«Рiзнобарв’я» – театр моїх друзiв. Володимир-Волинський захоплює
Нi, я не дуже завзятий театрал – на вiдмiну вiд дружини, племінник якої, Александр Новiн, вiдомий не тiльки ролями в кіно, він – ще й один з провідних акторів “Театру націй” Євгена Миронова.
Я ледве відрізняю Лоуренса Олів’є від Бенедикта Камбербетча, хоча Богдана Ступку впізнаю одразу! Але є театр, який мені до душі, хоча я не був на жоднiй його виставі.
Зазвичай я пишу “Українському репортерові” на мовi, та все про Америку, про економiку. Але цього разу хочу попросити редактора залишити білінгву. Бо тема того варта!
«Рiзнобарв’я» – цей народний аматорський театр-студiя з’явився три з гаком роки тому у славному мiстi Володимирі-Волинському. Чому я пишу про цей театр?
Тому що його створили мої прекрасні друзі з Донецька, які змушені тікати від російської окупації. Хоча самі вони етнічні росіяни, ще й родом з Росії! Але чудово знають українську мову, люблять Україну і не змогли жити під бандитами. Та й небезпечно це.
Ми дружили сім’ями, допомагали один одному вирішувати життєві проблеми, разом святкували дні народження дітей і грали їх весілля, разом сумували на похоронах батьків, та й зараз залишаємося друзями, як би не розкидала нас доля по світу. Так, вони справжні інтелектуали, люди з великим смаком, водночас не рафiнованi, а енергiйнi i працьовиті, знають смак і сенс життя не з книжок. Але створення ними українського театру в старовинному українському місті на заходi неньки вразило навіть нас!
Я пишу про блискучу організаторку і знавця театру Ларису Леонiдiвну Половневу, керiвницю «Рiзнобарв’я», про красуню й велику розумницю Людмилу Олександрiвну Похожалову, яка викладала в Донецькому університеті й була там сценаристом i керiвницею студентського театру (якось я присвятив їй велику статтю про театр і літературу…), та про доктора Володимира Григоровича Похожалова, улюбленця дам, який має неабиякий шарм, але при цьому багато років працював в загоні рятувальників i спускався в багато вельми небезпечних шахт.
Так, скажу відверто, менi дуже приємно, що я отримав такий прекрасний привід познайомити читачiв з ними, прекрасними i щедрими людьми, які додають чудового, а при тому й корисного різнобарв’я Україні!
Слово руководителю театра – Ларисе Леонидовне Половневой
– Создан театр в 2015 году. Что этому предшествовало? Война. В Донецке оставаться было нельзя.
Для маленького и провинциального, как мы считали, местечка, пусть и с богатейшей историей (от которой за 70 лет не осталось и следа), было в диковинку видеть беженцев с Дикого Восхода на самом краешке цивилизованного украинского Запада. Переселенцы – внутрішньо-переміщені особи…
Естественный интерес привлек и журналистов: сначала в редакцию газеты «Рідне місто» были приглашены Люда с Володей. Благодаря запредельному Володиному обаянию он быстро стал своим в дамском коллективе редакции. И как-то раз в милой приватной беседе обмолвился, что есть ещё одна неугомонная вечнозеленая старушонка в коробчонке, которая ищет применения своим силам и талантам.
Я не стала манерничать и на первую встречу с журналистами принесла пьесу Габриэль Запольской «Мораль пани Дульской». Материал великолепно разошелся по ролям: четыре женских и две мужских. К редакционным дамам добавились директор Культурно-мистецького центру Катя Юрчук и сотрудник этого центра Василий Борисевич. Моторчиком первого состава была Татьяна Палаевская, а также актриса и переводчик пьесы Людмила Сидорук, плюс две замечательных сестрички по пьесе и в жизни – Лилия Парафин и Юля Клымив. Восьмого марта состоялась премьера, а с неё и начался отсчёт жизни театра. Я занималась постановкой, а Людочка проводила занятия по сценической речи. Володя, как истинный зав. постановочной частью пилил-строгал, красил, прибивал, а на сцене срывал аплодисменты.
Начинали с 6 участников, а сейчас их 50! Выпустили много премьер: «Підступність і кохання по-українськи» – композиція уривків з п‘єс корифеїв українського театру; «Кришталевий черевичок» за п’єсою Тамари Габбе; «І все-таки я тебе зраджу» за п’єсою Неди Нежданої – і цієї ж драматургині «Самогубство самотності»; комедія Анни Багряної «Рододендрон»; «Три красуні» або «Наречений з інтернету» за п’єсою В. Красногорова; «Вечір класичної п’єси» – композиція за п’єсами Шекспіра, Шиллера та Шоу («Ромео і Джульєта», «Приборкання норовливої», «Цезар та Клеопатра», «Підступність і кохання).
