Підлісся чи Підляшшя? Роздуми письменника
Українська народна мудрість словами невмирущої думи запевняє: «Все згине, тільки правда зостанеться». Глянути б в очі істини та поставити б на місце деяких наших західних сусідів. У декотрих із них наче вже не те, що умовний, а безумовний рефлекс – позирати зизим оком за межі своїх володінь. Та все у східний бік.
Для прикладу, вчені та друковані хоча б і в тій же Польщі відколи вже товчуть воду в ступі: Підляшшя… Підляшшя… А коли б заявити правду та вказати, що одвічно то – Підлісся! І така назва не від когось же іншого, а з вуст українських предків. Не уявити, яке збурення від короткозорих вибухне. Всілякі огидні звинувачення накриють заявлене, як хмари ненажерливої сарани.
Відповісти б просто. Огляньтеся, сполохані, на свої колеса, як мовиться по-народному. Роки життя шанованого не бозна-ким, а вами краківського каноніка, визнаного історика Яна Длугоша – 1415-1480. Мабуть же, слід погодитися, що не його таврувати якимось там «бандерівцем» чи «фашистом».
А загляньте до залишеної ним у спадок наступним поколінням «Історії Польщі», доведеної до 1480 року. У ній удень зі свічкою не знайти ніякого «Підляшшя». Натомість чорним по білому написано – Підлісся. До чого ж природне, об’єктивне звучання – Підлісся і, відповідно, Полісся.
То як же зводити кінці з кінцями? Визнавати правдиве – первинне, одвічне? Чи освячувати перетлумачене, фальшиве, вивернуте на догоду невситимим загребущим замірам? Певно, насамперед слід з’ясувати, звідки ж ноги ростуть у переінакшеного?
Візантійсько-готський історик Йордан у доведеній до 551 р. праці «Про походження і діяння гетів» указує:
«Біля лівої сторони їх (Карпатських гір – В. П.), яка схиляється до півночі, починаючи від місця народження ріки Вістули (Вісли – В. П.) на безмежних просторах проживає багатолюдне плем’я венетів (Venethae). Хоча їхні найменування тепер змінюються в залежності від різних родів і місць пробування, переважно вони все ж називаються Sclaveni і Antes. Sclaveni живуть від міста Новиєтуна (на Дунаї – В. П.) і озера, яке називається Марсіанським впритул до Данастра (латинська назва Дністра – В. П.) і на півночі до Вістули; болота і ліси замінюють їм міста. Анти ж – найсильніші з обох племен – поширюються від Данастра до Данапра (Дніпра – В. П.), там, де Понтійське море утворює вигин».
Михайло Грушевський без тіні сумніву визнає антів предками українського народу. Тож і судімо, з якого давнього давня та де саме вони розселялися.
Не менш шанований спадкоємець просвітницької діяльності Яна Длугоша – Мацей або, по-українському, Матвій Стрийковський. Головна праця його життя з назвою, коли відтворити її буквально,– «Кроніка Польська, Жмудська, Литовська і всієї Русі». Видрукувана 1582 року у Кролевці – Крулевці. Від круль – король. Пізніше онімеччино – Кенігсберг. В основі – кьонінг – король. Після Другої світової війни – Калінінград. Віднедавна в Польщі повернуто давню назву – Крулевець.
Переклад українською мовою фоліанта на 114 аркушів видано 2011 року у Львові. Твір унікальний за фактажем. А що стосується Підляшшя, то, як за народною приказкою, ось де собака зарита. М. Стрийковський не втримався від спокуси уклонитися панівній владі:
«Звитяжному й непереможному королю Польщі Стефанові І, великому князеві Литви, Пруссії, Мазовії, Жмуді, Київщини, Волині, Померанії, Підляшшя, Поділля та ін., наймогутнішому володареві й панові Трансільванії».
Синиця славу розпустила, що хоче море запалить, що море буцімто згорить. Тільки ж навіть папір не всяке марення витримує. А це те ж саме, що несосвітенна маячня кремлівських верховодів стерти з лиця землі предковічну Україну.
Облудне як не сій – не вродить. Лопне, як мильна бульбашка. «Король» Стефан Баторій – на задвірках всесвітньої історії. Його справжнє прізвище – Batori Istvan. Син Іштвана ІV, воєводи Трансільванії. З 1576 р. і до своєї смерті перебував у шлюбі з дочкою польського короля Сигізмунда І старого.
Мовою підданих не володів. З жоною і на сеймах знаходив порозуміння хіба що на мигах та з натугою латинською мовою. Чого тільки не витворяють вищі небесні сили на сміх людям?
За сучасними дослідженнями, чисельне об’єднання кочівників утворилося в ІІ-ІУ віках нової ери в Приураллі з тюркомовних хунну й угрів і сарматів. Масовий рух цього зборища на Захід спричинив так зване Велике переселення народів. Цього вікопомного здвигу не обминув М. Стрийковський:
«Року Божого 401 повстав Аттіла, званий Бичем Божим… У той час везли з Британії королівну на ім’я Орсула віддавати заміж за сина англійського короля. При цій королівні було 11 тисяч дівчат. Аттіла вбив королівну і всіх тих 11 тисяч дівчат при ній»… Вочевидь, то було найчисленніше в історії людства зґвалтування невинних жертв.
З-поміж іншого, М. Стрийковський указав, що Атілла «силою взяв Хорватський край… збудував замок Будзин, і назвався угорським королем… А коли будував Будзин та обводив мур навколо міста, вбив свого третього брата Бледу, а сам королював у всьому Угорському краю… і як спочатку переслідував християнство, так і осівши в тій державі, в жодній зі справ не змінив свого наміру, а став ще більшим переслідувачем християн».
В альпійському замку Гітлера зображення Аттіли надихало на «подвиги» фюрера третього рейху.
І ось у наш час Європа наражається на синдром Аттіли. В угорському парламенті усе, що впадає в очі, звеличує колишню зажерливість приблуд з бездонного черева Азії. Кочова напасть позирає вовком, щоб урвати щось на свою вигоду не лише від правічної української землі, а й від одвічних володінь Словаччини, Румунії. Чому б теперішньому угорському Орбану не зазіхати заздрісно ще й не на терени Італії, Франції, міста яких у середині п’ятого століття розоряла хижа кіннота під орудою Аттіли. Во славу йому благословляються нині маніакальні наміри перекроювати усталені, утверджені, узаконені міжнародними угодами кордони. Якби об’єднані сили європейських країн не дали належної відсічі загарбникам на Каталаунських полях, там, де протікає річка Марна, то не знати, в якому б чаду задихалися дотепер не лише Італія, Франція, Хорватія, а й уся західна Європа.
Вадим Пепа, заслужений журналіст України, лауреат Літературно-Мистецьких премій
імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара, Фундації Українського вільного університету імені Воляників-Швабінських (США).
