Юлія Антипенко: “Кожна пісня – як нове життя”
Стихія виконавської і педагогічної діяльності – це два різні океани. Навіть не моря. І в цій стихії вже не перший рік почувається упевнено Юлія Антипенко –артистка і викладачка.
Родом зі співочої Чернігівщини ( місто Прилуки). Її батьки гарно співають, а татко грає на бас-гітарі, тож любов до української пісні життєдайним зернятком посіялася в серці з глибокого дитинства. Юлія закінчила міську музичну школу імені Л.М.Ревуцького по класу фортепіано, потім – диригентсько-хоровий факультет Чернігівського музичного училища імені Л.М.Ревуцького, де навчалася складному академічному вокалу і диригуванню.
А далі – вступила до Київського університету культури і мистецтв на естрадний вокал. Згодом ще й закінчила з «червоним дипломом» Київську Національну Академію керівних кадрів культури і мистецтв.
Роки навчання та напруженої праці, концерти, гастрольна діяльність та робота солістки в Академічному ансамблі пісні і танцю Державної Прикордонної Служби України сформували її як цікаву, талановиту, творчу особистість.
Нині Юлія Антипенко –викладає естрадний вокал на кафедрі «Музичне мистецтво естради» Академії мистецтв імені Павла Чубинського у Києві.
«У МЕНЕ Є Я І МОЇ СТУДЕНТИ»
-Пані Юліє, як це – бути водночас педагогинею і співачкою? Чи нема спокуси цілком поринути, приміром, у шоу-бізнес?
-Завжди є спокуса піти виключно у шоу-бізнес. Але в тому диво і краса нашого життя, де щодня підстерігають певні спокуси. Намагаюсь поєднувати. Тримати баланс. У мене завжди є я і мої студенти.
Особливістю навчання в Академії мистецтв імені Павла Чубинського є факт, що викладачі контактують з батьками студентів. Маємо зворотній зв’язок. І то щастя, адже батьки краще знають своїх дітей.
А майстерність відточуємо від пісні до пісні, від номера до номера. Кожна пісня – це як нове життя. Коли записую спів студентів на відео для конкурсів, помічаю і демонструю їм, які вони красиві, справжні, чисті коли поринають в музику. Аналізуємо кожне відео, і вони починають бачити себе по-іншому.
Даю студентам рекомендації, свої лайфхаки стосовно поведінки на сцені. Маю великий досвід, яким ділюсь з дітьми. Підказую. Намагаємося виправити недоліки. Якщо є вартісні чесноти, то їх підсилюємо. Працюємо над тим, щоб діти проявляли артистизм, не боялися аудиторії. Важливо розуміти, що кожен глядач в залі – наша рідна людина, тому що віддає нам найдорожче – свій життєвий час. Не маємо права його змарнувати.
Маємо певне завдання. Якщо пісня патріотична – то вокальними засобами, поведінкою на сцені – пробудити в людях відчуття, що ми, українці, сильна нація: мудрі, щедрі, вільні, незалежні попри все. Ми – унікальна нація. Таку місію несемо. Для ліричної чи гумористичної пісні пасують інші рухи та мова тіла. Все це обговорюємо на заняттях.
Репертуар – різний: і танцювальний, і патріотичний. Неможливо без патріотики в такий непростий час, що вимагає глибини і є нагальною потребою.
Який би не був жанр, виконавцю-початківцю іноді буває найважче щиро дивитися в очі глядачеві. Не боятися поглянути у вічі незнайомій людині. Щоб ця людина відчула твій «сигнал», енергію. Уміти працювати і на велику, і на маленьку аудиторію. Є тільки ти, твоя щирість і твій посил. Коли артист починає дивитися в очі людям – стається магія, відбувається німий діалог, конект, відгук.
Починається обмін енергією: артист дарує – глядач віддає ще більше. Ця енергія – дуже важлива.
Підштовхую тих, хто ніяковіє. Долаємо спільно бар’єри. Я викладаю фото, де студенти в стані творчого польоту, невагомості. Їм дуже подобається. Відповідають взаємністю: роботою вдома, в класі, творчими пропозиціями. Бачу, що студенти стали ініціативнішими, пропонують свої варіації. Відчуваю зворотній зв’язок. Спершу вкладалася і завойовувала їхню довіру й повагу, а зараз починаю отримувати результат.
