Микола Владзімірський: якір між Кримом та Україною
Яка доля спіткала людей, котрі відстоювали українство в Криму? Якої думки ці люди нині про майбуття Криму? Чи могли власними силами замістити відсутність системної державницької потуги? Шукаємо відповідей разом з Миколою Владзімірським — громадським діячем, журналістом, засновником порталу «Українське життя в Севастополі», на якому є 25 сайтів з найрізноманітніших напрямків українського буття, створені нашим співрозмовником.
В ОКУПОВАНОМУ СЕВАСТОПОЛІ РОЗДАВАВ УКРАЇНСЬКУ ГАЗЕТУ
— Пане Миколо, повернімося в роки, що передували анексії Криму московитами. Що найдужче закарбувалося в пам’яті?
— В останні роки перед окупацією, а саме 2011 року, я заснував газету «Слово Севастополя». Вдалося випустити лише 3 номери, оскільки то була приватна ініціатива і люди жертвували кошти. Останній номер вийшов у світ 2014 року та був присвячений 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка. 9 березня 2024 року, в уже окупованому Севастополі, я роздавав газету людям на мітингу. Цікаво було спостерігати, як навіть росіяни, які були на мітингу, читали газету. Після цього два дні мене «бомбардували» телефонними дзвінками, погрозами з анонімних телефонних номерів. А 11 березня 2014 року я отримав дзвінок такого штибу: «Добрий дєнь, Нікалай. Ми знаєм, шо ви національний Герой Украіни. Нє угражают лі Вам? Ми с СБУ. Будьте астарожни. Єслі шо нада — прасітє помащі». Я зрозумів «натяк», і ввечері поїхав з Cевастополя в Донецьк до родичів (сам я народився в Мар’їнці, якої зараз вже нема). Але й там схожі події почали розгортатись, тільки з більшою активністю, бо анексія Криму відбулася пасивно і майже безкровно, а в Донецьку вже були серйозні сутички. Я побачив, що ситуація загострюється. Зустрівся з кількома знайомими українцями. Вони трохи скептично до мене поставились через те, що я залишив Севастополь. Думали, що все то несерйозні події…
Якось був мітинг проросійських сил у Донецьку, де працювали фінські телевізійники. Я їм запропонував взяти у мене коментар. Мовляв, що ж ви цікавитеся лише думкою росіян? Домовились, що нічого не виріжуть з того, що скажу. Справді, мій текст не спотворили. А говорив про те, що в Донецьку все відбувається штучно: наносне, імпортоване з московії. Невдовзі відбувся мітинг, на якому вбили українця. І я зрозумів, що в Донецьку вже теж ситуація некерована: почали блокувати СБУ, адміністрацію. Друзі запросили мене до Києва. Відтоді вже десять років я — в столиці.
До речі, показовий приклад гібридної імперської політики — моє село Мар’їнка. Десять тисяч населення. Повністю українськомовне. Приїхала ахметовська команда, поставили московську церкву: люди приходять у церкву, виходять і продовжують розмовляти українською. Або була українська школа, де я вчився. Її зруйнували. Збудували нову, триповерхову, і почали запроваджувати російську мову. Це елементи державної політики московії. А нам потрібна державна політика України. Дуже важко усвідомлювати оцю слабкість державних діячів.
«МОЯ ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ — ВСЕБІЧНА»
— Така проактивна й патріотична людина, як Ви, не може сидіти, склавши руки й нині…
— Будучи вигнанцем з рідного краю, продовжую наповнювати інформацією свої сайти. 2016 року один заможний патріот створював організацію, запросив мене до роботи, пообіцяв зарплату. Я створив сторінку у фейсбуці «Рух за мову». За місяць набрав 800 читачів. Упродовж другого місяця справа рухалася ще краще, але почалися спроби захоплення цієї сторінки цими ж людьми, які фінансували. Я відійшов від них, і далі робив і роблю усе на громадських засадах. Шкода, що так сталося. Зараз сторінка має 235 тисяч читачів. Звісно, фінансування ніхто не надає — воєнні справи важливіші.
