Співачка з Італії Леся Королик: “У мене дух український і я ходжу під Покровом Матері Божої”

Сьогодні гостею «Українського репортера» є співачка з унікальним голосом. Коли слухаєш її спів, здається, що так співати можуть тільки янголи. І справді, її пісні вже багато років линуть під куполами італійського храму. Аж до неба, до янголів, до Бога… Вона співає у церковному хорі міста Губбіо і зараз. Тільки голос став проникливішим, вразливішим і трепетнішим, бо в ньому – біль і тривога за Україну.

Знайомтеся – Леся Королик, яку в Італії називають душевним українським соловейком, бо відколи проживає у Європі, не перестає пропагувати там українську культуру – звичаї, традиції, пісню. І не просто пропагувати – у кожній її пісні – надзвичайна енергетика і любов до України.

Ми, журналісти, нещодавно відкрили для себе пані Лесю, таку світлу, вродливу, і таку харизматичну, багатогранну водночас. Співає, створює віртуальні музичні колективи, допомагає українським воїнам і біженцям, бере участь у безлічі творчих проєктів, відкриває дитячі таланти, займається науковою, дослідницькою, громадською діяльністю… Як скрізь встигає? Послухаймо…

– Вітаємо, пані Лесю. Співати – це служити Богові. Це тлумачення особливо підходить до вашої творчості, адже ви виконуєте багато релігійних пісень. А чи відрізняються виступи у храмах від виступів у концертних залах?

– Моє життя з малечку пов’язане з Богом. Пам’ятаю, від маленької мене вчили молитися, бабця завжди наспівувала релігійних пісень, дуже часто «Витай, Маріє», бо вона пам’ятала ті релігійні пісні, якій їй наспівувала ще її бабця і я з особливим захопленням їх слухала і повторювала. Незважаючи на те, що була ще маленькою, мене вражала велич Богородиці. До речі, ця пісня є знаною і в Польщі, і у Франції, і в Італії. Якось бабця змогла все це вкласти так в мою дитячу душу.

А коли я виросла, закінчила університет, то перша моя трудова діяльність розпочалася із церкви. І, мабуть, по волі Божій дано мені талант співати, в першу чергу славити Бога. Я і диригую, і співаю. У церкві спів – це єднання з Богом. Це є молитва, це зовсім інші відчуття, ти всім єством єднаєшся з небесними силами. У концертній залі – зовсім інші відчуття, бо це є свого роду спектакль, ти граєш на публіку, стаєш в якійсь мірі актором, передаєш у пісні свої емоції.

Але хочу сказати, що і одне, і друге – і в церкві, і в концертному залі – це є те, що єднає глибокі і сильні почуття. Коли заходжу до церкви, починається духовний спів, одразу душа лине десь туди, в небеса, і ти уявляєш невидимого Бога, а от коли ти співаєш у залі – очі єднаються з очима глядача. І в тебе зовсім інші відчуття.


– Дитинство. Яким воно було у Вас? Розкажіть нашим читачам про себе. Пам’ятаєте, коли вперше вийшли на сцену?

– Дитинство у мене було золоте. Мої і мама, і тато – співочі, вони завжди співали і любов до пісні мені привили вони. Хочу сказати, що весь український народ співочий і співає постійно.  Я зростала на українських піснях і співала, як каже мама, з трьох років. Дуже добре пам’ятаю, коли ми збиралися родиною на свята, під час Різдва співалися колядки, на Великдень – гаївки.

Попри те, що вони були заборонені, ми всі співали і я також підспівувала. Я була головною артисткою. Мене ставили на стільчик, тато грав на гармошці, я заспівувала, а  всі за мною співали приспів і мені це дуже подобалося. Отакою була моя перша сцена: на табуретці перед родиною. А перші мої виступи на публіку були у садочку. Я завжди, на всіх святах була основною – і співала, і танцювала, але найбільше любила співати.

Пам’ятаю, мене запитали:- Ким ти хочеш бути, як виростеш? І я без вагань відповіла: – Музикантом. У школі також співала у хорі, була солісткою, вчилася у музичній студії при музичному училищі імені Дениса Січинського у Івано-Франківську.

Вважаю дуже позитивним, що у нас всюди, де б ти не вчився і не працював, були ансамблі та хори. Моя мама також, коли працювала в різних установах, сама створювала хори, до неї долучалися фахівці і люди співали. Я пам’ятаю, що також була солісткою у цих хорах. Отаким було моє дитинство, моя перша сцена.

