Сьогодні – п’яті роковини з дня загибелі захисників України в Донецькому аеропорту (+відео,фото)
Коли заходиш з Ієрусалимських алей на подвір’я відомого Музею Війська Польского у Варшаві, праворуч від брами біля дверей тебе зустрічає пам’ятник Добровольцям. Фігура воїна немовби втілює в собі всі постаті польських добровольців з різних історичних епох. Рятівників держави, будівничих держави, творців держави і охоронців країни.
На високому п’єдесталі перед першим танком (між іншим, радянським Т-34) височить фігура польського солдата у формі початку 20-го століття в шоломі та френчі. Права рука високо здіймає шаблю, як у воїнів генерала Ярослава Домбровськєго, а ліва піднімає знамено Вітчизни, яке високо тримали добровольці всіх часів і епох.
Така красномовна деталь як пам’ятник саме Солдату Добровольцю в Державному музеї Польщі, музеї, присвяченому, перш за все, історії офіційної польської армії, говорить сама за себе. Говорить про те, що держава і народ високо цінують саме добровольців, які є фундаментом і силою всіх родів Війська Польского.
Згадуються добровольці і в державному гімні Польщі:
«Marsz, marsz, Dąbrowski,
Z ziemi włoskiej do Polski.
Za twoim przewodem
Złączym się z narodem. »
«Марш, марш, Домбровський,
З землі італійської до Польщі!
За твоїм проводом
Поєднаємось з народом.»
Коментарі зайві. Всі поляки: і держава, і суспільство пам’ятають, що основою відродження їх Вітчизни з небуття, визволення з окупації, звільнення від чужинців були саме добровольці. Поляки не раз відбивали смертельні навали, які не витримували інші європейці (монголо-татар, турків, шведів), пережили зраду своєї країни усією Європою, розділення і знищення своєї країни європейськими сусідами у змові з напівазійською Росією. Пережили бездержав’я і майже столітню окупацію своєї країни, але залишилися нацією, відбили лютих зайд, здобули свободу. І завжди основою відродження сили народу і його духу були саме воїни добровольці. Їхній подвиг, пам’ять про них – віднині святиня в Польщі. І цей культ честі Добровольців існував завжди, навіть після перших їхніх невдалих виступів і поразок.
Хтозна, можливо ця повага і пошана з часом і привела до того, що на місце вбитих героїв ставали все нові і нові, і лави добровольців завжди поповнювалися польським народом, хтозна, може саме тому полякам і вдалося нарешті скинути з себе ненависне московське іго, а також залежність від Австрії і Німеччини.
Взагалі, пам’ять про захисників Вітчизни і особливо полеглих воїнів в Польщі – святе. Пам’ятаю, як мене вразив зовсім не пафосний життєвий епізод на тих же Ієрусалимських алеях весною 2017 року. Ми їхали на Старувку в бусі і вийшли одразу ж на Алеях, щоб трохи пройтися центральною частиною по дорозі до Старого міста. З нами поруч їхав молодий чоловік десь 30-ти років з косичкою і молодіжним тату на передпліччі, очевидно, велосипедист, бо віз свій ровер. Вийшов з нами на одній зупинці. Вже збирався сісти і поїхати вздовж Алей, коли раптом пішов прямо вперед по тротуару, Прослідкувавши за ним поглядом, ми побачили, що він підійшов до простенького цегляного меморіалу з надписом: «Тут пролилася кров поляків, 1944 рік». ( Такі маленькі стелли є по всій Варшаві на згадку про героїзм і жертву польських воїнів-добровольців генерала Тадеуша Бур-Коморовського, які підняли відоме Варшавське повстання проти німців 1 серпня 1944 року.) Майже всі повстанці загинули ( біля 200 000 чоловік за весь час). Після придушення повстання карателі з СС розстрілювали полонених і поранених повстанців по всьому місту. Зазвичай на таких стелах, крім надпису, стоять лампадки і лежать живі квіти. Завжди чистота і порядок, ніколи не побачите розбитих лампадок чи розкиданих квітів. Думаєте, це держава робить? Ми побачили, як і хто це робить.