А вивчення рідної мови — це нескінченна річ: її все життя треба вчити. Людей приваблюють різноманітні публікації щодо мови та моралі. Важливий сам факт відстоювання твердих українських засад і становлення спільноти. Українці вже самі відстоюють в дискусіях національні погляди. Трапляються напливи провокаторів та ботів. У таких випадках не вступаю у дискусії, блокую. Більшість читачів — проукраїнські, люблять сторінку за різноманіття. Таблиці «Правильно — Неправильно», «Антисуржик», афоризми відомих особистостей про значення мови, мотиватори, відео — це короткий перелік дописів, які приваблюють читачів. Шукаю найкращі відео на різноманітні теми, коментарі мовознавців, прикрашаю колажами. Сторінка розвивається завдяки коментарям, поширенням та вподобанням.
Багато позитивних відгуків. Деякі дописи сягали 2 мільйонів переглядів. Звісно, треба було б, щоб я працював не сам. Але якщо немає фінансових ресурсів, то користуюсь тим, що є.
Взагалі я така людина, що не можу започатковувати проєкти на короткий час, а потім — кидати. Це неправильно. Всі сайти, які створив ще у Севастополі, підтримую.
Наприклад, є дуже популярний сайт «Весела абетка»: для дітей, вчителів, батьків, методистів. Зібрані там матеріали — вартісні й нестаріючі: вислови про мову, вірші про мову, українські абетки, казки, творчість дитячих письменників.
Є сторінка «Афоризми», створена ще 2003 року, де я зібрав багато цінної інформації: і сучасні афористи там є, і закордонні, приказки, прислів’я, тости. Почалась вона із оцифрованої книжки «Українська афористика», редагованої Романом Ковалем.
Створена і функціонує сторінка газети «Незборима нація»: там публікуються матеріали, що виходять на сторінках друкованого видання. Подається і pdf-варіант, тож читачі можуть побачити, як газета виглядає взагалі.
Є сторінки, присвячені поезії. Наприклад, «Поетичні орбіти Севастополя», де зібрані твори десятьох місцевих поетів. Або «Світлиця Івана Левченка»: він у нас в Севастополі працював керівником телебачення, а потім переїхав до Києва. Пише вірші ледве не щодня. Щороку видає книгу.
Ще пишаюся сайтом «Дотик словом», де є інтимна поезія і проза та багато інформації на ліричну тематику. Всі сторінки дуже легко знайти і навігація на сайтах оптимальна.
Одним із перших був сайт «Музей Лесі Українки в Ялті». Там висвітлені події культурного життя української Ялти.
Отже, така просвітницька діяльність на інтернет-ресурсах є всебічною.
А ще такий факт : патріотка України Лідія Мадоян ініціювала створення громадського комітету «Український Севастополь». У Києві відбулось засідання, де, окрім мене був ще Ігор Лосєв. Домовились, що всі будуть координаторами організації. Заяви публікувались на сайті ukrlife.org. Деякі з них були доволі дієвими. Наприклад, заяву про неприпустимість виведення українського флоту з Севастополя, яка була опублікована в неділю, у понеділок коментував начальник штабу, а у вівторок – президент Кучма.
А ось заяву проти пам’ятника Катерині- ІІ у Севастополі адміністрація проігнорувала : мовляв «у нас – демократія!». І тоді почалася епоха «катеринізації»: в Одесі поставили пам’ятник…
Є ТАКЕ ЛАТИНСЬКЕ СЛОВО — «FUIMUS!»: «МИ БУЛИ!»
— Як гуртувалося українство Криму, і зокрема Севастополя?
— Кожна організація була місцем єднання українців. Наприклад, «Просвіта», «Союз Українок», Пласт, УГКЦ. Розумію, що зараз трохи архаїчно звучить вислів «Українське життя в Севастополі». Але це було. Є таке латинське слово — «Fuimus!» — ми були. Ця діяльність була інтелектуальним, духовним якорем, що пов’язувала Крим з Україною.
