Як я перейменовував бiблiотеки столицi
Уся історія моїх благосних стосунків із привітним колективом бібліотеки імені Петра Панча міста Києва (розташована на вулиці Великій Васильківській, 90) почалася з однієї невеличкої публікації у Фейсбуці.
Тоді поштивий бібліотекар із солідним досвідом роботи на хвилі стосунків «читач – письменник» Наталя Іванівна Недбайло передала мені «публічного привіта» як пошану за мою книгу «Постаті з вирію».
Видана вона як переможець конкурсу на кращий літературний рукопис серед членів Національної спілки письменників України, мешканців столиці, 2016 року (зайняла перше місце серед представлених на конкурс 86 творів) на кошти Київської міськдержадміністрації.
Саме чиновники муніципалітету завітали до Cолом’янської ої бібліотеки для дітей з опитуванням, а яка ж книга, видана їхніми стараннями і передана до бібліотеки, знаходить найбільший відгук у серцях читачів. Ось тут і виявилося, що отримані закладом дві мої книги «Постаті з вирію» і є неформальними призерами читацьких симпатій.
Як тут, скажіть, не порадіти письменнику, не відважитись на телефонний дзвінок до бібліотеки, аби подякувати вірним слугам-челядникам краснописьменства. Але виявилося, що того осіннього дня Наталя Іванівна Недбайло якраз була вихідна. І вже лише в Різдво у мене випала сприятлива нагода завітати до бібліотеки Голосіївського району столиці. З’явився я туди не з порожніми руками, приніс «хабара» – десяток книг мого авторства. Серед них видана 2003 року есея «Босоніж по битому шклу» – свого часу вона була своєрідним бестселером, позаяк має підзаголовок «Записки та роздуми опального головного редактора газети «Правда України».
Написана вона в основному у камері Лук’янівського слідчого ізолятора, куди запроторили мене протиправно за вказівкою особисто Л. Кучми, чий продажний, антинародний режим ми, журналісти ПУ, буквально роздирали тоді своїми сміливими опозиційними публікаціями – в дев’яності роки минулого століття. За це, власне, мене й запроторили до в’язниці аж на сім місяців і 24 доби, і звідти визволяла мене, дай Боже їй здоров’я на довгі роки життя, особисто доповідач Парламентської Асамблеї Ради Європи Ханне Северинсен та ще двоє її колег, депутатів ПАРЄ, котрі, до речі, тоді вперше в історії пенітенціарної системи України приїхали безпосередньо до СІЗО.
За матеріалами книги, наскільки мені відомо, захищено вже одну кандидатську дисертацію і десятки-десятки дипломів журналістів, позаяк дана есея є своєрідним підґрунтям на кафедрах журналістики українських університетів для вивчення теми: робота редакцій в умовах опозиції до влади.
Приніс я у подарунок читачам бібліотеки ім. Петра Панча і вісім книг «Свічка на вітрі», котра за результатами конкурсу 2016 року стала переможницею Міжнародного літературного конкурсу в галузі літератури та публіцистики імені Уласа Самчука як кращий публіцистичний твір. Удостоєна медалі письменника, якого ще називають Гомером двадцятого століття. (Дану книжку можна розшукати за електронною адресою – http://vinnychany.kiev.ua/!_ata/data/140.pdf).
І як своєрідна та вельми примітна родзинка на торт од мене була книжка «Заручник спокуси, або Записки гламурного коханця» (2010 р.), котру критики назвали «маленьким українським Декамероном». (Шукайте її за адресою).
Слово за слово – і в бібліотеці вийшла розмова про стосунки книгозбірні та письменників. Я бібліотекарям Голосіївського району столиці чесно сказав, що після однієї події, а коли точніше – 29.10.2016 року, я просто-таки не люблю подібних заходів…
Тоді я завітав до Центральної районної бібліотеки Солом’янського району. Мені й по сьогодні, даруйте, гидко від того: склалося враження, що потрапив до московітської стайні. Працівники, з якими зустрівся там, усі без винятку спілкувалися мовою нашого віковічного ворога. Моє зауваження про те, що це ж, пані, не В’ятка, не Воркута, не справило на них ніякого враження: тому, либонь, що це була звичайна форма їхнього співжиття. (“А какая разніца: ми панімаєм і нас панімают”, – почув там). Більше того, бібліотека носить ім’я Федора Достоєвського.
Ну і нехай собі, звісно ж, носить його, позаяк Федір Михайлович за родинним корінням – чистокровний українець! Але для чого в бібліотеці (тієї пори підкреслю!) були всі стенди виготовлені російською та оформлені ще в пору, коли відбувалися з ’ їзди КПРС. Щоб виявити це, варто було лише приглянутися до них!
Справжній шок у мене викликало те, що в центрі великого і світлого читального залу на столі стояв великий портрет (ви можете не повірити, але це, їй-Богу, правда, ніяка моя не вигадка) з якогось великого, лощеного журналу – самого Путлєра. Якщо за кличкою – то підлої Молі. Ви ж не забули? Надпис, зроблений працівниками бібліотеки, пояснював, що на цьому столі зібрані матеріали до російсько-української війни. Яка новація!!! О-йой-йой!!! Хоч вручайте їм, солом’янцям, Нобелівську премію за цю новелу з життя провокаторів чи москофілів. Якраз тоді, підкреслю, коли на війні замало не щодоби гинуть наші патріоти…
Уявляєте, яке безумство?! Яке скудоумство?! А, можливо, й свідомий виклик українству! І все це у самому центрі української столиці! (Докладніше про це читайте тут ).
