо розуміють, що українці – не європейці й не громадяни Сполучених Штатів Америки, які за таке управління землю б дуже обурювалися б – сотнями тисяч вийшли б на вулиці і свого б добилися. Як он французи добиваються від недавно обраного демократично-рейтингового керманича. А ми?..
Яку історію пишемо, що нащадкам залишимо? На яких наших звитягах нащадки вчитимуться?
Найбільша наша біда в тому, за роки незалежності не зуміли жодного разу обрати справді народну владу. Ще гірше – над жодною новообраною владою не встановили контроль від конституційного джерела влади – народу. Як це бачимо в Європі, США, інших справді демократичних і народних країнах. Був би такий контроль, то давно б жили навіть краще, ніж в Європі. Бо не було б такого тотального розграбування національного багатства і народного надбання.
Обирали б справді народну владу, контролювали б її по-європейськи – дивись, у діяльності народної влади на першому місці були б не гасла, а забезпечення добротного життя не лише своїм родинам, як зараз бачимо, а кожному джерелу влади.
Нове марево комунізму? Але народу це обіцяється з першого року одержання незалежності! Я ж то добре пам’ятаю, як на початку 90-х мітингували скрізь патріоти, що нарешті здихалися комуністичного режиму, відірвалися від Москви, – тепер заживемо!
Зажили… ті, хто незалежно від Москви кинувся грабувати Україну. А народ? Демократично поміняв Кравчука на Кучму. Спочатку ніби й нічого, економіка стала розвиватися, але без контролю джерела влади Леонід Данилич докерувався до «Україна – без Кучми», а потім і до Помаранчевої революції.
Режим Кучми змінили на народного «патріота», лідера партії «Наша Україна» Віктора Ющенка. Але, знову ж, без громадського контролю над владою, уже на другому році його правління електорат роздивився – знову не того обрали, а ще – кожна наступна каденція Верховної Ради гірша за попередню. Ця негативна тенденція досі триває.
Чи зупинять цей доленосний для України негатив вибори 2019 року? Сумніваюся. Хто й з якими обіцянками йде на президентські вибори? Оберемо одного, але решта претендентів боротиметься згодом за місце в парламенті – всі під прапорами приватних партій. На горизонті й стимул замайорів: державний багатомільйонний «дурнячок» можуть одержати не лише ті партії, які пройдуть у парламент, а й ті, що наберуть необхідний для цього відсоток – нинішні законотворці пітніють над цим. Зупинити підвищення комунальних тарифів, добитися конституційних норм для виборців – вони безсилі, а для себе домовляться.
З таким безвідповідальним підходом до долі нації, до долі держави дославимося до того, що наші нащадки проклинатимуть покоління недолугих незалежників, які за три десятиліття не зробили того, що за коротший час зробили поляки, чехи, словаки, угорці. Не об’єдналися ми навколо розвитку України так, як німці об’єднали розділену війною країну. Вони піднялись з руїн, спокійно, без політичного лементу на телекамери, очистились від фашистської й комуністичної ідеологій, і розбудували таку державу, в яку славлені українці мріють потрапити на роботу.
Щоправда, в одному ми добріші за німців. Вони не дозволять своїм так засівати грошима на виборах, як ми дозволяємо це робити. Ми не звертаємо уваги на мільярдні витрати, здебільшого «чорної» готівки, для утримання стількох партій! Бідний народ навіть не питає вождів, де вони набрали тих мільярдів? І чи хоч податки сплачені з таких фантастичних грошей?
У Німеччині громадськість дуже серйозно ставить такі запитання й добивається відповіді. Українські ж джерела влади тихенько радіють, що і їм щось перепадає… з украдених у народу сотень мільярдів. Німцям таке і в страшному сні не присниться. У них і канцлер живе у квартирі, а наші можновладці – у великих палацах, у прибережних замках, бо вони найбагатші серед європейських державних керманичів.
Нічого не маю проти їхніх великих статків. Претензія одна: щоб про всіх людей краще дбали, щоб не ганьбили Україну своєю жадібністю.
Хоча, поклавши руку на серце, – а навіщо еліті думати про народ? Вона-то добре знає, що самому народу бути обманутим – як бальзам на душу. Український електорат одурманююче любить соковиту брехню політиків – з початку 90-х нею упивається. А охочих бути обманутими зупинити неможливо – помітив Володимир Черняк, політик, доктор економічних наук.
Думаю, багато хто може й мені зауважити. Мовляв, український народ вийшов аж на дві революції, на останній і кров пролив, продемонстрував свою гідність. Може, й так. Але у моєму розумінні, сформованому на історичному досвіді, гідна та нація, яка вміє не лише бунтувати й кров проливати, а, передусім, розбудовувати державу, в якій гідно живеться всім людям. А яку державу одержали після Майдану гідності? Скільки мільйонів українців якнайдалі побігли від майданної гідності? Скільки людей проклинає владу, яку вимайданили?
Як виправити ситуацію? Дивіться на наших нових кумирів. Тільки не подачки в них випрошуймо і захист виплакуймо, а робімо так, як вони роблять. До речі, наше товариство «Земля і воля» впродовж всіх років незалежності розбудовує свою економіку, рівняючись на економіку США. І співпрацює з нею. Результати нашої роботи – наяву. Як і результати діяльності партійних трутнів. З трудового колективу ми таких викидаємо. А суспільство останні гроші віддає їм, щоб ще більше жирували. Може, пора б уже й зупинитись та за розум узятися?
Леонід ЯКОВИШИН,
Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», кандидат економічних наук