З особливою теплотою згадую свого першого вчителя на професійній сцені Бориса Данилишина, знаного композитора і музиканта на Прикарпатті. Він, грав і співав у відомому на той час естрадному ансамблі «Опришки».

Я до того, як вступити до університету, працювала на Івано-Франківському радіозаводі і три роки співала в ВІА «Край», керівником якого був Борис Данилишин. Саме там я отримала перші навики співу на сцені. І це мені послужило на майбутнє. Хочу додати ще, що він відкрив першу музичну студію для обдарованих дітей у Івано-Франківську. Ось таким мій життєвий шлях від маленької співачки до співачки у ВІА “Край”.

Потім вступила на музично-педагогічний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту імені Василя Стефаника (тепер це Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника). Після його закінчення я диригувала дитячо-юнацьким церковним хором у церкві Володимира і Ольги міста Івано-Франківськ.

Я досі згадую з теплом роки дитинства, бо саме в той час мене навчили дуже багато українських народних пісень, які пам’ятаю і до сьогодні. І тепер, коли чую українську народну пісню, яка закарбувалася в пам’яті ще з дитинства, то я її бездоганно відтворюю.

– Можливо, і повстанських? Вони в ті часи були заборонені, але люди все рівно їх співали.

– Безумовно. У ті часи були заборонені і релігійні, і особливо, повстанські пісні. Але я пам’ятаю, що у нас, і по святах, і просто, коли родина збиралася, завжди співали повстанських пісень, попри заборону. Я на той час якось не звертала уваги, чому замикалися двері і їх співали дуже тихо. Це вже тепер я розумію, яка ж це була заборона. Коли я приїхала вперше до Італії, ми, українці, разом збиралися, чи то у парку, чи у церкві, і часто співали.

І ось пригадую, коли почала наспівувати повстанських пісень: «Три браття з Прикарпаття», «Гей там на горі Січ іде», «Ой у лузі червона калина», земляки дивувалися, звідки я це все знаю. А я це знала з дитинства. Коли ти був дитиною, про це не задумувався, а коли виростаєш і маєш отой багаж знань з дитинства, постійно його удосконалюєш і розумієш їх велике значення. Отаким було моє дитинство, моя перша «сцена».


– Ви багато років проживаєте в Італії. Які Ваші враження від італійської публіки? Чи відрізняється вона від української?

– Як Україна, так і Італія є країнами музики і співу. І як такої різниці між публікою нема. Єдине, що коли виходиш на сцену, ти зобов’язаний пояснити, розказати, бодай коротко перекласти зміст пісні чи колядки. Але італійці є дуже емоційні люди, вони наскільки люблять пісні, і слухати і співати, що навіть не знаючи української мови, розуміють, про що йдеться у тій чи іншій  пісні.

Їм досить бачити емоції, з якими ти співаєш. З роками вони вже познайомилися з нашою культурою, і коли вони бачать твої емоції, вони розуміють, про що я співаю – починають плескати, підтримувати виконавця. Глядачі однакові, привітні, але, мені видається, що італійці, попри те, що Італія – країна музики і співу, тут так не співають, як у нас в Україні.

Тут співає той, хто хоче цим займатися, а ми, українці, як каже моя мама, «Народилися – і вже співаємо»… І при зустрічах італійці не співають, у них це не заведено. Правда, ми, українці, їх уже навчили і їм це дуже подобається. Вони з радістю слухають українських пісень. Хочу сказати, в Україні, є дуже гарний звичай – співати «Многая літа». І з якого б приводу ми не збиралися, чи то якесь свято, чи просто зустрічі, ми завжди співаємо «Многая літа». Цей звичай перенесли і в Італію. І тепер італійці вже співають разом з нами.

Спочатку вони не знали значення слів, а тепер, коли ми їм пояснили про що йдеться, вони ще з більшим запалом приєднуються до нас. І мене це приємно вражає. Як каже мій чоловік, щоб пізнати українську культуру, треба слухати українські народні пісні. І це правда. Бо через народну пісню ти дізнаєшся про її народ. Адже саме українська народна пісня є фундаментом української культури. Приїхавши на італійську землю, знайомимо їхній народ з нашою історією та культурою.


– Наскільки важливою є українська громада в Італії? Скажімо, «Християнське товариство українців в Італії» , яку очолює Олесь Городецький, доклало чимало зусиль до звільнення Віталія Марківа.

– Звичайно, українська громада, яку очолює Олесь Городецький проводить велику роботу серед українців та італійців, займається і організацією різних акцій та заходів. Наприклад, його товариство разом з іншими асоціаціями, які діють в Італії, доклали дуже багато зусиль до звільнення Віталія Марківа.

