«Ми повинні покинути в минулому залишково-совкове ставлення до духовного»
Так у вересні 1998-го сказав Анатолій Солов’яненко, відповідаючи на журналістську анкету «Погляд у ХХІ століття».
25 вересня нинішнього року легендарному Анатолію Солов’яненку, чий неповторний тенор звучав на весь світ, виповнилось би вісімдесят п’ять. На сцені Національної опери України імені Тараса Шевченка, де тридцятирічний викладач інженерної графіки з дипломом Донецького політехнічного інституту починав блискучу вокальну кар’єру на посаді стажера, пройшли хвилюючі ювілейні урочистості.
Готуючись до них, художній керівник цього академічного театру Анатолій Анатолійович Солов’яненко знайшов у своєму домашньому архіві батьківську версію відповідей на п’ять пунктів анкети «Погляд у ХХІ століття», яку майже двадцять років тому склав для муніципальної преси тодішній головний редактор газети «Хрещатик» Геннадій Кириндясов.
Передаючи «Українському репортеру» цей текст без купюр і правок, Солов’яненко-молодший зазначив: «Те, про що не по-анкетному розлого розмірковував тато, не доживши до 67-річчя, актуально і сьогодні. Це, на мою думку, як духовний заповіт…»
1. Яким ви бачите Київ у третьому тисячолітті?
– Київ – місто одвічне. Воно рік у рік оновлюється, прикрашається. Якби я був стороннім спостерігачем – можливо, обмежився б цим фактом та й сказав: бачу столицю у наступному столітті ще гарнішою – і край. Але я мрію про те, щоб життя у нас стало іншим, кращим, справжнім. Духовнішим. Я багато поїздив світом, бачив, як живуть люди в різних землях, можу порівнювати.
Так ось, є у нашого народу особливість, якою позначена, певно, лише ще одна нація – італійці. Ідеться про ностальгію, тугу за батьківщиною. Цим почуттям просякнуті наші пісні, вірші, казки. Витоки українського менталітету, духовності – звідти.
Але саме духовності нам якнайбільше не вистачає. Парадоксальність і неприродність цієї ситуації змушує мене сподіватися, що у Києві третього тисячоліття все буде краще. Що трудівники отримають можливість чесно працювати. Що уряд дбатиме про кожного пенсіонера, що суспільство не шкодуватиме грошей для розвитку науки і культури…
Як на мене, ми повинні покинути в минулому свої найгірші риси. Передусім – залишково-совкове ставлення до духовного. Бо не буде щасливий той народ, який не чує свого серця. Якщо ми воліємо ліпшого життя в ХХІ столітті, маємо вважати, що воно вже почалося. Не треба гаяти часу. Станьмо до дії. Тоді й житимемо в омріяному кожним місті. Я його бачу.
Для мене Київ третього тисячоліття – це місто, де замість старих, монстроподібних, неефективних підприємств зведено нові високотехнологічні й екологобезпечні виробництва. Вони працюють із зиском, бо у Києві діє нова фіскальна політика, яка зняла податковий тягар із шиї дрібних і середніх підприємців, а загальне мито не перевищує третини з прибутку. Зрозуміло, що за цієї умови трудівники отримуватимуть непогану платню, яка дає змогу жити заможно й красиво. А соціальна справедливість гарантована державою. І кожний знає: заробив – отримаєш сповна. Вкрав – сядеш до в’язниці.
Пенсіонер у майбутньому Києві ні за яких обставин не піде жебракувати. Йому вистачає пенсії. У Національній опері співають справжні таланти, гордість України. Можливо, навіть Ципола, Мірошниченко, Кочерга, які нині там не співають, а ще могли б… До філармонії не проштовхнутися, бо серйозне мистецтво у наступному столітті ввійде в пошану, стане престижним слухати камерні твори, симфонії.
Припиниться попсова наруга над українською піснею, і я розповідатиму онукам: «Бачив страшний сон. Ніби до свята на центральній площі Києва звели розкішну естраду, а на неї виплигнув якийсь сучий син і як закричить: «Повій, вітре, на Вкраїну (бум-бум-бум), де покинув я дівчину (бам-бам-бам)». А навколо голі дівки вихиляються, і все шумить, гримить… А потім заревів ще один: «Дивлюсь я на небо».