Нині чи не найбільше про кожного артиста можна дізнатися з соціальних мереж. Навіть про настрої й характер людини. Тож намагаюся вести свої соцмережі. Показувати себе підписникам і як артистку, і як викладачку вокалу. Відображаю успіхи своїх студентів у різноманітних конкурсах, фестивалях, адже їм це потрібно для впевненості в собі й натхнення.
Випускаю «рилси» для соцмереж з конкурсів, фестивалів та концертних виступів. Водночас, і сама вчуся монтувати, і студенти надихаються, бо бачать, що викладачка не стоїть на місці.
Розвиваю власний ютуб-канал. Оскільки брала участь у фестивалях та телезйомках, то моя відеотека поповнюється, аудиторія зростає. Дуже тішить, що поціновувачі – виховані. Немає хейтерів, котрі підписуються лише для того, аби бруд написати.
Влаштовуємо концерти-промоції Академії. Є профорієнтаційна діяльність: приїзджаємо безпосередньо в музичні школи та школи мистецтв. На кафедрі музичного мистецтва естради є електрогітара, аранжування, естрадний вокал, звукорежисура, барабани.
Орієнтуємось на умови й аудиторію: щоб діти старших класів могли подивитись, послухали студентів і викладачів Академії, зрозуміти всі аспекти. Запрошуємодо Академії на день відкритих дверей, щоб батьки з дітками придивлялися, їхали на консультації.
ВОЇН ЗНАЙШОВ ЧАС НАПИСАТИ
ТЕКСТ ТА ЩЕ Й МУЗИКУ
-Як добираєте свій репертуар, авторів, оранжувальників?
-Дякую за це питання. Замислилася. У моїй долі так складається, що не я знаходжу пісню, а пісня завжди знаходить мене. У моєму житті з’являлися люди, які писали пісні й пропонували заспівати.
Найперша професійна пісня, яку заспівала на конкурсі-фестивалі, – це український романс «Щаслива я» на слова поетеси Наталії Харасайло і музику Олександра Мирошниченка, який працює у нас в Академії викладачем.
Коли я отримувала вищу освіту, моєю викладачкою була Заслужена артистка України Інеш Кдирова. Сьогодні маю щастя працювати з нею пліч-о-пліч: теж викладачка в нашій Академії. Пишаюся, що вчилася у професіоналів, а зараз працюю разом з ними. Для мене це велика честь і щастя.
Моя викладачка повірила в мене так само, як я вірю у своїх студентів. Якось я принесла їй романс. Отримала схвалення і пропозицію записати ще один романс та взяти участь у фестивалі- конкурсі сучасного романсу в Миргороді, батьком-засновником якого є Народний артист України Мар’ян Гаденко. Не минуло тижня, як Інеш Кдирова повідомила, що її чоловік і композитор Олександр Миколайович Мирошниченко створив мелодію до тексту. Коли я почула цей романс – одразу його полюбила: сучасна мелодика, гармонійні вирішення. І ми поїхали на конкурс. Я записала професійні аранжування на пісню «Щаслива я» і на романс «Не забудь». Неочікувано для себе самої на фестивалі у Миргороді я отримала Гран-прі. Після того Мар’ян Гаденко запрошував на свої концерти та різні фестивалі. Був щедрою особистістю, світла йому пам’ять. Не продав жодної своєї пісні, хоча створював дуже красиві твори. Завжди казав: беріть мої пісні, вибирайте, робіть аранжування, співайте, я буду тільки щасливий. З репертуару Мар’яна Гаденка я обрала собі кілька пісень : « Я і ти», «Ти мій коханий, чорнобровий», «Озвись, мій єдиний», які постійно виконувала. Дорого вартує для молодого виконавця, коли йому кажуть: бери! Ти вкладаєш душу, кошти в аранжування, виступаєш, називаєш прізвище-ім’я цієї людини з гордістю – це єдине, чим можеш віддячити.
Або ж минулої осені ми з колегами їздили до наших захисників на передову . Під час концерту хлопці сиділи просто неба, змучені, зморені і спершу мало реагували. Розпочалась повітряна тривога. Нас всіх одразу завели у сховище разом з воїнами. Вони – надзвичайно чемні: на верхніх східцях стояли і припрошували нас заходити. А я запропонувала: « Або ви всі заходите сюди, або ми всі виходимо наверх». Вони зайшли. Доки сиділи у сховищі у мене з’явилось відчуття: треба жити щодня і святкувати життя. І я почала співати «Червону калину». Пісню підхопили, заспівали гуртом. Це нас об’єднало. Завершилася повітряна тривога ізнову почався концерт з мого виступу. Кажу: «Москалі відчувають, що розпочалася патріотична частина концерту, але вони нас не зламають». Нам вручили подяки. І до завершення концерту наші воїни трішечки перезавантажилися. Це було наше основне завдання. Я щаслива, що вдалося. «Червона калина» у сховищі нас «підключила» одне до одного.
Після того до мене у соцмережах доєднався воїн Микита Чеботарьов з Подільська на Одещині, який був на тому концерті. Надіслав мені вірші зі словами: «Мені подобається жанр, в якому ви співаєте, ваш голос і стиль, що ви попри спокуси залишаєтеся цілісною особистістю і несете свою місію. Я відчув вашу енергію і написав вірші. Можливо, якщо знайдеться композитор, стануть піснею».
Поезії мені дуже сподобалися, але виокремила один вірш як пісенний та попросила доопрацювати. Подякував. І … написав дві пісні. У мене був приємний шок, що воїн знайшов час написати текст та ще й музику. І так талановито! Одразу полюбила ці дві пісні, що трапляється дуже рідко. Зрозуміла: то – мої пісні. А він каже: « Я ці дві пісні Вам дарую!» Я в захваті! Яка у нас неймовірно талановита і крута нація, коли люди навіть на війні пишуть музику, вірші, пісні, книги. Ще й професура служить і викладає.
«ЩАСЛИВА Я ЛЮБОВ’Ю НЕЗЕМНОЮ»
-Якої Ви думки з приводу популярних нині в шоу-бізнесі «фан клубів», «фанбаз», коли співак чи співачка має усталену групу прихильників, котрі організовано пишуть компліменти в соцмережах, створюючи тим самим ілюзію вже повної й беззаперечної досконалості виконавця, і не дослухаючись до зауважень щодо творчості. Наскільки корисно артисту перебувати постійно у теплій ванні?
-Якщо людина, артист, особистість прагне розвиватися, то завжди розуміє: неможливо подобатися всім. Навіть зірки світового рівня не всім до вподоби. І це нормально.
Втім, саме аудиторія, яка поки що не є твоєю, часом спонукає артиста змінюватися, трансформуватися, а не підлаштовувати себе, свій світогляд, пісні, репертуар, концертну програму. Знаходити нових людей, щоб коло однодумців зростало. Бути в «теплій ванні» добре, але потім раптом може виринути негатив, а виконавець не буде до того готовим і не зможе зрозуміти: невже я можу комусь не подобатися? І тут або людина «включить» зіркову хворобу, або замислиться: можливо, варто глибше попрацювати над собою?
Можливо, оточення зі мною не зовсім чесне? Можливо, звернути увагу на інших авторів, аранжування, вкраплення з інших стилів? Шукати шляхи, щоб ставати цікавішим. У творчої особистості пошуки не закінчуються ніколи. Пошуки себе завершуються тільки тоді, коли «зірка» сяє аж дуже яскраво…
Я – емпатична людина. Гіперчутлива. У першому моєму романсі «Щаслива я» є неймовірно цілісні слова, які несу крізь все життя. Здається, що я довіку житиму за цим кредо:
«Щаслива я любов’ю неземною,
За течією почуттів пливу.
Моя любов вмиратиме зі мною,
І житиме, допоки я живу».
Я – щира з глядачем. Намагаюсь добирати пісенний репертуар, який відгукується у моїй душі, і має відгукуватися в душах слухачів.
Ольга ДУБОВИК
