Пума, Буча і Дєд. Особлива історія київської родини – захисників України
Біда звалилася на київську родину воїнів-захисників України. Чорна біда. Під арештом – Пума і Буча, дружина і чоловік. Це – псевдо, фронтові. А в цивільному житті – Інна і Владислав Грищенко. Хоч їх бойові соратники, однодумці, волонтери усе ще кличуть – Пума і Буча. І це ж треба: на своїй, рідній, землі – за лихими гратами! На тій землі, за яку проливали кров.
Ті, що в поліцейських мундирах, кажуть, що є матеріали розслідування – начебто Пума і Буча порушили закон. Але ж судового вироку немає. Водночас воїни-добровольці вже за гратами. Система шалено поспішає заперти туди, у сірі, жахливі камери… Навіть незважаючи на заслуги перед Вітчизною, на поранення, на те, що подружжя виховує неповнолітню доньку. Страшно.
Сьогодні ми розповімо про цю неймовірну родину воїнів Грищенко – Смолярів. Щоб люди знали, хто мешкає з ними в одному місті, ходить одними й тими ж вулицями… Хто серцем і душею уболіває за неньку Україну. І прагне перемоги над путінським військом.
Батько Пуми – Петро Миколайович Смоляр. Мама – Євдокія Калениківна.
А ще такий штрих – уся родина (Петро Миколайович, син Микола, донька Інна Грищенко та зять Владислав Грищенко) нагороджена відзнакою Київського міського голови «Честь. Слава. Держава» (на скрін-фото).
Дєд – воєнний псевдонім Петра Смоляра. Йому – за 60. Одного дня зібрався на фронт…
– Чоловік дуже конспірувався – поклав свої речі до рюкзака внучки Дарини і заховав, щоб я не здогадалася… У нас – двоє дітей, усі – воювали, зять також – на фронті, і чоловік туди ж… Ви не уявляєте, які у мене були відчуття. Але я знайшла той рюкзачок.., – згадувала дружина Петра Миколайовича пані Євдокія.
– Я все одно поїхав би, знайшла б ти його чи ні, бо вже усі документи були готові, – глава сім’ї коментує репліку своєї половинки.
Познайомимося ближче з Петром Смоляром. Колись працював на будівництві, в міліції, водив тролейбуси,трудився у супермаркеті.
– Одного разу мені на роботу потелефонував син. І попросив прийти наступного ранку до військкомату, – пригадує Смоляр. – Я захвилювався: «Синку, тебе що, забирають в АТО?» Приїхав, щоб провести його… Від Миколи я дізнався, що донька Інна – на передовій. Нам вона казала, що хлопцям продукти на фронт возить, а насправді воювала у Правому секторі. Тоді я і вирішив: не можу сидіти удома, на дивані, коли мої діти воюють. На наших з дружиною плечах була внучка Даринка. І я почав Даринку «готувати»… Говорив, що, мовляв, вона вже велика дівчинка, і я можу їй доручити бабусю. І пішов до військкомату…
У лютому 2014-го Дєд вже був на армійському полігоні.
– Мені наказали зайти до кімнати, на співбесіду до командирів, – торує стежину Петро Миколайович. – У приміщенні побачив чотирьох командирів. Вони поцікавилися, як я сюди потрапив і чому взагалі пішов воювати. Відповів: хочу у 12-й батальйон, бо там воює син Микола. І донька також на фронті, а я прийшов допомагати дітям. Раптом усі офіцери, ніби по команді, стали струнко і віддали мені честь, подякували, сказали, що нікуди мене не відпустять. Так я і залишився у них… Ми були у навчальному центрі спеціальних операцій ВМС України.
Дєд служив у підрозділі, який займався глибинною розвідкою у ворожому тилу.
– Я проводжав хлопців, зустрічав, забезпечував усім необхідним. Ставився до них, як до своїх синів.