Прем’єри 2018 року: «Шлюб за контрактом» за п’єсою В. Горбаня, істеричний детектив «Ворони» за п’єсою Робера Тома (саме істеричний, а не iсторичний, такий жанр обрав режисер. Та й «ВорОны» – це теж наше, а насправдi п’єса має назву «Восемь любящих женщин»). До речі, з цією виставою ми нещодавно гастролювали у Львові, а перед тим брали участь в обласному огляді-конкурсі народних аматорських театрів театрального свята імені Наталії Ужвій.
Готуються до випуску наступні прем’єри. О, ще пропустила прем’єру цього року: українські водевілі «Жартівниця» за творами А. Альбіковського. А ще з відкриттям малої сцени з вересня 2017 року постійно проводяться бенефіси акторів театру, а також вечори в театральній вітальні під назвою «В тісному колі друзів».
Специфіка маленького містечка вимагає інтенсивної роботи: прем’єри йдуть з аншлагом, а наступні покази ледве заповнють зал. Проблема з транспортом – не можемо вивезти виставу, це дорого й нерентабельно. Але театр вже має свою малу сцену – репетиційний зал, або Театр-студію, оскільки проводяться заняття зі сценічної мови, сценічного руху і танців, а ще з історії театру і акторської майстерності. Маємо три вікові групи.
В театре старшая группа – это в основном работники госучреждений, директора, заведующие отделами, преподаватели, журналисты. Средняя – молодежь, студенты педагогического колледжа и агротехники. Младшая – старшеклассники, 10–11 классы.
Помогала нам и гостья из Англии – моя доченька Юлечка (Джулия Аллан, живет в пригороде Портсмута). Нынешним летом она гостила у нас. Пробыла в Украине три месяца, пока ее муж и сын Пол и Грег занимались ремонтом – достраивали лофт, то есть чердак, и делали отдельную лабораторию. Грег – родственная театральная душа, ему скоро 20 и он учится на втором курсе артакадемии (специализация – кинотеатр и фотография). Все их семейство четыре раза приезжало во Владимир и Юля с Грегом устраивали фотосессию актерам нашего театра. Грег по специальности (а у Юли это хобби) занимается аналоговой фотографией. Юлия, окончив Лейстерский университет по экономике, получила степень и – занялась фотографией, заразив Грега.
Из последних театральных новостей: 23 декабря – премьера спектакля по пьесе Тамары Граббе «Оловянные кольца». В украинском переводе – «Чарівні персні Альманзори», сказка для детей и взрослых.
Закулисье
Ремарка Людмилы и Владимира Похожаловых:
-Константин Сергеевич Станиславский в своей театральной этике утверждал, что театр начинается с вешалки. Аматорский театр «Різнобарв’я», не имея в помещении таковой, начал с фонарей. В зрительном зале были выносные софиты, хорошо заливающие авансцену, но… они давно не работали. С подачи руководителя театра и при поддержке – с удовольствием назову имя руководителя отделом культуры города Шоцкого А.И. – театр и культурно-мистецький центр получили эффектное сценическое освещение.
За время существования театра много дел и замыслов – больших и малых, творческих и бытовых – творилось и кипело в закулисье…
При непосредственном участии Ларисы Леонидовны сцену переодели в новые белые одежды – священнодействуй, творец! Опять же – по Станиславскому… Отциклевали паркет на сцене. Даже дышится теперь легче. А ещё, ещё – Малая сцена! Своя, родная! Вот тут актёры театра сменили театральные амплуа на строительные, швейные, клининговые, шопинговые. А ведь коллектив театра – это люди взрослые, занятые на своих взрослых работах и часто имеющие свои семьи. Это к вопросу заинтересованности и жизнеспособности коллектива.
Новая репетиционная площадка, она же Малая сцена, продиктовала и малые, интерактивные формы работы. Открытие этой сцены начиналось с костюмерной (костюмерная – отдельная и очень важная тема): все зрители, а их было не менее пятидесяти, выбирали себе детали сценического туалета: шляпы, веера, боа, цилиндры и представали уже не зрителями, но интерактивными участниками зрелища.