І так заревів, що поряд зі мною італійський посол ледве не зомлів, бо для них, бач, і то відомо, що ця пісня в українців прирівнюється до гімну Італії «Моє сонце»… А онуки наді мною посміються: «Ну ти, діду, й старий став, то в тебе старече марення»…
2. Що б ви взяли із собою у століття прийдешнє і залишили б у минулому?
– Минулого, звісно, не зречешся… Погане воно чи гарне, але нікуди від нього не сховаєшся… Минуле – це історія, а навіщо люди пишуть її? Для того, щоб не повторювати помилок. Гірко, що ми продовжуємо помилятися. Дуже хотів би, щоб у минулому ми залишили свою непрофесійність, неосвіченість, низьку культуру, усе те, що принижує людину.
І обов’язково нашу холопсько-холуйську культуру. Останнє, на мій погляд, шкодить нашому народові над усе. Не встигли люди обрати бодай якогось маленького начальника, а вже плазують перед ним, замість того, щоб зрозуміти: ця людина така ж, як і ми. Дуже хотілось би, щоб все це залишилося у минулому…
Проте в столітті, що спливає, було багато світлого. Не можна зрікатися такого надбання, як слов’янська духовність. Вона пов’язана з іменами великих письменників, композиторів та з фольклором, який плекав сам народ. Цю духовність я хотів би не лише взяти у майбутнє, а подвоїти і потроїти.
Якби людина йшла у майбутнє століття з чітким усвідомленням того, що духовне життя так само існує, як і фізичне, більше того – воно є головним, це було б спасінням для людства. Адже спочатку було слово.
3. Що має, на вашу думку, порятувати людство від апокаліпсису?
– Від апокаліпсису нас зможуть врятувати розум і здоровий глузд. Хоч Україна розташована у центрі Європи, далеко від океанів і гірських плато, над нею висить загроза екологічної катастрофи.
На жаль, ми применшуємо, недооцінюємо її. Чорнобиль, порівняно з Хмельницько-Рівненськими блоками атомних реакторів, які стоять на карстових пісках (печерах), з часом може здатися нам дитячою іграшкою… Мусимо не забувати і про величезний Запорізький блок атомних реакторів, який може призвести до трагедії на всій планеті.
Ні, я не пророкую. Просто дивлюсь на ці речі як інженер за фахом, який вміє рахувати і свого часу мав справу з міліметрами й сантиметрами, звик до такого поняття, як точність ліній. Не можу спокійно реагувати й на стан наших земель. З ними коїться щось страшне.
«Повзуть» землі у Дніпропетровську, Чернівцях, до моря наближається Одеса. Навіть Маріїнський палац у Києві рухається. Що це за явище? На мій погляд, це наслідок порушення водного балансу землі. Втрутитися у підземні водні капіляри – все одно, що почати перекривати судини у людському організмі.
Подивіться, що діється на Донбасі. Закривають шахти, а вони відразу наповнюються водою. У Луганську, Алчевську сьогодні затоплено десятки будинків. Те ж саме відбувається і в Миколаївській області.
Існує небезпека несподіваного прориву гребель Київської, Канівської ГЕС. Якщо, не приведи Боже, біля Солегорська у Білорусі прорве греблю, де сконцентровано десятки мільйонів кубометрів соляного розчину, все це може піти у Дніпро…
Невідомо, що буде тоді з Чорним морем. Тому мені здається, що всі гілки влади, які існують в Україні, повинні думати про реальність екологічної загрози. Якщо нею знехтувати сьогодні, одного дня все може піти за вітром.
Принагідно хотів би зазначити, що екологічна діяльність могла б принести значний прибуток. Там, де можливо повернути в обіг землю, з’являтимуться робочі місця для людей, котрі сьогодні потерпають від безробіття.
Пригадую з історії, як Америка в тридцятих роках «вилізала» зі своєї кризи. Там інтенсивно розпочали будувати шляхи. Паралельно й проводили велику екологічну роботу. Треба було міркувати, як підвести воду, звідки привезти землю для насипів, а потім упорядкувати цю місцевість.