Бо якби вони не започаткували цю ініціативу і її не підтримали по всій країні, не покотилася хвиля протестів, то й не знаю, чи Віталія звільнили б. І тому такі організації, такі люди, як пан Олесь, дуже потрібні, такі незламні у своїх ідеях і які єднають нас, українців на чужині.

Ми не тільки визволили Віталія, а й показали світові, що влада мусить прислухатися до думок громадян. І італійці побачили, які ми незламні, нескорені і йдемо до своєї мети.

– Ви співаєте італійські й українські пісні. Чим ми цікаві у Європі?

– Я хочу сказати, що італійцям дуже подобається мелодика наших пісень. Вони кажуть, що наші пісні особливі, вони мають таку енергетику, закладений такий код, яких не має жодна країна у світі. І найбільше їм подобається наше українське вбрання.

Коли я виходжу на сцену в українському строї, у вишиванці, вони глибоко вражені їх красою. А особливо, коли ці вишиванки вишиті твоєю бабцею чи матусею, коли національний одяг в родині передається від матері до доньки, вони просто шаленіють від українського звичаю. А намиста наші які гарні! Ну і сама українська жінка – красива, мудра, гарно одягнена, а ще гарно співає – оце і зачаровує італійську публіку.

Вони кажуть, що жодна країна у світі не має такого національного вбрання, такої пісні, які має Україна. Коли співаю журливу пісню, італійці розуміють, що я співаю про щось сумне, про нещасливу долю.


– Скажіть, будь ласка, попри те, що Ви співаєте, я чула, що ви ще займаєтеся дослідженням української культури та мистецтва.

– Так, я зацікавилася і цим. Я почала вивчати і досліджувати культурно-мистецьке та освітянське життя українців в Італії кінця ХХ – початку ХХІ століття. Ну і звичайно, все почалося з пошуку співаків, які популяризують українську пісню на теренах Італії. Ще коли я навчалася в університеті, ми, студенти, їздили по селах і збирали фольклор. Тоді нам казали, що є понад двісті тисяч українських пісень, а зараз дослідники вже стверджують, що українських пісень уже є понад два мільйони.

Це є наш справжній духовний скарб. Лише, наприклад, взяти пісню «Летіла зозуля», яка має декілька варіантів. Коли я почала свої дослідження, я познайомилася з історією її виникнення. Виявилося, що кожен регіон в Україні має свій варіант цієї пісні. Бо як передавалася пісня? З уст в уста, десь змінювалося слово, але основа пісні зберігалася. А чи знаєте ви, що пісня «Летіла зозуля» народилася на початку 19 століття на Галичині, на Івано-Франківщині, коли з України до Америки виїхала перша хвиля емігрантів?

У пісні передано душевний стан матері, яка пише листа своїй дитині, розуміючи, як їй важко на чужині і передає свій душевний стан, що вона усе б зробила, аби її дитині було легше в чужій країні. Потім цю пісню переспівували в інших регіонах, вона дещо змінювалася.

Пам’ятаю, мені якось дорікнули, що я неправильно її співаю, бо в ній трохи інші слова. А я пояснила, що ця пісня має кілька варіантів. Отак творилася наша народна пісенна спадщина.

– А які свята організовують італійці для популяризації української культури, пісень?

– Коли на початку 90-х почався наплив імігрантів до Європи, майже по всій Італії започаткували свято під назвою «Свято народів». Це є дуже потрібний і важливий захід, який дає можливість глибше знайомитися з культурою інших народів, а їх, у свою чергу, – із своєю. І це дуже важливі і потрібні свята.


– Які пісні любите співати найбільше?

– Дуже люблю стародавні українські пісні, які я чула від бабці, мами, тата. Мої улюблені – «Летіла зозуля», «Летів пташок через воду», «Ніч яка місячна» та «Місяць на небі», які хоч і мають авторів, та стали уже народними. А також стрілецькі та повстанські пісні: «Зажурились галичанки», «А зорі та зорі по синьому морю», «Човен хитається серед води», «Ой там у Львові на Високім замку», «Рости, рости, черемшино», «Там, під Львівським замком», «Йшли селом партизани», ну і звичайно нами усіма улюблений Гімн січових стрільців «Ой у лузі червона калина». Основний штрих улюблених пісень – їх патріотичність.

– Хто є Вашим першим слухачем, оцінює Вашу нову пісню?