Як, скажіть, мені, журналісту, письменнику, було реагувати на подібне? Порвати портрета? Затримають за хуліганство. Припишуть що завгодно. Що, приміром, був напідпитку, хоча незабаром уже виповниться 22 роки, як спритного не вживаю взагалі…
Невже ж тоді промовчати, як підозрюю, вчинили подібно сотні громадян, котрі, звичайно ж, спостерігали подібну картину не один день. Але ж ніхто не відреагував належно – патріотично, по-громадянськи – не спробував змусити працівників прибрати пропагандистське фото організатора масового вбивства українців на нашому сході, в анексованому Криму. Скажіть тепер, чим це була не московська стайня в центрі Києва? Звичайно ж, я не міг пройти спокійно мимо цього – негайно написав ряд статей до відомих ЗМІ. Адреси їх публікацій переслав в урядові структури. Для вжиття заходів…
Реакція громадськості була блискавичною, дякую, друзі, за підтримку! Саме тоді я отримав і такого листа. Один з авторів писав приблизно таке. Що ви, мовляв, пане письменнику, репетуєте з приводу цього. Ви ж зверніть увагу, які імена носять бібліотеки цього району української столиці.
Боже ж ти мій, виявляється, і справді, на сайтах цих закладів культури нашим маленьким читачам аж до тих пір (осінь 2016-го) розповідалося, в дусі ленінізму і московського ортодоксального пропагандизму, про Павлика Морозова і його подібних псевдо-героїв комуністичної доби. Бібліотеки і досі носили їх замшілі, випрілі імена. Або ж навіть червоного бандита, активного розстрільника українців Василя Чапаєва.
Чим я можу зарадити цьому? Звичайно ж, розвінчувальною публікацією. (Стаття про це знаходиться тут, читайте).
Адреси цих матеріалів я позакидав у персональні комп’ютери міністра культури і його заступників, до приймальної віце-прем’єр- міністра В’ячеслава Кириленка, голови міста. Дивіться, мовляв, як ви безглуздо керуєте, панове…
Тільки тепер, під час розмови у бібліотеці імені Петра Панча, я дізнався, що реакція на ті мої публікації була блискавичною. Як розповідали працівники закладу, тоді дуже швиденько, буквально в рекордно короткі терміни перейменували дитячі бібліотеки столиці на імена українських справжніх героїв, хоча ця справа здійснюється завжди надто довго, іноді триває й по кілька років. Приємне відкриття для мене, зізнаюся.
Cолом’янська районна бібліотека для дітей, яка бато десятиліть носила ім”я московіта-убивці Чапаєва, про котру я писав 2016 року, нині називається – імені Івана Світличного. Чи не правда, приємно? Одразу начебто посвітлішало в кожному нашому домі. Переконайтеся самі в цьому, будь ласка.
Ага, значить таки можемо, коли припече. Якби це було не в нинішні часи повної байдужості до всього, влада б давно повідомила, що вона по-діловому відреагувала на критику, ситуацію виправила. А тут я, ініціатор цих столичних змін, про все дізнаюся з десятих уст, через рік, і то абсолютно випадково. Не вміємо ми жити чесно, по-українськи справедливо. На жаль!
Мені вельми приємно з того, що я фактично виступив ініціатором, можна сказати двигуном декомунізації назв окремих бібліотек у Києві. Значить, недаремно готував публікації, псував нерви. Чи скоріше за все мені це робили інші. Думав змовчати про це, але все-таки скажу, позаяк воно варте уваги українців.
Коли вийшла моя перша публікація про московську стайню в бібліотеці імені Ф. Достоєвського Солом’янського району, мені почали… погрожувати. Мене колись режим Кучми арештовував, по підвалах централу безпардонно волочив, але й тоді подібного не спостерігав. А тут, не буду скривати, дехто з відомих письменників та поеток, яких я знаю, написали з натяками… Мовляв, не чіпай Іванну…
Хто така, я тоді й не знав, пізніше дізнався. Виявляється, це новий, молодий керівник центральної бібліотечної системи Солом’янського району. Не повірите, але це факт: робочим осідком її є якраз бібліотека імені Ф. Достоєвського. Значить, кожного дня вона персонально віталася з Владіміром Владіміровічем Путіним, чий портрет стояв у центрі читального залу. І їй було, мабуть, від того приємно.
Про що далі можна говорити, друзі? За кого вважати захисничків чиновниці, хоча, до речі, я її ніде навіть не згадав?
Послав я їх усіх, захисничків, далеко, разом із їхньою пані завідувачкою, котра, мовляв, допомагає письменникам влаштовувати зустрічі з читачами. Гріш ціна вашим усім зустрічам, якщо на них хоч би яким боком присутній і Путлєр… А я правий, тому що особисто вигнав убивцю українців В. Чапаєва з Києва. Нехай це будь-хто заперечить…
***
Фото з сайту бібліотеки імені Петра Панча міста Києва. Статтю до теми на сайті книгозбірні можете прочитати тут.
Олександр ГОРОБЕЦЬ