У 2016 році Петро Миколайович повернувся з війни. Його рік не було у Києві, а вже стільки навинулося на життєвому витку. Кинувся оформляти пенсію – проблема…
– Фірма, де я працював, – збанкрутіла, документи, зокрема мою трудову книжку, горе-підприємці десь загубили, – згадував Петро Миколайович. – Написав заяву до поліції Солом’янського району. Їздив, щоб дізнатися, якому слідчому передали справу. Його звати Денис Яхненко. Він був дуже зайнятий. Він узяв у мене пояснення і на цьому все закінчилося, потім я телефонував йому декілька разів. Марно. Через якийсь час поїхав до прокуратури №9 – може, допоможуть вплинути на слідчого? Пані прокурорша пообіцяла, що ледь не завтра вирішать моє питання. Коли я через декілька днів приїхав до неї, вона була дуже незадоволена – мовляв, заважаю працювати. А дружині згодом взагалі сказали у цій прокуратурі: «Ідіть геть звідси!».
На фронт би таких чинуш у мундирах!
Якось Смоляри забажали одержати бодай клаптик землі. Щоб вирощувати городину, а може, колись і хатинку збудують. У земельному відомстві порадили поїхати подивитися, де та земля… Це аж під Чернігівщиною. Подивилися, а там – яр… Вирощуйте помідорчики?
– На душі шкребе від такої несправедливості, – зізнавався Петро Миколайович.
Смоляри – люди з великий оптимізмом у серці. Але він з часом, можливо, десь розвіюється. Бо ж як гнуть-рвуть Україну різні лиховісні вітри.
Смоляри – це також і щедрість, і щирість.
– Квартира – двокімнатна, її називаємо «рукавичкою», усі поміщаються, – бере слово Євдокія Смоляр. – На Воскресенці, живемо, як усі. Приїжджають волонтери, хлопці з фронту, треба переночувати чи пожити, то куди їм дітися? Усі – до нашої хати. І не тісно! Радіємо, що вони живі-здорові. Це – службова квартира. Я у 1980-му пішла працювати двірником, щоб заробити помешкання.
Ще одна риса в характері Смолярів – безкорисливість. Продали автомобіль, щоб «одягнути і взути» сина, коли йшов на фронт. Купили бронежилет. Потім Смоляри іншим бійцям допомагали з одягом. Кажуть: «Нашій доньці люди також допомагали, коли її було поранено».
Євдокію Смоляр можна часто побачити у шпиталях… Волонтер! І донька Інна – на волонтерській стежині, часто збирала кошти для фронту, продуктові передачі для шпиталів.
– А вона ж – після поранення, з ногою – проблема, – промовляє Євдокія Смоляр. – Донька ставить поранену ногу на стілець біля плити і працює. Трішки відпочила і далі працює – готує їсти пораненим солдатам. Я бачу, як їй тяжко, але ж не зізнається.
А по хвилі:
– Ось на фотографії наша донька, її позивний Пума, була начальником оперативного відділу контррозвідки Правого сектору.
Із Владом, зятем, вони вінчалися на фронті. Зять був кіборгом, захищав Донецький аеропорт.
Чим ще живе ця родина? Петро Миколайович якось був влаштувався охоронцем, зарплата – мізерна. У собезі пообіцяли, що пенсію йому будуть все ж виплачувати. Дружина Петра Миколайовича каже, що вона «тимчасово не працює.
Петро Миколайович сумує дещо за справжньою роботою. Каже:
– У нас є військкомат, я ж міг би служити там… Чому б таким як я, які ще при доброму здоров’ї, не дозволити служити далі? Я, наприклад, допомагав би військкомату під час призову, з хлопцями розмовляв би, вчив би їх. Чи нам не потрібні професіонали?
Врізалося у пам’ять розмірковування Дєда:
– Хіба про таку Україну ми на Майдані боролися? Ви знаєте, я досі, коли приходжу на Алею Героїв Небесної Сотні, не можу спокійно там знаходитися. Після Революції Гідності, на жаль, інколи доводилося чути, що ми, мовляв, – ті «правосєки, яких не добили на Майдані». Але поки ми живемо, не списуємо себе у запас. В мене батько дві війни пройшов: фінську і Другу світову. Він був сином кулака, їх гнали на фінську війну, радянська влада нікого не жаліла.
Такі вони, Пума, Буча, Дєд…
Світлана КОВАЛЬОВА, Леонід ФРОСЕВИЧ
На фото: Інна і Владислав Грищенко (на передньому плані).
Фото із Фейсбук-сторінки Інни Грищенко, а також з відкритих джерел.