– Найпершим моїм слухачем і порадником є мій чоловік Альфредо. Він, хоч і не музикант, але має дуже добрий слух. І ось коли я готую нову пісню, я її виношую, як дитя. І тиждень, і два, і місяць наспівую. І завжди іду до чоловіка і кажу: «Ану послухай».

Він мені часто дає поради, навіть, як презентувати пісню, який образ вибрати до неї. І я тішуся, що маю вдома першого слухача. А потім відправляю її своєму синові, який раніше вчився в музичній школі, грав на скрипці, має дуже тонкий слух.

І це вже інше покоління, теж дуже прислухаюся до його поради, до його сприйняття. А потім, звичайно – і мамі. Мама –мій особливий критик, вона як ніхто знає, як та пісня має звучати. І вже тоді, зібравши цих три відгуки, використовую їх при виконанні нової пісні. Вони мені дуже стають у пригоді.


– З ким із музикантів, поетів, співаків співпрацюєте?

– До коронавірусу тут, в Італії, я займалася в основному диригентською діяльністю і співала як солістка у церковних хорах та коли організовувалися свята в українській громаді міста Губбіо, де я проживаю. Але під час ковідного карантину я почала займатися і почала співати у програмі-караоке Смул. Саме в цій програмі я познайомилася з багатьма людьми, для яких спів є як хобі, так і професією.

Саме там я познайомилася з киянином Петром Жаховським, ми створили віртуальний дует «Добре удвох», співаємо і зараз, попри всі трагічні події в Україні. А ще маю співочих подружок – Олю, яка живе в США, Аллу з Миколаївщини, Валентину з Києва і Оксану з Полтави, з якими ми створили віртуальний гурт «Соловоньки». Ось так віртуально ми збиралися і співали, але відколи почалася війна, настала творча пауза, вона внесла свої корективи.

Але ми плануємо у скорому часі відновити нашу творчу діяльність. Адже пісня, слово – є зброєю творчих людей. І саме пісня піднімає бойовий дух нації. Серед моїх друзів є і поети, і я тішуся, що в моєму репертуарі є пісня «За весною осяйною», на слова і мелодію Катерини Каленіченко, яку ми заспівали у дуеті з Петром Жаховським, пісня «За перемогу! За волю народу!» на слова Зої Ружин та музику Світлани Садовенко,  пісня «Йде війна» на слова Зої Ружин та музику Олександра Бурміцького, колядка «Ясна зоря в тиху ніч» на слова і мелодію Віри Юрчишин у моєму виконанні.

А також серед музикантів є мій хороший товариш Сергій Андрущак, який є аранжувальником пісень, які я співаю.

– Скажіть, будь ласка, чи є у вас наживо записи з вашими друзями – Жаховським та «Соловоньками»?

– Звичайно, коли я їду до Києва, то завжди зустрічаюся з Петром Жаховським. Він для мене не тільки співвиконавець, а й добрий друг. В основному ми з ним переспівуємо відомі українські пісні, але був ось такий випадок. Одного разу в Києві я запропонувала заспівати відому українську пісню «Не та ружа, що за садом». Ми пішли у ботанічний сад і там заспівали.

Коли опублікували у Фейсбуці, вона одразу отримала більше тисячі вподобань і дві з половиною тисячі поширень. На сьогодні в Інтернеті вона зібрала вже більше двох мільйонів переглядів. А це значить, що вона полюбилася слухачам і саме у нашому виконанні. А це нас дуже тішить, але й одночасно дивує, бо наш дует не є професійний, він заснований на таких засадах, як хобі.

Хоча Петро Жаховський має музичну освіту(закінчив музичну школу по класу акордеону), а я є професійною музиканткою. Але в основному ми співаємо віртуально, і наші пісні мають величезний успіх та маємо широке коло шанувальників.

А це означає, що наші люди люблять українську пісню, слухають її і популяризують. Попри все, навіть якщо зараз війна, пісня потрібна. Бо вона зігріває душі, допомагає, дає сили йти вперед і піднімає бойовий дух нації. Наші захисники виборюють кожен метр нашої землі, а ми повинні творити – співати, малювати, танцювати, тримати духовний і культурно-мистецький стрій.

Бо немає держави і нації без культури, сама територія нічого не вартує. Приємно було побачитися і познайомитися наживо у Києві з моїми «Соловоньками» Валентиною та Оксаною і разом заспівати. І знову ж таки була стародавня українська народна пісня «Чом ти не прийшов». Також у Києві два місяці тому я мала можливість заспівати наживо пісню «За перемогу! За волю народу» перед її авторами Зоєю Ружин та Світланою Садовенко. Мені акомпонувала сама композиторка.


