Про воїна-добровольця Петра Смоляра. Штрихи до портрета захисника України
Сьогодні, 2 січня, день народження у воїна-добровольця, киянина Петра Миколайовича Смоляра (фронтовий позивний «Дід»).
«Дід» – високий на зріст, статний, з пишними козацькими вусами, що вже вбралися у срібло, у вишиванці з червоним і чорним мереживом. Небагатослівний. Але прямий в розмові, гострий на слово, називає речі своїми іменами. Відвертий по максимуму.
Смоляр каже, що вишиванку подарував побратим на фронті.
Колись Петро Миколайович працював на будівництві, в міліції, водив тролейбуси, трудився у супермаркеті. А потім – війна з рашею.
Пенсіонер Смоляр відшукав дорогу на передову.
– Одного разу мені на роботу потелефонував син. І попросив прийти наступного ранку до військкомату, – пригадував Петро Миколайович в бесіді з нами. – Я захвилювався: «Синку, тебе що, забирають в АТО?» Приїхав, щоб провести його… Від Миколи я дізнався, що донька Інна – на передовій. Нам вона казала, що хлопцям продукти на фронт возить, а насправді воювала у Правому секторі. Тоді я і вирішив: не можу сидіти удома, на дивані, коли мої діти воюють. І пішов до військкомату…
У лютому 2014-го «Дід» вже був на армійському полігоні.
– Мені наказали зайти до кімнати, на співбесіду до командирів, – торував стежину спогадів Петро Миколайович. – У приміщенні побачив чотирьох командирів. Вони поцікавилися, як я сюди потрапив і чому взагалі пішов воювати. Відповів: хочу у 12-й батальйон, бо там воює син Микола. І донька також на фронті, а я прийшов допомагати дітям. Раптом усі офіцери, ніби по команді, стали струнко і віддали мені честь, подякували, сказали, що нікуди мене не відпустять. Так я і залишився у них… Ми були у навчальному центрі спеціальних операцій ВМС України.
Який прекрасний воєнний епізод! І в яких деталях! Кінематографічного масштабу! Офіцери віддають честь київському добровольцю, чоловікові в літах! Ось воно наше військо, справжнє, народне, неймовірно хоробре! Таких лицарів ніяка орда ніколи не здолає!
«Дід» служив у підрозділі, який проводив глибинну розвідку у ворожому тилу, «кошмарив» ординських зайд. У 2016 році він повернувся з війни. У чорній формі з шевроном «морських коників» (спецпризначенці!), в тільнику, в чорному береті.
Врізалося у пам’ять розмірковування Смоляра:
– Хіба про таку Україну ми на Майдані боролися? Ви знаєте, я досі, коли приходжу на Алею Героїв Небесної Сотні, не можу спокійно там знаходитися. Після Революції Гідності, на жаль, інколи доводилося чути, що ми, мовляв, – ті «правосєки, яких не добили на Майдані». Але поки ми живемо, не списуємо себе у запас.
Саме такі Смоляри і витягують здебільшого цю війну на собі. Їх мільйони і мільйони. Прості українці. Яким ж благородним, мужнім, красивим, нездоланним є наш народ! Одвічні людські цінності у нього здавна закладено в генах, як і прагнення волі, справедливості, свобод.
Якби до мудрих думок таких Смолярів дослухалися отії керманичі з різних щаблів влади, в Україні можна було б гори звернути, а не те що реформи провести! Може б, і п’ята колона вгомонилася б, сиділа б по норах, різні шубравці не посміли б вилізти.
Знаємо: пече Смолярам непроста ситуація в країні. Дуже пече. Але ж вони все одно – оптимісти. І свято вірять: «Ще нам, браття-українці, усміхнеться доля!»
Шануємо Вас, Петре Миколайовичу, тиснемо Вашу руку! З Днем народження! Многая літа!
Леонід Фросевич, Світлана Ковальова.
Читайте також:
Пума, Буча і Дєд. Особлива історія київської родини – захисників України