2010 року разом з педагогами ми провели один з конкурсів, і присвятили його 80-річчю Ліни Костенко та 10-річчю сайту «Українське життя в Севастополі» (29 березня 2000 року — дата створення сайту). То було видатне явище для освітян. Комп’ютерні та інші конкурси були в 5 номінаціях, учні під керівництвом вчителів створили чудові відео. Методистом української мови в Інституті підвищення кваліфікації була Валентина Лопатюк, яка об’єднувала вчителів, провадила величезну роботу щодо українства й українізації в Криму.
Коли Янукович прийшов до влади і вже видно було, куди все хилиться, ми розуміли, що то остання могутня українська дія в Севастополі. Учителі потім сиділи за чаєм і плакали. Всі усвідомлювали, до чого йдеться. Бо це відбувалося вже після підписання зрадницьких Харківських угод. Передчуття – дуже важке.
Я дописував у різні газети. «Кримську світлицю» знищило Міністерство культури. «Флот України» та журнал «Морська держава» знищені Міністерством оборони. Тобто держава понищила навіть ті паростки українського інформаційного простору, що були в Криму.
Була вартісною газета «Дзвін Севастополя». Я був вражений, коли вперше побачив газету в кіоску в Севастополі. Порадів. Знайшов редактора Миколу Гука — одного з головних діючих осіб українства в Севастополі. Ми тепло поговорили. Я почав дописувати до газети. За короткий час я освоїв програму макетування і газету почали робити у мене вдома, оскільки просвітянський комп’ютер стояв у мене. «Дзвін Севастополя» був дуже сміливою газетою та мав наклад 5 тисяч примірників.
Потім Микола Гук призначив іншу людину на свою посаду і покинув Севастополь. Відбулися негативні зміни і деградація діяльності. Певно, були задіяні ворожі спецслужби. 2014 року москвинська влада запланувала перереєструвати «Просвіту». Мирослав Мамчак, який раніше очолював телекомпанію «Бриз», описав цю ганьбу 2 серпня 2014 року: як на збори прийшли якісь невідомі люди, зафіксували більшість, знищили саму суть організації і створили російське регіональне відділення «Союз украинцев Севастополя «Просвещение».
Працював я і в газеті «Флот України». Цих двох газет росіяни боялися. Кожне число одразу аналізувалося, потрапляло на столи керівників міста. Наприклад, я критикував роботу телебачення, якісь промосковські позиції, сюжети чи антиукраїнські випади. У мене кілька статей вийшло на цю тему, і ці статті читали, аналізували, робилися висновки. Тираж «Флоту України» був невеликий, але вплив — суттєвий. Серед журналістів був і доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв. Статті, які ми публікували, передруковувалися навіть в російських джерелах на кшталт «Inopressa.ru». Росіяни в Севастополі і за межами придивлялись до діяльності українських сил в місті.
Стверджую: якби події розвивались еволюційно й без окупації, то українці Севастополя посіли б гідне місце серед інших націй в Криму. А поки що були меншиною в меншині…
Є одне важливе зауваження: після окупації московити вимели тих, хто зрадив Україну та , працював у Криму на прихід московії. Жодної людини не залишилося. Зрада потрібна, а зрадники — ні. Зрадив раз — зрадиш ще. На посади призначають людей з Новосибірська, Алтаю, а всіх колаборантів — пересаджали. Той же командувач флотом Березовський, який зрадив присязі: його ж через півроку викинули на північний флот. Важливо розуміти: у тебе мусить бути тверда державницька позиція.
У мене відчуття, що окупація Криму — надовго. Навіть якщо станеться повернення втраченого, то український інформаційний простір дуже довго буде оговтуватись. Нині в Криму все українське знищене. Все зацементоване пропагандою «сталін- путін».
Словом, будь-які ініціативи потребують ресурсів: організаційних, інтелектуальних, фінансових. Якщо відсутня хоч одна із складових, проекти не мають перспектив. Я зараз просто розвиватиму наявні ресурси своїми зусиллями.
А назагал потрібен державницький підхід і державницьке мислення. Українській Нації потрібен могутній лідер та згуртованість всіх проукраїнських сил.
— Дякую за розмову та за все, що робите для утвердження України.
Розмову вела Ольга Дубовик