– У вашому репертуарі є і пісні, народжені війною…

– Так, коли почалася війна, я як і всі українці, що живуть за кордоном, переживаю за долю України і слідкую за новинами щодня. І ось в кінці березня, коли на Вишгородський район Київщини впала бомба, я відразу зателефонувала моїй добрій приятельці Світлані Садовенко, з якою давно співпрацюю щоб поцікавитися як вона? У відповідь я почула: «Не повірите, щойно поставила останній акорд нової пісні. Послухайте».

І коли я послухала, сказала: «Я буду її співати». І я її заспівала. Там такі слова і мелодія, що відразу мене взяли за душу. Хочу додати, що пані Світлана є професором Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв України. І під час війни написала майже десять пісень на слова Зої Ружин і 20 на слова інших авторів, серед яких є й дитячі. Сама Зоя Ружин, як ніхто, за три місяці написала двісті віршів про війну.

Тішуся, що у серпні вийшла збірка віршів Зої Ружин «За перемогу! За волю народу!», куди ввійшли і пісні на музику Світлани Садовенко, Олексанра Бурміцького та інших композиторів. Нещодавно ми святкували День Покрови, який об’єднав в собі три свята: День Козацтва, День УПА і День Захисників України. Саме до цих свят  я приурочила свою нову пісню «Йде війна» у моєму виконанні.

Коли я ознайомилася зі словами та музикою, вона мені одразу запала в душу. У першому куплеті йдеться про нашу біду, в другому – про знахабнілого ворога, чому він сюди прийшов? Якась лють. А третій куплет дає надію і віру, що все-таки Україна переможе і буде процвітати, і її талановиті люди матимуть місце під сонцем, будуть творити у своїй державі.


– А яка ваша мрія як співачки?

– У мене дуже багато друзів, які пишуть пісні. І маю таке бажання – заспівати хоча б по одній пісні на слова і музику кожного з них і дати концерт, запросивши їх. Декому з них я вже про це і сказала. І як тільки з’явиться трішки вільного часу, постараюся цей проєкт втілити у життя.

Бо зараз займаюся волонтерською діяльністю – допомагаю вимушено переселеним співвітчизникам і їхнім діткам тут, у місті, де я проживаю. Бо не можу стояти осторонь їхньої біди – нашої біди. Я дуже добре пам’ятаю, коли приїхала до Італії, нікого не знала, і що це таке: бути одному на чужині.

– Чи є такі виступи, які ви будете згадувати все життя?

– О, звичайно. З великим трепетом у душі згадую мій виступ як солістки ВІА «Край» в Івано-Франківську на одній сцені з Оксаною Білозір. Ми з нею співали «Ой зелене жито, зелене».

Я тоді була ще така молода, тільки-но вступила на музично-педагогічний факультет, тільки-но почала вивчати основи співу, а Оксана Білозір вже на той час була знана артистка, і співати з нею для мене то була велика честь. Я взагалі дуже люблю і шаную її творчість, дуже люблю її, як людину, знаючу, впевнену в собі, і людину, яка справді любить Україну. Звичайно ж запам’ятаю назавжди , як я вперше приїхала до Києва і вперше заспівала з Петром Жаховським пісні наживо.

З теплом у серці згадуватиму і спів наживо з моїми «Соловоньками» – Валентиною і Оксаною. Ну і звичайно з невимовною радістю згадую свій виступ у січні цього року на сцені Центру Довженка у Львові із заслуженим артистом України Ігорем Богданом (колишнім солістом ВІА «Ватра») на його творчому вечорі.

Ще з юних років моєю улюбленою піснею є «Музика пливе», яку співали Оксана Білозір і Ігор Богдан. І я так мріяла заспівати її з ними. І ось моя мрія збулась! І як бачите, важко виділити, виокремити щось, бо кожен цей момент є по-своєму особливим, незрівнянним і неповторним. У кожному з них є своя родзинка.


– Попри творчість – ви активна громадська діячка, волонтерка. А ще є сім’я. Як вам вдається усе поєднувати?

– Все, що я роблю – завдяки підтримці моєї родини. Маю дорослого сина, який отримав освіту, працює і я можу подбати про свою творчість і робити те, що мені миле і до душі. Також усі мої проєкти, задуми, ідеї підтримує мій чоловік.  Мати поряд людину, яка має досвід у громадській діяльності, не перечить і надихає – це дуже важливо і має велику ціну, сприяє моєму успіху.

