“Для нас вони – живі!” Роздуми батька полеглого воїна біля Стіни Пам’яті
У Києві, до Меморіалу пам’яті загиблих воїнів України в російсько-українській війні 29 серпня з усіх кінців України з’їхалася наша Велика Чесна Родина загиблих воїнів, найбільш відданих волонтерів і ветеранів цієї війни. Посланців з Києва майже не було, за деяким винятком, влади також не було видно, зате відчувалася присутність такої любимої, майже рідненької, армії. Вперше ми побачили те, що давно мали б бачити: була почесна варта, були квіти від Армії.
Ми з дружиною, відклавши всі, навіть нагальні, справи теж вирішили піти, не могли не піти. Та і свої – Родина Чесна покликала. А це – святе. Цей світлий сонячний день був таким же яскравим, спекотним, як і чотири роки тому, коли 29 серпня 2014 року російські зайди – регулярні частини ЗС РФ – віроломно розстрілювали колони української армії під Іловайськом, а потім по звірячому добивали поранених.
Цього спекотного дня, коли осиротіли сотні родин воїнів і розривалися серця в ілюзорно спокійному Києві, також панував ілюзорний мир. В муках вмирали кинуті на призволяще в спекотних донецьких степах під палючим сонцем поранені українські солдати, а весь світ, як і наша держава, НЕ ПОМІЧАЛИ ні відкритого російського вторгнення, ні війни, ні ганьби, коли зайда-ворог диктував на нашій землі нашій армії шляхи відходу, які стали шляхами розстрілу і катування.
Злочинець завжди сподівається, що злочин забудеться і зітреться в пам’яті світу. Мабуть, і цього разу він мав надію, що невпізнанні тіла мертвих змусять забути вбитих. Але ми не забули, не забуваємо і не забудемо ніколи. Тому ми всі прийшли. Прийшли віддати шану героїзму і жертовним мукам, які прийняли на себе Герої Іловайська тільки для того, щоб бодай хоч на день, хоч на час зупинити просування збожеволівшого агресора вглиб України.
Цього разу ми принесли соняхи. Зазвичай купуємо хризантеми (вони стали нашими родинними квітами). Сину Святославу приносимо і його Братам Небесним з Перунова Полка, які зараз з Неба нас всіх бережуть. Купили на згадку про великий подвиг танкіста Артема Абрамовича і його екіпажу, який серед веселих сонячних соняхів пішов на смерть… і в безсмертя в безкомпромісному танковому тарані, щоб зупинити ціною життя ще одного ворога. Подвиг Абрамовича – символ всього Іловайська, так чинили воїни Святослава Хороброго, їхні потомки русичі-україніці – вони ціною життя зупиняли орду.
Велику роботу зробили волонтери, Михайлівський Собор, Книга Пам’яті і військовий історичний музей. Стіна подовжилася – на ній тепер згадані загиблі воїни України до 19.02.2018 року. Відновлена збережена пам’ять про солдатів 2016, 2017 років. Це добре, одне сумно – Стіна, як шлях, росте, йде далі як і ця війна, яка не закінчується, бо ми не перемогли.
Раптом чую, як чиясь сильна рука обійняла мене за плече. Обертаюся – Юрій Рижак – брат мій по Родині, батько Володі Рижака «Мачете». Він у формі, при регаліях – гордість наша, гордість всіх батьків загиблих солдат, бо він теж воював – помстився, як міг, за сина. Обійнялися. Щасливий я був. Потім інші стали підходити. Знайомі, світлі обличчя.
Дійсно, коли потрапляєш до нашого кола, то відчуваєш себе в єдиній, великій, добрій Родині. Обіймаємося, вітаємося, згадуємо дітей. Згадуємо солдатів. Ось і Іра Рижак, і Ірина Галас з Рівного, ось і полтавці Мочалови, Цедіки, Тетяна Горячеська, кияни Наталя Харченко, Світлана і Віталій Єременки, Ощепкови, всі рідні дорогі обличчя. Аня Гарус приїхала з Дніпра – вірна дружина героя Андрія Широкова – «Друга Сімянина», Любов Жеребило – мама Вадима Жеребила з «Айдару», родина Шанських, Ірина Зубкова – з наших «кіборгів», ще знайомі, дорогі обличчя. Вибачте, якщо когось забув згадати – день був дуже багатим на теплі зустрічі з братами і сестрами з нашої Родини.
В караулі почесної варти, уздовж стендів, по боках біля кожного, стоять молоденькі солдати. Я шукав Ігоря Владова, вірив що тепер, коли Стіну Пам’яті розширили, додадуть і його портрет, як і тих, хто загинув після 19.02.2016 року (він загинув 20 лютого). Знайшов. Так і є. У верхньому ряду (за лютий 2016 року). Радий це повідомити його батькам – пані Аллі та її чоловікові, яким важко було приїхати. Поклали йому сонях.
Поклали соняхи героям Світлодарської Дуги: Андрію Широкову «Сімянину», «Шайтану», «Ефі», Едуарду Зебіну з ДУК ПС.