Молодий поляк підійшов до пам’ятної стели і підняв вазу з квітами і лампадку, що впали. Акуратно поставив… Потім сів на велосипед і поїхав по своєму маршруту. Просто зробив це як звичайну справу. Думаю, так і по всій Варшаві і на Урсусу і на Полі Мокотовському і на Вілянуві.
Ми тоді приїхали до родичів і друзів і були вражені цим контрастом, адже в Україні ми на той час не те що меморіали, а свіжі могили воїнів-захисників змушені були захищати, і не в прифронтовій зоні, а в тилу і навіть у столиці.
Доля сучасних українських воїнів-добровольців славна, але водночас гірка і трагічна. Ставлення до них в нашій державі дике і ненормальне, як і спосіб війни, яку веде проти нас ворожа Росія. Коротко оцінку цього ставлення висловив саме воїн-доброволець батальону «Донбасс», за збігом долі саме поляк – Конрад Камінський. Свого часу, звертаючись до Порошенка, він сказав: «Ви не маєте честі, не маєте гонору».
В такий спосіб доброволець висловив обурення «дивовижною» і несправедливою політикою і ставленням держави і суспільства саме до воїнів-добровольців, які першими стали на захист України у важких 2014-2015 роках. Суть цього ставлення проявилося в тому, що, на відміну до військовослужбовців ЗСУ, добровольці не тільки були позбавлені статусу захисників Вітчизни і офіційної реєстрації з наданням статусу учасника бойових дій – їх звинувачували в усіх можливих і неможливих злочинах, дискредитували, арештовували, і це робила та держава, яку вони захистили від загарбання і знищення. Скільки відкрито щодо них кримінальних проваджень?! А скільки добровольців у воюючій країні кинуто за грати: 2 тисячі, 8 тисяч чи більше?!
Родини загиблих добровольців з початку війни були позбавлені державою визнання і прав, які мали родини полеглих військовослужбовців. Замість допомоги Порошенко і тодішній Кабінет Міністрів придумали «Порядок», згідно з яким вимагали від батьків загиблих солдат свідчень за кожну смерть їх синів.
Вдумайтеся, не з командирів добробатів питала держава, які мали подавати ці дані, а з батьків і вдів, які не могли ще отямитися від горя. І жодні доводи не діяли, не бралися до уваги заклики до совісті. Чиновники собезів, посилаючись на згаданий «Порядок», тільки байдуже знизували плечима: закон, мовляв, такий. Але хто прийняв цей закон і коли він став чинним? Саме в той час, коли на захист своєї землі піднялися добровольці, саме тоді, коли вони рішучим наступом в 2014 році змусили відступити не тільки кримінальників-колаборантів, але й професійних російських спецпризначенців і десантників? Це зовні виглядало як свідоме придушення добровольчого руху в Україні саме в час, коли добровольці могли змінити хід війни.
«Ми могли перемогти ще в 2014 році, – гірко скаже потім один із них. – Тільки нам не дали». Але дивно так не дали: бо не тільки ворожа Росія і Путін намагалися фізично знищити і дискредитувати добровольців, але й сама українська влада руками чиновників і силовиків адміністративно усіляко їх нищила і гнала з фронту. Згадайте хоча б 2014 – 2015 роки: тоді добровольчі батальйони змушували тотально переходити в підпорядкування або МВС, або Нацгвардії, або МО, або СБУ… І горе тим, хто не підкорився і не захотів цього робити: вони залишилися в рідній державі поза законом, їх переслідували. Трагедія «Лісника», трагедія «Торнадо», переслідування добровольчих батальйонів «ДУК ПС», «ОУН», «Карпатська Січ» вже стали історією, і ось-ось забудуться, але вони були і ми, ще живі, про них пам’ятаємо.
