Поет Петро Перебийніс: “Ми так і не позбулися вождизму”
Мабуть, жоден український поет не має у своєму послужному списку 33 стрибки з парашутом. Лауреат Шевченківської премії Петро Перебийніс давно закоханий в небо, недаремно ж під час армійської служби його називали “поетом ескадрильї”.
Перебийніс і справді – висота: у поезії, культурі спілкування, ставленні до професії. “Український репортер” запросив Петра Мойсейовича до розмови про сьогодення, про те, що на душі у письменника.
– Відвідуючи творчі зустрічі письменників з читачами, спостерігаємо сумну картину: людей у залі небагато. Певно, це вже стало звичним явищем.
– На жаль, є чимало причин такої пасивності наших читачів. І одна з них – самі письменники винні. Вони не йдуть до людей, а спілкуються здебільшого через соціальні мережі. Та й творчі вечори вже не ті. До того ж інформації про зустрічі з письменниками, культурно-мистецькі заходи практично немає. І слово української журналістики змаліло, видихнулося (вивітрилося). Бо так вигідно державі. Державні медійні ресурси працюють на задоволення кланових, олігархічних потреб. Це факт. А це ж дуже важлива ланка. Газети повинні давати більше інформації про українських письменників, допомагати зібрати народ для подібних творчих зустрічей.
– Іноді бачимо рекламні афіші на будівлі головного концертного палацу країни – приїжджає такий-то російський співак… А чому б не надати цю сцену славному поетові Івану Драчу, адже і був привід – йому нещодавно виповнилося 80 років.
– Отожбо і прикро. Було всього кілька скромних творчих вечорів, присвячених ювілею Івана Драча. Начебто йдеться про якусь приватну справу, і чиновників це зовсім не цікавить. Повна глухота! А як читаєш державні програми щодо розвитку культури, мови, то чого там тільки не написано!
– А подивімося на структуру органів влади – сотні чиновників, які відповідають за культуру. Вони могли б, принаймні, посприяти у проведенні, рекламуванні таких творчих вечорів. Не бажають…
– Їм це не болить. І не тільки не болить. Вони чужі нам і часто працюють усупереч культурі. Вони цю культуру не сприймають і не люблять. Не люблять навіть української мови. То як їм щось там робити, якщо це не їхнє? Звідси все і починається… Для Палацу “Україна” було б за честь провести ювілейний вечір Івана Драча. Хоча сам поет, певно, і не звернувся б до них… Письменники нашого покоління, той же Драч, дуже скромні – ніколи не будуть просити для себе.
– Чи не здається вам, що суспільство й досі інфіковане такою бацилою, як культ особи? І це особливо відчувається у Києві.
– Столиця стала центром антимоди. Суцільне вихваляння! Тут прославляють начальників і проводять наради за нарадами. Ми так і не позбулися цього вождизму. Я ось, до речі, писав у своїй п’єсі «Коридор»: “Та що вожді! Стократ від них страшніші немилосердні вождики, вождята”. Це вже тенденція. Бо коли аналізуєш ситуацію, намагаєшся “видобути” щось про життя району чи містечка на сайтах місцевої влади, то чого тільки не начитаєшся! Знову і знову – суцільне вихваляння: районний керманич поїхав туди-то, перерізав стрічку там-то… І ці вождики не розуміють, які вони смішні, якими вони постають в очах людей. Але ніхто з них не поїде в село і не запитає пенсіонера, чи є у нього гроші на оплату комунальних послуг, чи має він за що буханець хліба купити.
А спробуйте достукатися до якогось керівника і вирішити якесь питання! Найменший чиновник так надметься, що ти не знаєш, як себе з ним вести. Скажу ще й таке: зайдеш в якусь установу, почнеш розмовляти українською, а очі не ті, тебе не хочуть обслуговувати, якщо не звертаєшся до них російською. Хіба це нормальне явище? Або спробуйте зателефонувати до якогось чиновника. Марна справа! Можна годинами слухати їхню музичку в телефоні. Я люблю музику, але їхні мелодійки мені не потрібні. Елементарної довідки неможливо дістати. Бюрократія розвелася до найвищого рівня, такої світ не знав, вона з’їдає всю нашу культуру. Треба на найвищому державному рівні пильно подивитися на проблему бюрократизації нашого життя. У нас – повне відособлення держави від людини. Скільки гасел лунає перед виборами: усе для людей. А де це “усе”? За минулих часів проста людина могла додзвонитися до будь-якого чиновника.