А ще – мама, сестра, які теж дають добрі поради (в даний час сестра проживає в США і є викладачем англійської мови), також люблять музику. Колись сестра мріяла грати на арфі, але в той час якось так склалося, що через її великий розмір не могли принести до хати арфу, щоб вона на ній грала.

Мама запропонувала купити бандуру, але сестра не захотіла: або арфа, або нічого і на музику не пішла. Вона в мене така. Але в сестри дуже тонкий слух і її поради для мене дуже значущі. І ця сукупна підтримка допомагає мені діяти, творити, бути успішною, скажемо так, на усіх «фронтах».


– З початком повномасштабного російського вторгнення ви буквально «розриваєтеся» на дві країни: Італія і Україна. Нещодавно Ви брали участь у творчому проєкті – онлайн- концерті, присвяченому Покрові, Дню українського Козацтва, Дню УПА, Дню Захисників України.

– У рамках творчого проєкту «Назустріч мрії», відбувся благодійний Всеукраїнський онлайн-концерт «Все буде Україна!», який був  організований громадською організацією «Первоцвіти» та її головою Оленою Нужненко.

На ньому збиралися кошти для підтримки ЗСУ. Я була запрошена як виконавиця з-за кордону і співала пісню «Йде війна». Адже я тільки нещодавно повернулася з України, відчула серцем, що то таке війна, і мені ця пісня дуже близька. Хочу виокремити, що при записі цієї пісні я думками єдналася з Україною, немовби пройшлася стежками української землі.

Олена Нужненко неодноразово єднає таланти України, організовує різні фестивалі і конкурси для підтримання національної ідеї та поповнення скарбнички української культури новими талантами. Особливо це стосується молодого покоління. Я була запрошена нею і на онлайн-концерт, який був присвячений Дню Конституції. Цей концерт мав бути наживо, але через масовані обстріли України, не було можливості його провести і тому він відбувся в онлайн-режимі.

Там  заспівала пісню «За перемогу! За волю народу!». Мені дуже приємно  долучатися до таких проєктів. До того ж це є непросто онлайн-концерти юних талантів, а ще й благодійні. Усі зібрані кошти йдуть на потреби ЗСУ. Я й сама, на початку війни звернулася до своїх італійських друзів і зібрала певну суму коштів, які були спрямовані на потреби людей, що опинилися в скруті під час війни та на потреби ЗСУ.

Роблю усе те, що роблять усі українці. З любов’ю до України.  Незалежно від того, де б ми не були, наш святий обов’язок – допомагати захисникам своєї країни, нести українську культуру і, найголовніше, – ми не маємо права розчинитися у чужій культурі.

Ми завжди маємо пам’ятати, хто ми є, звідки, яке у нас коріння і чиїх батьків ми діти. День Святої Покрови, українського Козацтва, УПА, Захисників України нагадує, що ми є нащадки славетного роду. Ми маємо що  показати світові. На жаль, світ дізнався більше про Україну через трагічні події, але мабуть, якби не вони, то ще довго довелось би доносити світові, що ми нескорені.

І цей дух нескореності ми показуємо, воюючи з таким сильним ворогом. Ми вдячні усім країнам, яеі нас підтримують, бо тільки в єдності сила народу. Я твердо вірю, що Україна завжди була під Божим покровом і ми не можемо втрачати віри. А ці випробування, які нам дано, кожен має замислитися: не чому, а для чого? Слід зробити висновки, єднатися і йти до мети – до перемоги. Дуже шкода, що гине цвіт нації, що йдуть найкращі…


– Ваші побажання читачам «Українського репортера»

– Хочу побажати не втрачати віри, мати надію і з впевненістю дивитися у завтрашній день. Мене відмовляли їхати в Україну. Питали: “Ти що не боїшся їхати в Україну?”. А я відповіла: “Ні, не боюся, бо я українка, я там виросла, у мене дух український.” І я завжди кажу, що я ходжу під Покровом Матері Божої і мене за руку ведуть Божі сили. Тому я нічого не боюся. Я завжди пам’ятаю повчання моєї бабці, що  хто терплен – той спасен. Тому – вперед і тільки вперед. Попри все радіймо кожному дню, не засмучуймося і знаймо, що з нами правда, Бог та цілий світ і перемога буде за нами.

Розмову вели Світлана Ковальова, Леонід Фросевич

Про Лесю Королик читайте також: 

Like

Редакція

Редакція “Українського репортера”