Особливо вражаючою, дивною і незрозумілою була позиція двох відомих людей, які всі 5 минулих років були при владі і по суті офіційно закликали українців в 2014 році до створення добровольчих батальйонів. Я говорю про Олександра Турчинова, який був з 26 лютого по 7 червня 2014 року Верховним Головнокомандувачем України, а після передачі повноважень Петру Порошенку – Секретарем Ради національної безпеки і оборони і депутата ВР України, Дмитра Яроша, який водночас був в 2014-2015 році Провідником національно-визвольного руху «Правий сектор», а згодом, після обрання до парламенту, став радником начальника Генерального штабу (генерала Муженка). Вони під час російської навали (захоплення Криму, дій російських ДРГ в Донбасі) виступили із закликом до народу України створювати добровольчі батальйони.
І навіть на перших порах сприяли їх створенню, утриманню, фінансуванню і озброєнню. Що, безумовно, дало колосальний рятівний ефект для країни в перші місяці війни, бо всі ми пам’ятаємо, який жах посіяли добровольці в лавах нападників, російських військ, які вдерлися в Україну, розраховуючи, що армії майже немає, а цивільне населення не зможе себе захистити. Добровольчі батальйони «Дніпро 1», «Дніпро 2», «Донбас», “Шахтарськ”, ОУН, ДУК ПС, “Київська Русь”, “Золоті Ворота”, “Карпатьска Січ”, по суті поховали мрію Путіна на парад «обласних республік» на кшталт ЛНР і ДНР.
Росіянам не вдалося захопити ні Дніпро, ні Запоріжжя, ні Одесу, ні Харків. План «Новоросія» був зірваний саме добровольцями в першу чергу, бо вони прийняли на себе перші удари ворога, поки військомати тільки поповнювали лави Збройних Сил, роздерибанених при попередніх президентах.
Допомогли добровольці, зокрема ДУК ПС, втримати і Донецький аеропорт і Піски, де стікав кров’ю наш нечисельний тоді загін спецпризначенців і десантники. Не віддали, відстояли аеропорт до підходу нових сил – десантників 79-ї і 80-ї бригад, танкістів 1-ї бригади і 92-ї ОМБ.
І поруч із спецпризначенцями і десантниками платили кров’ю і віддавали життя добровольці. Серед них був і наш синок Святослав, який не став чекати своїх офіцерських погонів і пішов простим солдатом в ДУК ПС, сказавши: «Тату, вони все одно не дадуть нам ні жити, ні навчатися» (на той час він був студентом-випускником Київського університету).
Він був мудрішимза багатьох старших від нього людей, які зараз поспіль, упродовж майже шести років війни, серйозно вірять: якщо вибачити ворогу смерті 13 тисяч українських воїнів, каліцтво десятків тисяч інших захисників, зламані долі родин, то вони дістануть мир від вбивці й загарбника.
Відео із Фейсбук-сторінки 3-й окремого полку СпП імені князя Святослава Хороброго
Втім, не тільки наш син Святослав, але і всі добровольці думали так, і тому вони готові були йти до кінця, битися на смерть, до остаточної перемоги, «дійти до Москви і там стріляти до останнього патрону»,- як казав генерал Кульчицький.
Може й тому вони, роззброєні і неукомплектовані, часто голодні і погано навчені військовій справі, вигравали бої і мали всі шанси виграти війну. Може й тому із захопленими в полон добровольцями сепари і росіяни розправлялися з особливою люттю, піддаючи їх нечуваним катуванням, страчували. Добровольці – хоробрі, мотивовані і високопатріотичні солдати – стали справжньою грізною зброєю України, страшнішою для Путіна ніж атомна зброя, танки і літаки.
Особливо боялися московські зайди, що добробати перейдуть кордон і перенесуть війну на територію РФ, що між іншим вимагали і правила військової науки. Про це говорив і покійний генерал Кульчицький, і підступно вбитий розвідник «Лісник».