Тим часом солдати урочисто поклали під Стіною Пам’яті квіти від Міністерства оборони і з молитвою на чолі з Його Святістю Патріархом Філаретом, молитвами пройшли ходою священики УПЦ, молючись і благословлячи Пам’ять Воїнів України.
А ми підійшли до сина. Святко, як живий, дивився на нас трохи втомленими очами з-під шолома. Лежали квіти, горіли лампадки. Ми поклали соняхи, стали поруч.
Багато батьків стає поруч з дітьми. Нас всіх немов тягне до їхніх лав, тягне злитися з ними. Бо для нас вони живі. Довго нам казали, щоб ми відпустили горе, що вже не вернеш… А ми і не тримали, просто вони не пішли. Вони продовжують жити з нами, серед нас, одночасно на Небі.
Ніби кулеметною чергою смерть прошила наші серця невидимими нитями з ними і між собою, і цей Небесний Полк і Велика їх Родина на землі стали немов одним цілим. Ніколи ще в Україні, та мабуть і ніде у світі, не були так міцно зв’язані між собою полеглі воїни і живі – їхні родини. Вони всі залишилися незримо з нами в новому житті тут, вони направляють наші серця і думки, зігріваючи душі надією. А Стіна Пам’яті з кожним роком стає сакральною, стає святинею, яка випромінює дух любові і сили. Мені шкода тих, хто цього не розуміє і не буває тут.
Потім були ще промови біля перших стендів. Промов не слухав, бо вся увага була зосереджена на зустрічах з дорогими людьми і воїнами. Поклали соняхи до Володі Рижака, а виявляється він поруч з Артемом Абрамовичем (йому теж поклали соняхи). Познайомилися з його батьками. Подивився в очі батькові Артема і, немов у священному дзеркалі, побачив дно своїх очей. У всіх нас, батьків, – одні очі. Мабуть, через них та невидима нить – зв’язок з душами – проходить. Та сама. Між душею-розлукою-горем і небом.
Останній сонях віднесли до стенда з Ілюшою Гайдуком, вклонилися.
Познайомили мене сьогодні з паном Віктором Шишкіним. Він справедливо зауважив: «Велику роботу волонтери виконали, корисну, але напис на Стіні слід змінити: бо написано – “Воїни, що загинули за Єдину Україну”, а треба все ж вказати: в російсько-українській війні. Щоб не скористались потім цим формулюванням для вигадки: що війна була тільки проти сепаратистів. Бо це війна проти іноземного загарбника.» Мудре зауваження.
Коли підійшов Павло Нетєсов, головний натхненник і втілювач цього прекрасного проекту, ми подякували йому за подвижницьку працю у справі збереження пам’яті про воїнів-героїв України. «Добре діло ви зробили, – сказав я. «Не зробили, – зауважив Нетєсов, – робимо, і ще багато треба робити». Мені сподобався його підхід, молодець. Вірю, що він продовжить… Передав йому слушне зауваження Віктора Шишкіна. Він задумався. Сподіваюся, що настане час і такий напис з’явиться.
Бачили також нашого старого друга – вірного патріота Криму і представників кримських татар пана Ерфана Кудуса, він як завжди прийшов вшанувати пам’ять українських воїнів. Завжди тішуся його силою духу і вірою. Дуже приємною була зустріч, як і сама розмова.
Бог нагородив нас також ще двома прекрасними зустрічами. По-перше, ми зустріли викладача Святка з педагогічної практики пані Анжелу Денисенко з Харкова, яка свого часу написала прекрасний нарис про сина. Сьогодні вона нам розповіла багато нового про нього, ми ніби з сином поспілкувалися. Це була як нагорода Небесна. Обмінялися телефонними номерами і пораділи, що знайшли в цьому світі ще одну хорошу людину. А потім познайомилися з дівчиною з Варшави, яка розповіла нам багато про Святка і його друзів у Польщі, про Ходу Пам’яті у Варшаві з портретами загиблих воїнів України, про щире співчуття і підтримку поляків, про подвижницьку роботу нашого українського центру в Варшаві, прокат фільму Кантера «Добровольці Божої Чоти», про друзів Святослава – добровольців. Дякую, дорога Оксано!
На завершення відвідали Алею Небесної Сотні на Інститутській, вклонилися Героям Майдану і обійняли липку, яку встиг в Києві посадити син, коли приїхав.
Повертаючись додому відчув: одарувала нас сьогодні світлими дарами нова Святиня України – Стіна Солдатської Пам’яті. І недаремно ми так любимо і шануємо її.
Сергій ГОРБЕНКО
Сторінка Сергія Горбенка у Фейсбуці https://www.facebook.com/sergioalessandro.gorbenko
На фото: Сергій Олександрович Горбенко разом із сином Святославом (Скельдом), ще перед війною.
Відео: пісня “Добровольці Божої чоти” у виконанні добровольця, поета і барда Олекси Бика –
https://www.facebook.com/ukrreporter/videos/950871188420790/