Есть еще одна деталь “закулисья”, как ни странно – внешняя, парадоксально-экзотерическая, в которой театр принимает активное участие и занимает передовую позицию в городе: Лариса Леонидовна пишет эксклюзивные, современные, продвинутые сценарии городских мероприятий, осуществляет их постановку от замысла до воплощения. Чаще это уличные массовые действа, например, такие, как в День города, которые требуют совершенно иных художественных приемов и подходов, чем стандартные, привычные в зрительном зале.
Но плановые репетиции на это время не прекращаются. А так как Лариса Леонидовна выдаёт только качественные проекты, то работает лидер театра как бы не на пределе творческих и человеческих возможностей. Но она этим живет и этим счастлива!
Конечно, зрительские симпатии к коллективу, а они налицо, окупают и творческие и человеческие затраты. Волыняне – благодарные зрители, позитивные в восприятии и очень близки творчеству сами.
В городе огромное количество художественных выставок, даже есть постоянно действующая галерея, мощнейший коллектив музыкальной школы с несколькими хорами, вокальными ансамблями, несколькими оркестрами и инструментальными ансамблями. Отличный историко-культурный заповедник “Стародавній Володимир” и много чего другого, на чём нужно останавливаться отдельно. Этот маленький город живёт полноценной и совсем не провинциальной жизнью.
Ремарка автора
Свого часу я працював директором і добре пам’ятаю і розумію, що таке великий колектив і як нелегко керувати ним. Але з театром, здається мені, все ще складніше – адже народ творчий! Та ще й ніхто тобі не підпорядкований – театр-то аматорський! До того ж поставити п’єсу, бачиться, важче, ніж організувати налагодження десятка верстатів з роботами. А хоча б сотнi! Люди не роботи…
У зв’язку з цим хтів би торкнутися ще одного людського аспекту. Навіть цивілізаційного! Кожен, навіть не дуже спостережливий донеччанин, який побував на заході України, зазначає велику різницю в менталітеті i світогляді мешканців сходу і заходу неньки, в культурі поведінки, та й в загальній культурі. На заході немає постійної важкої агресивності, трамвайної готовності відразу відповісти на грубість грубістю, чим славляться жителі Донбасу.
На Заході (краще писати цей інтегральний термiн з великої букви) народ спокійний і доброзичливий, завжди готовий прийти на допомогу – як в Америцi, та й більш цивілізований, про що можна судити хоча б за красою добре поставленої мови, за якою стоять покоління культурних предків. Та й духовне життя там інтенсивніше, цікавіше, різноманітніше. Різнобарвнiше, обігруючи назву театру.
Взяти той же Володимир-Волинський, місто вельми старовинне (вперше про нього згадують з 988 року, на 160 років раніше Москви), але невелике. Сьогодні у ньому менше 39 тисяч жителів. Це утричі менше Слов’янська і трохи більше Добропілля. Провінція, здавалося б. Але ж ні! Культурне життя там вирує, там постійно влаштовують різноманітні міські свята, зустрічі та вистави, концерти та вечори, виїзди до сусідів і прийоми гостей. Про це гарно розповiв пан Володимир.
Я теж часто відзначав велику різницю поміж донеччанами і жителями Заходу. І сумно резюмував у вірші «Родина» – це треба читати як руське слово – духовну близькість половини Донбасу до росіян і безсумнівний вплив кримінального елементу на цю “духовнiсть”.
Рiч у тому, що свого часу я теж грав – у небезпечному вуличному театрi. Хоча і був уже немолодим парубком пiд сра… лiт, тобто вже за 50. Але мистецтво вимагає жертв. Отож за часів Помаранчевої революції до мене чомусь i чогось прилітала нахабна муза, і я писав паскудні куплети про Януковича і клеїв листівки з ними. Але їх краще не цитувати в солідному виданні. Вистачить і головних рядків, заради яких і був написаний вірш:
В общем, Донбасс это маленькая Россия.
Ну а Россия, конечно, большой Донбасс.
Нічого не поробиш: чим далі від Росії, тим вища культура. З цієї точки зору не було б щастя, та нещастя допомогло і навіть після звільнення Донецька Лариса Леонідівна не має наміру туди повертатися. І я її чудово розумію.
Тож побажаємо удачі i натхнення їй, а також вельмишановним Людмилі та Володимиру Похожаловим, загалом театру, його акторам – і всій Україні, якій – слава!
Юрій КІРПІЧОВ, США (спеціально для “Українського репортера”)