Роздумуючи над темою апокаліпсису, треба пам’ятати, що кінець світу може статися й на іншому рівні – духовному. В минулому ми пережили так багато бід, що люди в нас перш за все хочуть спокою. Коли життя нормальне, від батька до сина, а далі – до онука передаються величезні духовні цінності. Країна прямує шляхом накопичення. Правильна організація суспільства, насамперед, залежить від нас.
Тому, якою зловіщою не була б екологічна загроза, все-таки повторюю: найбільшої небезпеки треба очікувати саме від людини. На жаль, руйнівна сила в ній значно переважає будівничі потенції. Прикладів цьому більше ніж достатньо. Ось нещодавно приїздили до Києва футбольні вболівальники і затіяли таку бійку… Якби раптом у їхніх руках з’явилася зброя, то, певно, перестріляли б одне одного. Заради чого?
Для того, щоб усьому світові довести свою дурість? Проте, на щастя, у нашому житті є й протилежні приклади. Недавно я повернувся з Одеси, з концерту тенорів, присвяченого 125-річчю від дня народження Енріко Карузо. З усього світу сюди з’їхалися відомі тенори.
На Потьомкінських сходах і навколо них зібралося близько тридцяти тисяч слухачів. У переважній більшості то була молодь. Напрочуд уважно слухали оперні арії, українські й неаполітанські пісні. Не можу передати, як це приємно для артиста.
За всієї тієї бездуховності, яка підноситься з телеекранів, наші люди не втрачають здорового глузду. Мені дуже радісно бачити, що юне покоління, якому сьогодні 10 – 15 років, виходить з-під впливу попсової музики і тягнеться до справжнього мистецтва.
4. Які науково-технічні відкриття на нас чекають попереду, і яка роль у цьому належатиме Україні?
– Думаю, що у наступному столітті ми ближче підійдемо до розкриття таємниці НЛО. Багато хто вважає, що то все брехня. Я ж вірю в існування цих об’єктів. Часом кажуть, що люди спілкуються з суб’єктами НЛО без слів.
У такому поясненні закладено ідею спілкування людей на основі торсіонних полів, які набагато швидші за світло. Можливо, НЛО перебувають в іншому вимірі, який сучасній людині важко уявити. Коли буде відкрито єдину теорію поля і стане зрозумілою таємниця двох надзвичайно важливих понять – гравітації і часу, тоді багато що з’ясується.
Допоможе пояснити це явище і єдина теорія походження Землі та світу, з відкриттям якої зникне чимало загадок. У будь-який момент наука може зробити несподівані відкриття, які кардинально змінять якість людського життя. Якби лише люди не наважилися на ті кроки, які можуть привести планету до загибелі.
Наша свідомість відстає від винайденої нами технології: людина робить відкриття, а її мозок виказує повну непристосованість до них. Так було з атомом… Ми і досі не доросли до розуміння, що атом може принести справжню користь, а не лише руйнувати, убивати.
Всі ж бо ми створені з атомів, і можна клонувати будь-яку частину нашого буття, треба лише міняти комбінації. Зараз наука завмерла в очікуванні великого відкриття у цій сфері.
5. Яким ви уявляєте киянина кінця ХХІ століття?
– Кияни майбутнього залежатимуть від багатьох елементів сучасного життя. Набагато простіше задовольнятимуться їхні фізичні потреби. Будемо освіченішими. Знатимемо: чим менше їси – тим краще живеш.
Їжа буде простою, гігієнічною, самодостатньою. Ніхто не робитиме великих запасів харчів. Нарешті зрозуміємо, як зберігати свою вагу. Віднайдемо у цьому світі раціональний спосіб життя. Одяг також не буде проблемою: навчимося дуже практично, раціонально вдягатися. А найголовніше, чого я бажав би: щоб на нашій землі запанувала духовна краса.
І не треба киян вивищувати над іншими. Всі ми – українці. Хоча, звичайно, давно вже час Києву набути по-справжньому столичного статусу.
Фото із сімейного архіву Солов’яненків