Тоді я теж займав відповідальні посади, але важко було навіть уявити, щоб не допомогли людині, яка прийшла до установи зі своєю проблемою. Я не ностальгую за тим часом, але що тепер маємо? Чогось у державному апараті бракує, аби бути ближче до людей. Дедалі більше віддаляються чиновники від людей. У нас прірва між простим народом і так званою елітою, і ця прірва збільшується катастрофічно. Для кого ж тоді всі блага мають бути, як не для людей? А люди нічого не одержують від держави. Погляньмо, що діється у сільському господарстві.
Тваринництво загублено, цукрова промисловість у занепаді. Молока свого не маємо (людям невигідно корів тримати). Вирощений фермерами урожай продаємо зерном, тобто сировиною, а мали б давати готову продукцію. Продаж якихось бубликів значно поповнював би нашу казну.
– Нещодавно Дмитро Павличко вкотре заявив, що у столиці необхідно спорудити величний пам’ятник нашому Каменяреві. Нам відоме ваше захоплення Франком, ви “проштудіювали” понад 50 томів.
– У мене кожен том Івана Франка, кожна сторінка змережені помітками (я пишу олівцем, потім це можна буде стерти). Щодо пам’ятника Франку, то ми створили громадський комітет, я входжу до нього. Все це добре. Але, на мою думку, ініціатива про збір коштів на пам’ятник не увінчається успіхом, бо багачі коштів на це не дадуть. І це не той шлях – жебрати гроші для Франка. Це має бути справа державної ваги. Бо Франко не тільки всеукраїнський, а й всесвітній геній. Пишаємося, що Україна має такого велета. Шевченко – дух нації, а Франко – її мозок.
– А чому раніше не будували пам’ятники Франку? Які причини?
– Їх багато, вони дуже складні та глибокі. Світ знає, світ любить Франка, користується плодами його титанічної праці, а в Україні до поетової спадщини і нині ставляться з певною осторогою. Але ж це якась облуда! Колись було зручно вважати, що Франко – галицький. А сьогодні? Чому досі Франка, умовно кажучи, вшановують лише по праву сторону Дніпра? Чому немає пам’ятників йому на сході України? Я наполягаю, що нам треба ширше говорити про Франка і його місце в сучасному нашому житті, розвивати франкознавство. Світ шанує нашого велета, бо його спадщина – це не тільки всесвітнє, це космічне надбання.
– Коли ви заходите до книгарні у Києві, які думки зринають?
– Бачу розкішні видання, які раніше нам ніколи і не снилися. Тверда обкладинка, прекрасний папір. Але, на жаль, на книжкових полицях не знаходжу для себе духовної поживи. Дуже мало нашої, української літератури. Зате багато російської, іноземної. Воно наче й добре, нехай молодь читає іноземними мовами. Але ж не можна допускати такого перекосу. Чужого – багато, а найріднішого – мало. Я просто боюся заходити до книжкових магазинів. Річ навіть не в цінах. Люди, які торгують книгами, мені якісь несимпатичні. У них – свої меркантильні справи. Вони намагаються продати тільки те, що у тренді. Вміють робити все це ходовим товаром. Розкручують за своєю програмою певну категорію письменників. А що ж на ділі? Відкриєш ту книжечку, а там нічого читати.
Це ж потік свідомості. Детективи продукують за тиждень! Як пиріжки ліплять. А справжньої літератури дуже мало. Держава нібито заявляє про підтримку книговидання, та це, на жаль, бутафорія. Наплодили міністерств, комітетів, є навіть інститут книги, а насправді незрозуміло, хто ж у нас відповідає за книговидання. Давно пора створити єдину, національну за духом державну службу з питань книговидання. Тільки вона одна має відповідати за цю суспільно важливу справу. Так чи інакше, але далі вже терпіти не можна. Видавці полишені самі на себе. Книгу додушують астрономічні податки. Все тут розбалансоване. Розрив між державою і культурою – неймовірний. Немає ніяких спільних дій: культура сама по собі, а державні структури тільки плодять папери.
– Чи потужно воюють у державі з корупцією?
– Є лише розмови на цю тему. Що це за новації такі, коли людина вкрала мільйони, але ними ж відкупилася – і виходить на волю? А потім антикорупційні справи затихають, усі забувають про це, начебто нічого й не було. Зло не покаране. Пам’ятаєте, як публічно, під час засідання уряду надівали кайданки на двох очільників Держслужби з надзвичайних ситуацій?
Де вони поділися? Сидять десь на своїх дачах? Ми ж не за в’язниці, не за те, щоб людей тільки карали. Але кожен має відповідати за скоєне. Надто ж, як мовиться, «в особливо великих розмірах». Бо ж, у нас,буває, просту людину можуть покарати за дрібницю, за вкрадений велосипед. А владоможець завжди відкупиться. Отаке вибіркове правосуддя маємо. І все це – больові точки суспільства.
– І ще одне – кого обирати до парламенту на наступних виборах?
– Я про це взагалі мовчу. Всі наші партії створені тільки для виборів. А вони мають бути зовсім для іншого, якщо вже у нас багатопартійна система. Вибори бувають раз на кілька років, а працювати на благо виборців треба щодня. Хтось написав у фейсбуці, що вони, вожді, самі розуміють: це навіть не партії, а іменні блоки. У нас партії – це квоти, і люди бачать, до чого призводять оті квоти. А взагалі, то Україні пора вже відходити від стандартів багатопартійності. У цивілізованих країнах фактично існує дві партії, і вони між собою борються. Партії повинні “давати” кадри у державні структури, починаючи з найвищої, з парламенту. Зрештою, партії формують громадську думку. А коли
у нас більше ста партій, то скільки маємо громадських думок?
– Петре Мойсейовичу, цей рік буде для вас ювілейним. Що готуєте читачам до дня народження?
– Не хочу нічого спеціально до ювілею готувати. У мене вийде книжка, бо назбиралося вже багато нового, але спеціально до дати її приурочувати не буду. Аби лише писалося. Я взагалі, якщо чесно, не думаю про цей ювілей. Не в тому річ, що ти дожив до якоїсь дати. Я духом почуваюся молодшим за свій ювілей. Не думаю ні про які творчі вечори, може, взагалі з Києва подамся у рідні краї.
Щоправда, моя землячка і колега Ніна Гнатюк має намір організувати мій творчий вечір у Вінницькій обласній бібліотеці імені Тімірязєва. Не знаю, мабуть, варто подумати над цим. А там видно буде.
– А про що пишеться останнім часом? Нині дуже щемною є тема вдів, сиріт, матерів, що втрачають своїх синів, чоловіків, батьків на війні. У соцмережах читачі постійно роблять перепости ваших віршів про Другу світову війну, бо вони актуальні й сьогодні, начебто щойно з-під пера.
– Можу додати. Це поезії не тільки про ту далеку війну. Є в мене вірш із такими рядками:
Косинка траурна… Ой синку!
А мідь ридає і гримить.
Цілує мати холод цинку,
На кригу падає грудьми.
Це давніше писалося. А читається як сьогодні. Так завжди буває у поезії. Колись, до речі, Дмитро Павличко знайшов у мене вірш «На майдані честі» і звернув увагу на оці слова: «Болото зради. Голота рада. Голови хмільні. Гномик на коні». А вірш цей з’явився ще задовго до найперших майданів… Усе має визріти в душі поета. Не можна у поезії про щось особливо болюче писати по гарячому. Це ж не репортаж. Це художній твір. Навіщо слово підганяти? Слово не поспішає. Тому я не дуже схвально дивлюся на скороспілі вірші. У ліриці має бути зернина, в якій дуже багато закладено.
Ти мусиш перегоріти цим, переболіти. Аж тоді, може, народиться справжня поезія. Я, скажімо, зараз чомусь не можу писати про війну на сході. І, мабуть, найближчим часом нічого не напишу. Та переглядаю свої давні поезії і раптом читаю: «І розпачливо кричать юні дітоньки-протези»… Чи ось вірш про батька-солдата. Хтозна, може, тут нинішні діти упізнають і своїх батьків-героїв. Такий закон поезії. Якось у Запоріжжі читав я вірш про діда, і школярка розплакалася. Виявилося, що у неї недавно помер дідусь. Оті дитячі сльози і є найдорожчою для мене рецензією.
– Розкажіть, будь ласка, про своїх дітей, онуків.
– Почну з онуків. Їх у нас троє. Усі – дівчата. Середульша вчиться на медика, молодша вже мудрує над тестами. А найстарша сімнадцятого лютого сімнадцятого року подарувала нам і правнучку. Спасибі молодятам! Відтепер я, дружина, дочка і зять у новому статусі… Дочка наша член Спілки журналістів, працює на регіональному телебаченні. Нещодавно приїжджав син із сім’єю. Він – посол у Чехії. А до того був послом у Латвії. Звісно, я пишаюся ним. Часто жартую, мовляв, якщо хтось і прославив наш рід, то це ти, Євгене. Набираю в інтернеті прізвище Перебийніс, і все заповнено інформацією про нього, а я – десь там наприкінці. І слава Богу! Діти наші, здається, дуже швидко виросли. А ми з дружиною все дивуємося, коли ж вони встигли опанувати всю оту житейську науку…
– Дякуємо, Петре Мойсейовичу, за цікаву та щиру розмову.
Бесіду вели Леонід ФРОСЕВИЧ,
Світлана КОВАЛЬОВА
Фото Олексія ІВАНОВА