Може тому, підлим і підступним ворогом був і влаштований кривавий Іловайський коридор, в якому по суті організували нищівний розстріл добробатів, зібраних під Іловайськ разом зі ЗСУ. Ми пам’ятаємо перші вимоги Путіна як умови для «переговорів» (а цих перемовин направду він потребував сам, бо не встигав тоді з «гуманітарним» підвезенням набоїв своїм найманцям і хотів зупинити наступ добровольців): прибрати з фронту добровольчі загони.
На превеликий подив, новий Головнокомандувач Порошенко охоче на це пристав… І почалося: країна, яка потребувала захисту, руками своєї ж влади почала переслідувати своїх захисників – по суті на корню ліквідовуючи добровольчий рух.
Рятівний, як на мій погляд, рух. Бо історія і Польщі, і всіх інших країн, нині успішних, це є історія перетворення доброовольчих підрозділів в ефективну переможну армію… Бо саме добровольці є її оплотом, кістяком і Духом.
Не будемо забувати також, що і солдатів ЗСУ 2014-2015 років певною мірою можна назвати добровольцями, адже більшість з цих людей добровільно йшли у військкомати, в армію, не думаючи ані про контракти, ані про гроші. Вони йшли захищати Батьківщину.
Добровольцями можна вважати й іншу категорію солдатів тих років, які просто не «косили», не втікали від служби, коли їх викликали військкомати, і залишали родини, роботу і навіть бізнес в ім’я служіння Вітчизні.
Всі ці люди були одного духу, вони були братами по духу. Вони стали нашими героями і нашою cлавою і гордістю, а для своїх родин – невимовною біллю, яку не лікує час, особливо наш. Бо в цей період більшість людей, піддавшись на брехню і тиск підступного ворога, готові пробачити йому цю кров. Святу кров добровольців – воїнів-захисників.
Але ця політика забуття почалася ще в 2014 році, коли почався страшний і моральний і державний злочин: невизнання загиблих добровольців. Демонстративна НЕДОПОМОГА і НЕВШАНУВАННЯ їхніх осиротілих родин.
І що також дивує: першими, хто зрадили добровольців, стали ці дві особи, які призвали їх на захист Вітчизни, бо ні Секретар РНБО Турчинов, ні рдник начальника Генштабу, депутат ВР, Провідник “Правого Сектора” Ярош ані словом, ані дією не виступили проти політики замовчування вбитих добровольців, політики їх дискредитації, арештів, політики їх невизнання державою.
Не стали жодного разу в оборону пам’яті полеглих воїнів, які відгукнулися на їхній заклик, ані за долю їхніх розтерзаних родин ні Ярош, ні Турчинов. Жодного разу не виступили вони проти злочинного, ворогом вигаданого, «Порядку визнання» загиблих, жодним словом не виступили проти цілеспрямованої, керованої Порошенком, дивовижної (з точки зору потреби оборони) політики згортання добровольчого руху України.
Усі ці 5 років я принципово стояв на боці добровольців, як людей і як соціального явища, як нашої зброї в боротьбі. Як міг я відстоював їх права і боровся за їх пам’ять. І це не тільки тому що мій син – один із них, це перш за все тому, що я розумію те, що розуміє польський народ, який вже переміг і вигнав окупанта: добровольці – це сіль нашої землі, її найкращі воїни, основа і оплот нашого війська і запорука нашої перемоги.
Поки живий добровольчий рух, ніхто ніколи не переможе Україну. Тож в чорний, але пам’ятний для мене і для нашої родини день – 3 жовтня, день загибелі сина під час захисту Вітчизни, я кажу: «Вічна слава добровольцям – найкращим громадянам країни! Вічна слава добровольцям України! Героям Слава!”
P.S. Світлій пам’яті сина Святослава і його Небесним Братам – воїнам-добровольцям присвячується ця стаття.
На фото: Горбенко С. О. : “Наш син Святослав, як і всі добровольці, готовий був йти до кінця, битися на смерть, до остаточної перемоги”.
Фото: “Український репортер”
Читайте також:
