Під час дуже запеклих боїв за українську твердиню – донецьке летовище – уся країна почула про незламність наших «кіборгів». Восени 2014-го «Редута» було поранено.

Ще раніше, у червні 2014-го полковник Олександр Трепак разом зі своїми воїнами не дав ворогові захопити Центральну артилерійську базу озброєння у Бахмуті, а також соляну шахту на околиці цього ж міста, у якій українська армія зберігає величезні запаси стрілецької зброї.

23 березня 2016 року Олександра Трепака призначили командиром 3-го Окремого полку спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго. Він є Героєм України, кавалером двох орденів Богдана Хмельницького. Сьогодні Олександр Трепак – начальник штабу – заступнику командувача Сил спеціальних операцій ЗСУ.

З полковником Олександром Трепаком ми, кореспонденти «Українського репортера» познайомилися на початку жовтня 2020-го, коли разом з батьками полеглого воїна-добровольця Святослава Горбенка побували в музейно-меморіальному комплексі 3-го полку.

«Редут» разом зі своїми побратимами започаткували добру традицію – на невеличкому меморіальному полі, що біля музейного комплексу, рідні полеглих захисників сіють пшеницю. А коли настають жнива, то збирають символічний врожай. Цьогоріч, 1 жовтня цю традицію продовжили батьки Святослава Горбенка – Сергій Олександрович і Леся Вікторівна, у присутності командування частини, воїнів-“кіборгів” посіяли озиму пшеничку на честь сина Святка.

На наше запитання що допомогло «кіборгам» вистояти у цій борні полковник Олександр Трепак відповів так:

– Вважаю, що у кожному із нас ніби озвалося щось предковічне, наче із сивої давнини: «Хлопці, вам треба тут стояти!» І оте напутнє ніби вчувалося: «Ми не можемо вам скрізь допомогти, але тут разом з вами тримаємо цю твердиню». Напевно, тоді кожен із воїнів відчував ці невидимі ниточки духовного зв’язку… Ми розуміли: нам треба тут СТОЯТИ! Пліч-о-пліч, один біля одного. Про інше навіть не думалося.

Нам упам’ятку і такі слова “Редута” про “кіборгів”:

-Хоч я на той час і був полковником, але тоді, у цих хлопців я навчився у першу чергу бути українцем. Можливо, мені потрібно було для цього 40 років прожити, дослужитися до звання “полковник”, щоб зустріти їх у терміналі Донецького аеропорту, щоб ми дали зрозуміти один одному хто ми такі, що це – наша земля і що ми маємо робити. А чи молодий ти, чи – старий, чи маєш досвід чи ні, у тих умовах не мало ніякого значення. Найголовніше, щоб ти був по духу біля цієї землі, щоб розумів, де – твої побратими, а де – ворог. Все просто. І наші хлопці стояли… Вони стояли на своєму місці, не відходили…

6 грудня звання бригадного генерала Президент України також присвоїв:

полковнику Дмитрові Герезі – командувачу сил підтримки ЗСУ;
полковнику Дмитрові Делятицькому – начальнику штабу – заступнику командувача морської піхоти ВМС ЗСУ;
полковнику Михайлові Драпатому – заступнику командувача Об’єднаних сил;
полковнику Олександрові Кириленку – заступнику начальника Генштабу ЗСУ;
полковнику Вікторові Кучеренку – заступнику начальника об’єднаного штабу командування Об’єднаних сил ЗСУ;
полковнику Дмитрові Романову – начальнику штабу – заступнику командувача військ зв’язку та кібербезпеки ЗСУ;
полковнику Олександрові Трепаку – начальнику штабу – заступнику командувача Сил спеціальних операцій ЗСУ.

Також присвоєно звання генерал-майора бригадному генералу Владиславові Клочкову – начальнику Головного управління морально-психологічного забезпечення ЗСУ.

Фото на головній: 2020 рік. Командир 3-го полку Олександр Трепак прощається з Бойовим прапором частини у зв’язку з переведенням до іншого місця служби.

Фото 3-го полку.

Сообщение Керівник оборони Донецького аеропорту полковник Олександр Трепак (“Редут”) став бригадним генералом (+відео) появились сначала на Український репортер.

Званням Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» посмертно відзначений боєць Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» Святослав Горбенко. Доброволець загинув 3 жовтня 2014 року під час оборони Донецького аеропорту.

Рятуючи травмованого побратима, він був смертельно поранений осколком танкового снаряда. Під час церемонії вшанування пам’яті захисників, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої країни, високу нагороду з рук Глави держави отримали батьки Святослава Горбенка Сергій Олександрович та Лариса Вікторівна.

Звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» також посмертно присвоєне солдату Віктору Гурняку. Він загинув 19 жовтня 2014 року, коли під мінометним обстрілом вивозив поранених у районі 32-го блокпосту поблизу селища Сміле Луганської області. Нагороду отримали його батьки Петро Степанович та Марія Мирославівна.

Боєць 1-ої штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор” Святослав Горбенко у 19 років пішов добровольцем на фронт. Його не зупинило навіть те, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця, він знав кілька іноземних мов, закінчив військову кафедру, навчався у трьох вузах.

В Інституті філології Національного університету імені Тараса Шевченка Святослав опановував японську мову.

Святослав (позивний «Скельд») поліг в бою 3 жовтня 2014 року під час оборони аеропорту. Того дня загинули і Сергій Андреєв («Каспер»), а також троє воїнів 3-го Окремого полку спецпризначення – капітан Іван Литвинов, старший солдат Олександр Хруль, солдат Вадим Шешеня.

У той період (з 28 серпня по 4 жовтня 2014 року) обороною летовища командував полковник Олександр Трепак («Редут»), якому згодом за мужність та героїзм було присвоєно звання Герой України.

Кореспонденти «Українського репортера» познайомилися з “Редутом” на початку жовтня 2020-го, коли разом з батьками полеглого воїна-добровольця Святослава Горбенка побували в Кропивницькому, в музейно-меморіальному комплексі 3-го Окремого полку Сил спеціальних операцій імені князя Сятослава Хороброго. Тоді цим уславленим полком командував Олександр Трепак.

Він разом зі своїми побратимами започаткували добру традицію – у військовій частині, на невеличкому меморіальному полі, що біля музейного комплексу, рідні полеглих захисників сіють пшеницю. А коли настають жнива, то збирають символічний врожай. 1 жовтня 2020 року цю традицію продовжили батьки Святослава Горбенка – Сергій Олександрович і Леся Вікторівна, у присутності командування частини, воїнів-“кіборгів” посіяли озиму пшеничку на честь сина Святка.

Ось що говорив про воїнів-“кіборгів” полковник Трепак:

– Хоч я на той час і був полковником, але тоді, у цих хлопців я навчився у першу чергу бути українцем. Можливо, мені потрібно було для цього 40 років прожити, дослужитися до звання “полковник”, щоб зустріти їх у терміналі Донецького аеропорту, щоб ми дали зрозуміти один одному хто ми такі, що це – наша земля і що ми маємо робити.

А чи молодий ти, чи – старий, чи маєш досвід чи ні, у тих умовах не мало ніякого значення. Найголовніше, щоб ти був по духу біля цієї землі, щоб розумів, де – твої побратими, а де – ворог. Все просто. І наші хлопці стояли… Вони стояли на своєму місці, не відходили».

Таким воїном і був Святослав Горбенко.

Згодом його батько, Сергій Олександрович (науковець, лікар, майданівець) скаже: «Смерть ніколи не забере назавжди хоробрих Святославів з нашої непереможної землі, і в потрібний час, в небезпечний для Вітчизни час, місце полеглого князя Святослава Хороброго знову займе новий Святослав Хоробрий, як це сталося і тоді в Донецькому аеропорту. І ніколи пам’ять про Рицарів-Героїв України-Руси не буде забута».

Для батьків Святослава 3-й полк став рідним – «полком нашого сина – із ним тепер поєднує ще й ім’я «Святослав», – каже Сергій Олександрович Горбенко.

На наше запитання що допомогло «кіборгам» вистояти у цій борні Олександр Сергійович Трепак відповів так:

– Вважаю, що у кожному із нас ніби озвалося щось предковічне, наче із сивої давнини: «Хлопці, вам треба тут стояти!» І оте напутнє ніби вчувалося: «Ми не можемо вам скрізь допомогти, але тут разом з вами тримаємо цю твердиню». Напевно, тоді кожен із воїнів відчував ці невидимі ниточки духовного зв’язку… Ми розуміли: нам треба тут СТОЯТИ! Пліч-о-пліч, один біля одного. Про інше навіть не думалося.

Фото пресслужби Президента України

Читайте також:

• На подвір’ї оселі, де мешкають батьки воїна-добровольця “Скельда”, було піднято Державний прапор України

Сообщение Полеглим воїнам Святославу Горбенку і Віктору Гурняку присвоєно звання Герой України появились сначала на Український репортер.

«Орден виготовлений зі срібла 925-ї проби; кожна нагорода має індивідуальний номер та елементи захисту… Ордени виготовляють із переплавлених срібних речей, зібраних в усіх охочих. Запропонувати кандидатуру на нагородження може кожен на сторінці ордену в Фейсбуці; у поданні має бути описано героїчний вчинок кандидата. Нагородна рада перевіряє інформацію і приймає остаточне рішення. Орден є однією з найвідоміших українських недержавних нагород. Існують його оцінки як найпопулярнішої, найпочеснішої чи однієї з найпочесніших нагород в Україні, принаймні недержавних», – йдеться у Вікіпедії.

Серед нагороджених у різні періоди чимало славних українських лицарів, які боронили

країну від кремлівської орди, волонтерів, медиків. Багато хто з них і сьогодні на фронті.

Погляньмо і на список Героїв України, тих, кого удостоєно найвищої державної відзнаки. Десятки відомих прізвищ, в тому числі воїнів… Так, це люди – високої честі й моралі, виняткового служіння інтересам свого народу, нації. Водночас бачимо і деяких сумнівних персонажів, які одержали «героя» з рук президентів Кучми, Ющенка, Януковича, ще до початку війни з московією.

Чому, скажімо, Героєм України є людина, яка по тіньовій схемі, на підставних осіб поклала до кишені понад 20 гектарів лісових угідь у Київській області, приватизувавши і легалізувавши землю за допомогою влади, викравши у держави ці ресурси?

Невже справедливо, що таку найвищу нагороду свого часу вручили деяким митцям, які за «тридцять срібняків» веселять російську публіку, в тому числі й у кремлівських палацах? А хіба не викликає подив, що «зірковими» стали окремі газові й нафтові магнати, екс-міністри й топ-чиновники, причетні до розкрадання нашого національного надбання?

Отож давно у суспільстві говорять про те, що знівельовано це високе й почесне звання. Прикро. На нашу думку, держава ще й скупа на таку відзнаку. У нас тисячі воїнів гідні бути Героями України. Натомість лише час од часу відзначають «Зіркою» одного або декількох захисників. Часто – посмертно.

Одного разу під час розмови з поетом Іваном Драчем один із авторів поцікавився у нього:

– Ви – Герой України, кавалер трьох орденів «Ярослава Мудрого». Зірку часто одягаєте?

– Можу зізнатися: жодного разу не одягав. Просто такий час… Скільки героїчних людей не мають тієї Зірки… Зате скільки людей негідних нагороджено, – з нотками смутку промовив Іван Федорович.

Держава є скнарою не тільки щодо нагородження оборонців країни. Досі, на сьомому році війни, спостерігаємо прикрі тенденції замовчування подвигу воїнів. Держава «вливає» мільйони бюджетних гривень на потреби різних відомств, які мають опікуватися в тому числі й контрпропагандою. Водночас не побачите жодного інформаційного щита, на якому було б зазначено, що держава (народ) дякує захисникам України за їх подвиг у війні з російськими агресорами. Немає білбордів з портретами воїнів. Не побачите й жодного фото на бордах волонтерів. Міністерства та відомства вперто не замовляють соціальну рекламу. Мабуть, не вистачає клепки зробити таку просту, але вельми потрібну, справу. Це ж не “схематоз”!

Є чимало інших прикрих фактів, коли у вооючій країні не бажають цінувати величний подвиг захисників, возвеличувати повсякденно.

Звичайно, час усе розставляє на свої місця, хто є хто в історії і який слід залишив по собі. Зрештою, український народ визначає, хто справді є його правдивими і справжніми Героями.

Минулої п’ятниці, 21 травня, у Сумах відбулося нагородження Орденом «Народний Герой».

Цю почесну відзнаку було вручено й батькам полеглого захисника України Святослава Горбенка (Скельда) – Сергію Олександровичу й Лесі Вікторівні.

Боєць 1-ої штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор” Святослав Горбенко загинув 3 жовтня 2014 року під час оборони Донецького аеропорту, коли у напівзруйнованому терміналі виносив з-під обстрілу пораненого товариша.

Доброволець Скельд разом з побратимами тримав українське небо в тому пекельному аеропорту; це було якраз у той період, коли виснажені українські військові підрозділи відійшли на ротацію, а нове поповнення, яке прибуло обороняти термінал летовища, ще не зовсім орієнтувалося у бойовій обстановці.

Святославу було лише 19. Пішов добровольцем на фронт. Хлопця не зупинило навіть те, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця, він знав декілька іноземних мов, закінчив військову кафедру, навчався у трьох вузах. В Інституті філології Національного університету імені Тараса Шевченка Святослав опановував японську мову.

Скельд з побратимами були першими кіборгами, осінніми кіборгами. Цьогоріч держава нагородила Святослава Горбенка Орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Майже через сім років після загибелі.

Пригадуєте, що й досі побутує вислів: нагорода знайшла героя. Чому такі запізнілі нагороди знаходять справжніх героїв? Мабуть, відповідь на це питання криється у самій філософії ставлення влади до факту того чи іншого подвигу, відважного вчинку. Ось вручення відзнак «придворним» артистам, або ж людям з когорти «своїх» – у нас можуть, як мовиться, «на раз – два». Чому так? Схоже, й у цих справах діє ще один неписаний спецпривілей центральної влади: хочу – нагороджую, а хочу – замовчую… Це міцно вкоренилося разом зі створенням олігархату й паханату, за тридцять літ Незалежності увійшло у плоть і кров правлячої верхівки різних періодів.

Не можем не процитувати поета Романа Дронюка:

«…Ніхто не караний, не суджений ніхто:
Пов’язані, пов’язані усі.
Кожен чекає черги до корита
І марить владою вві сні…
…А хлопці падають, підкошені в бою.
Хто заплете тобі, Вкраїно, коси?
Хто витре зболену сльозу?»

І народ бачить цю кричущу несправедливість, розуміє, що таке справжні цінності. І каже: Герої не вмирають.

Як згадує Сергій Олександрович Горбенко, “син і надалі присутній у нашому житті, ми відмічаємо його дні народження, подумки або вголос звертаємося до нього. Інколи він відповідає нам або уві сні, або невловимими знаками на життєвому шляху…”.

Батьки Святослава принесли його посмертні нагороди на могилку сина, що на столичному берковецькому цвинтарі. І ми схиляємо голови у журбі за Героєм, шануємо також подвиг тисяч і тисяч інших славних захисників України.

Схвилював допис у Фейсбуку Сергія Олександровича Горбенка, який написав:

«На церемонії нагородження в Сумах я сказав, що ми з дружиною давно зрозуміли і прийняли просту істину: наш Святко давно перестав бути тільки нашим сином, він став сином всього УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. Колись із двох Родин: своєї ближньої – нашої, і великої ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ він обрав другу.

За неї він пожертвував і нашим щастям, і своїм життям. Йому було важливо, щоб жива була ЙОГО ВЕЛИКА РОДИНА – Україна, і щоб вона була захищена і СВОБІДНА! Тому він і пішов на цей фронт, а потім – у ДАП (Донецький аеропорт. -Ред.), бо розумів те, що не розуміють, на жаль, багато з тих, хто надіється пересидіти і пристосуватися: «вони (вороги) не дадуть нам довчитися».

Вони не дадуть нам і спокійно жити. Тому не здолавши цього ворога, не захистивши країну – дуже зарано брати участь в проектах на кшталт: «жити, заробляти, святкувати і проводити паради». Під час війни є тільки одна важлива і реальна робота: працювати на перемогу над ворогом. В усьому – щоб ти не робив, не говорив, не думав. І в цьому Святослав, звичайно був правий, хоч був замовчаний і відкинутий «своїми», а його батьки – переслідувані і принижені «своїми». Багато хто (і я також), буває, у хвилини відчаю так думаю: справедливості на цій землі немає, і все марно.

Але з огляду на ретроспективу на прожиті важкі роки життя, я побачив що саме ця Велика Родина – справжній УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД, який і захистив Святка, його Пам’ять. Бо і ховав його народ (я був тоді просто не в силах), і кошти на пам’ятник йому зібрав народ.

Народ, а не я добився і його визнання, і нагородження. Нас, батьків, люди своєю завзятістю і наполегливістю просто змушували триматися, не опускати руки і брати участь в кожному етапі процедур. Нам було важко, але повага до сина і до Вас забовязувала із останніх сил тримати у собі емоції. І ось відбулося те, до чого я не сподівався дожити: спочатку визнання добровольців керівництвом нашої держави, а в тому числі і Святка, і – нагородження…».

Ось такі щирі і відверті роздуми батька Героя.

Виняткової ваги слова: доброволець Святослав Горбенко став «сином всього українського народу». Прийдімо на Михайлівську площу, до Стіни пам’яті Героїв. Помолімося стиха. Запалімо свічечку. Божечку ти наш, скільки ж тут великих синів і доньок великого і непереможного українського народу!

Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана КОВАЛЬОВА 

Сообщение Народ шанує своїх Героїв. У Сумах відзначили подвиг захисників України появились сначала на Український репортер.

На жаль, були і втрати. 3 жовтня, у Залі Пам’яті, що на території Міністерства оборони України, відбувся щоденний ранковий церемоніал вшанування мужніх українських захисників, які загинули цього дня 2014-го, 2016-го і  2019 року під час боїв з російськими терористами.

Одним із наймолодших захисників Донецького аеропорту був Святослав Горбенко (позивний “Скельд”), боєць 1-ої штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор”.

Юнкові було лише 19. Пішов добровольцем на фронт. Його не зупинило навіть те, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця, він знав кілька іноземних мов, закінчив військову кафедру, навчався у трьох вузах. В Інституті філології Київського національного університету імні Тараса Шевченка Святослав опановував японську мову.

В Інституті філології, на другому поверсі “жовтого” корпусу, є іменна аудиторія, названа на честь Святослава.

Під час тих страшних осінніх днів і зринуло серед нашого народу рідкісне слово – кіборги. Святослав з побратимами були першими кіборгами, осінніми кіборгами. Кажемо, що Герої не вмирають. Як згадує Сергій Олександрович Горбенко, “син і надалі присутній у нашому житті, ми відмічаємо його дні народження, подумки або вголос звертаємося до нього. Інколи він відповідає нам або уві сні, або невловимими знаками на життєвому шляху…”.

Святослав, Святко, як лагідно називали його батьки, пліч-о-пліч обороняв Донецький аеропорт разом з воїнами 3-го Окремого полку спеціального призначення імені Князя Святослава Хороброго.

1 жовтня 2020-го батьки Святослава – Сергій Олександрович і Леся Вікторівна – відвідали у місті Кропивницький цю військову частину – героїчний 3-й полк, оглянули музейний комплекс бойової слави, розпитували воїнів, які обороняли аеропорт разом із Святославом про обставини боїв 3 жовтня 2014 року, про те, яким був їхній син (“Скельд”) у тій страшній борні за Україну. Це був великий воїн великої України!

В полку свято зберігають пам’ять про оборонців рідної землі, шанують їхній подвиг, роблять усе для того, щоб імена героїв були навічно в пам’яті народній.

Два роки тому командування 3-го полку повідомило подружжя Горбенків, що до Києва прибудуть посланці цієї військової частини з відповідальною місією – вперше розгорнути Прапор полку над могилою Святослава.

Ми ж нагадаємо, що Указом Президента України від 22 серпня 2018 року полку присвоєно почесне найменування «імені князя Святослава Хороброго» і вручено  Прапор. Ось цей стяг вперше, з шаною і великою повагою урочисто розгорнули на Берковецькому кладовищі, де спочиває хоробрий захисник Донецького аеропорту Святослав (на фото).

А в самому полку започатковано добру традицію – біля музейного комплексу бойової слави є меморіал вшанування подвигу героїв. Тут – і невеличке поле, на якому сіють пшеницю рідні полеглих воїнів. А потім – і жнива, збирають символічний врожай. Цьогоріч, 1 жовтня цю традицію продовжили батьки Святослава Горбенка Сергій Олександрович і Леся Вікторівна у присутності командування частини, воїнів-“кіборгів” посіяли озиму пшеничку на честь сина Святка. Нехай росте хліб!

Родини полеглих героїв для 3-го Окремого полку завжди  є своїми, усі вони – як велика українська родина.

Слава Героям!

Сообщение Батьки полеглого героя-кіборга посіяли пшеницю на меморіальному полі в 3-му полку спецпризначення появились сначала на Український репортер.

Під таким заголовком “Український репортер” 8 березня розмістив статтю.

Ми розповіли про чорну звістку з фронту. Про те, що знову до чиєїсь сім’ї привезуть домовину з тілом полеглого воїна. Невимовне горе спіткало чиюсь родину. На превеликий жаль, майже кожного дня подібна жахлива звістка прилітає до того чи іншого села, міста. Люди стають навколішки, зустрічаючи свого загиблого соколика.

Нам, в редакції, відомо про настрої громадськості. А люди й кажуть: нехай би приїхали провести свого воїна в останню путь міністр оборони, начальник Генштабу… Це було б правильно. Бо вони відповідають за своїх солдатів, зобов’язані їх берегти. Але високе начальство не приїде. Не положено по статусу і рангу. Тому ми, журналісти й порушили цю злободенну тему.

Як відомо, на території міноборони є Меморіальний комплекс вшанування пам’яті військовослужбовців Збройних Сил України, які загинули за свободу, незалежність та територіальну цілісність України, світовий мир та порядок.

Торік, 4 жовтня у статті «Дзвін пам’яті й забуті солдати» «Український репортер» розповідав про «голос» Дзвону Пам’яті:

“В Міністерстві оборони є щоденний поминальний ритуал – удари дзвону, залежно від кількості загиблих у цей день.

3 жовтня 2019 року Дзвін тричі озвався до світу. Почуйте люди! Казенна звістка нашого мілітарного відомства сповіщає: «Цього дня у 2014 році внаслідок збройної агресії РФ загинули українські захисники:
Капітан Литвинов Іван Олександрович.
Старший солдат Хруль Олександр Григорович.
Солдат Шешеня Вадим Валерійович.

Дзвін мав би п’ять разів озватися до світу, але не зміг. Не дозволено. Не було такого наказу. З жовтня 2014-го на полі бою, стоячи в обороні Донецького аеропорту, впали п’ятеро синів України. Запримітьмо на віки вічнії: п’ятеро! А подзвін… лише по трьох.

Кого ж не побачили? Сергія Андрєєва (позивний Каспер), Святослава Горбенка (позивний Скельд). А все тому, що вони воювали в загоні Добровольчого українського корпусу «Правий Сектор», тобто добровольцями. Хоч ці хлопці й билися пліч-о-пліч з армійцями на тій аеропортівській твердині проти путінської орди, однак у Міністерстві оборони України їх вважають чомусь «чужими» – не військовослужбовцями, себто. Яка кричуща несправедливість! Поділили захисників Вітчизни на своїх і чужих. Невігластво, якого світ не бачив.

Усі п’ятеро загинули в одному бою. Мені розповідали, що Скельд під обстрілами допомагав виносити поранених десантників у безпечне місце, яке знаходив у тих мурах-терміналах. Нині ж міноборонівський циркуляр засвідчує, що подзвін на пошанування подвигу таких воїнів як Скельд не повинен лунати. Але ж Скельд не є чужим для військового відомства. Йому було посмертно присвоєно офіцерське звання – молодший лейтенант запасу”.

Очевидно, матеріали “Українського репортера” не пройшли повз увагу керівництва держави.

Сьогодні, 11 березня Президент України Володимир Зеленський під час представлення нового міністра оборони Андрія Тарана окремо наголосив на важливості вшанування бійців, загиблих на сході України.

«Наразі розробляється церемонія почесного вшанування кожного героя, який віддав своє життя за Батьківщину. Ми всі молимо Бога, щоб таких церемоній було якомога менше. Але поки що в нас триває війна, і пам’ять кожного, хто загинув заради України, буде вшанована належним чином», – сказав Володимир Зеленський.

Глава держави нагадав, як на батьківщину повертали тіла екіпажу та українських громадян, які загинули в авіакатастрофі літака МАУ в Ірані у січні цього року. «Тоді я звернувся до Міністерства оборони й попросив розробити таку ж церемонію на високому рівні для кожного героя, який повертається з Донбасу», – повідомив Президент.

Володимир Зеленський наголосив, що впродовж найближчого тижня за участі нового міністра оборони, начальника Генерального штабу та Міністерства у справах ветеранів має бути розроблений такий план.

«Ми готові допомогти на майданчику Офісу Президента. Я особисто теж хочу займатися цією розробкою, щоб у кожному містечку, куди повертаються наші герої, ми не просто ставилися з повагою, а щоб це було на найвищому рівні, який існує у світі», – зазначив Глава держави.

Фото на головній: 2018 рік. Солдата 28-ї бригади Павла Білика, який загинув від кулі снайпера, навколішки зустрічали в рідному селі на Вінниччині.

Фото із сайту Цензор.нет

Сообщение Нарешті держава відкорегує церемонію почесного вшанування полеглих героїв. Про це постійно писав “Український репортер” появились сначала на Український репортер.

«Ми пам’ятаємо усіх, хто віддав своє життя заради миру… Це потрібно… усій Україні, щоб ми пам’ятали своїх героїв», – говорив торік, у жовтні, міністр оборони України Степан Полторак під час церемонії відкриття Меморіального комплексу вшанування пам’яті військовослужбовців Збройних Сил України, які загинули за свободу, незалежність та територіальну цілісність України, світовий мир та порядок.

Тут часто чути, як у вуличне гуркотіння Повітрофлотського проспекту вривається особливий «голос» Дзвону Пам’яті. В Міністерстві оборони є щоденний поминальний ритуал – удари дзвону, залежно від кількості загиблих у цей день.

3 жовтня Дзвін тричі озвався до світу. Почуйте люди! Казенна звістка нашого мілітарного відомства сповіщає: «Цього дня у 2014 році внаслідок збройної агресії РФ загинули українські захисники:

Капітан Литвинов Іван Олександрович.
Старший солдат Хруль Олександр Григорович.
Солдат Шешеня Вадим Валерійович.

Дзвін мав би п’ять разів озватися до світу, але не зміг. Не дозволено. Не було такого наказу. З жовтня 2014-го на полі бою, стоячи в обороні Донецького аеропорту, впали п’ятеро синів України. Запримітьмо на віки вічнії: п’ятеро! А подзвін… лише по трьох.

Кого ж не побачили? Сергія Андрєєва (позивний Каспер), Святослава Горбенка (позивний Скельд). А все тому, що вони воювали в загоні Добровольчого українського корпусу «Правий Сектор», тобто добровольцями.

Хоч ці хлопці й билися пліч-о-пліч з армійцями на тій аеропортовській твердині проти путінської орди, однак у Міністерстві оборони України їх вважають чомусь «чужими» – не військовослужбовцями, себто. Яка кричуща несправедливість! Поділили захисників Вітчизни на своїх і чужих. Невігластво, якого світ не бачив.

Усі п’ятеро загинули в одному бою. Мені розповідали, що Скельд під обстрілами допомагав виносити поранених десантників у безпечне місце, яке знаходив у тих мурах-терміналах. Нині ж міноборонівський циркуляр засвідчує, що подзвін на пошанування подвигу таких воїнів як Скельд не повинен лунати.
Але ж Скельд не є чужим для військового відомства. Йому було посмертно присвоєно офіцерське звання – молодший лейтенант запасу.

Святославу було лише 19. Був добровольцем 1-ї штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор”. Записався на передову, не замислюючись ні на хвилину про те, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця; він знав кілька іноземних мов, закінчив військову кафедру, навчався у трьох вузах. В Інституті філології Шевченкового університету Святослав опановував японську мову.

Його могилка – на столичних Берківцях. З жовтня батьки Святослава принесли квіти, запалили свічечку.

Торік, коли на території Міноборони за участю президента Петра Порошенка відкривали Дзвін пам’яті, на церемонію запросили і батьків полеглих героїв. Серед них було і подружжя Горбенків.

Президентська охорона влаштувала принизливу процедуру контролю змісту сумочок та портфелів усіх запрошених. Усе це дійство нагадувало не вшанування пам’яті хоробрих лицарів свої землі, а вседозволеність «опричників» першої особи, такий собі шабаш “тілоохоронців”, які ніколи не будуть в окопах, які ніколи не відатимуть, що означає бойове братерство і справжнє побратимство.

Тоді лунав подзвін по усіх полеглих. У залі пам’яті були портрети тих, хто ніколи не повернеться з доріг війни, в тому числі й Святослава Горбенка. Добрі, світлі, сонячні обличчя.

Найкращі сини неньки України! Святі люди, так і хочеться зронити це слово. Бо хіба не є великою святістю свідома пожертва власного життя заради усього люду? Заради спасіння усього живого від лютого звіра.

Забули? Сьогодні шкода й подзвіну? А як ж запевнення тодішнього міністра Степана Полторака: «Ми пам’ятаємо усіх, хто віддав своє життя заради миру…»? Для кого це мовлено? Для публіки? Для «князя» на ймення Порошенко?

Сьогодні Степан Полторак уже в статусі «колишній». Вже не при міністерському портфелі. У нього в житті все, як мовиться, тіп-топ: «грудь в медалях і орденах» (скажімо, повний лицар Ордену Богдана Хмельницького), іменна вогнепальна зброя, кандидат наук, при найвищому званні (генерал-армії), пенсіон – дай Боже такий кожному! І так далі, і тому подібне.

Хотілося б, щоб і в родинах полеглих героїв було все так чудово, або ж бодай трішки наближено до соціально-побутових умов наших віп-персон. Але ж так не буває. Життя якось так несправедливо розподіляє, кому бути чужим, кому – своїм. На фронті усі – свої…

Це вже потім, коли генерали й начальники «вмикають» свої параграфи та інструкції, виявляється, що тут, у глибокому тилу, починають діяти якісь дикунські правила. Родини полеглих добровольців страждають від образ цинічних водіїв маршруток, чують на свою адресу несправедливі докори від чиновників різного калібру, зустрічаються з черствістю, байдужістю, брехнею.

Скажімо, що заважає чиновникам Міноборони записати ім’я полеглого Святослава Горбенка, молодшого лейтенанта запасу, до Книги пам’яті? Але щось же заважає. Батьки Святослава звернулися з відповідною заявою-проханням до міністерства. Десь лежить у глибокій шухляді їхнє прохання.

Ні подзвіну, ні запису в Книзі пам’яті. Молодший лейтенант Святослав Горбенко є чужим для Міністерства оборони? Ви чуєте це, новий наш міністр оборони Андрій Загороднюк?

Пане Андрію, поцікавтеся, будь ласка, як воював Скельд хоча б у Героя України, командира окремого полку спецпризначення імені князя Святослава Хороброго полковника Олександра Трепака (позивний Редут).

Бійці цього полку першими зупинили ворога на підступах до Донецького аеропорту в 2014 році, а потім героїчно його захищали на чолі з полковником Олександром Трепаком (Редутом).

«Ми пам’ятаємо вашого сина, хороброго Святослава, який воював разом з нами і поліг в бою 3 жовтня 2014 року» , – сказали батькам героя військовики з полку, які торік прибули з почесною місією до Києва. Вони прийняли рішення вперше розгорнути славний стяг полку над могилою Святослава Горбенка.

Ось вам яскраве потвердження того, як діють справжні, чисті душею люди, відважні лицарі землі української! Скельд для них – свій.

А для чиновників Міноборони він, на жаль, не вписується в циркуляр. Бо для них не людина на першому плані. Не її доля, не її подвиг, а параграф, папірець. Тому й подзвіну шкода. Між іншим, отой Дзвін пам’яті виготовлено на пожертви небайдужих громадян.

А тії доброчинці, дай Боже їм здоров’я, давали свої кревні, очевидно, не для того, аби дзвін розділяв полеглих героїв на своїх і чужих.

Натомість маємо таку біду. І таке дикунство. Ми ж знаємо, що є День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Є відповідний президентський указ щодо гідного вшанування пам’яті військовослужбовців і учасників добровольчих формувань, увічнення їх героїзму.

І де ж це, «гідне вшанування»?

Пригадую, що одного разу американський журналіст з видання “The Daily Signal” Новен Петерсон сказав мені, що “такі воїни, як Скельд мають бути взірцем для суспільства”. За його словами, українські воїни на Донбасі захищають в тому числі й весь світ від російської загрози.

Дзвін пам’яті якраз і має сповіщати світу, якими саме героями пишається наша земля, кого саме шанує, перед ким схиляє в шанобі голови.

Леонід ФРОСЕВИЧ

На фото: Святослав Горбенко приймає військову присягу.

Сообщение Дзвін пам’яті й забуті солдати появились сначала на Український репортер.

На високому п’єдесталі перед першим танком (між іншим, радянським Т-34) височить фігура польського солдата у формі початку 20-го століття в шоломі та френчі. Права рука високо здіймає шаблю, як у воїнів генерала Ярослава Домбровськєго, а ліва піднімає знамено Вітчизни, яке високо тримали добровольці всіх часів і епох.

Така красномовна деталь як пам’ятник саме Солдату Добровольцю в Державному музеї Польщі, музеї, присвяченому, перш за все, історії офіційної польської армії, говорить сама за себе. Говорить про те, що держава і народ високо цінують саме добровольців, які є фундаментом і силою всіх родів Війська Польского.

Згадуються добровольці і в державному гімні Польщі:
«Marsz, marsz, Dąbrowski,
Z ziemi włoskiej do Polski.
Za twoim przewodem
Złączym się z narodem. »

«Марш, марш, Домбровський,
З землі італійської до Польщі!
За твоїм проводом
Поєднаємось з народом.»

Коментарі зайві. Всі поляки: і держава, і суспільство пам’ятають, що основою відродження їх Вітчизни з небуття, визволення з окупації, звільнення від чужинців були саме добровольці. Поляки не раз відбивали смертельні навали, які не витримували інші європейці (монголо-татар, турків, шведів), пережили зраду своєї країни усією Європою, розділення і знищення своєї країни європейськими сусідами у змові з напівазійською Росією. Пережили бездержав’я і майже столітню окупацію своєї країни, але залишилися нацією, відбили лютих зайд, здобули свободу. І завжди основою відродження сили народу і його духу були саме воїни добровольці. Їхній подвиг, пам’ять про них – віднині святиня в Польщі. І цей культ честі Добровольців існував завжди, навіть після перших їхніх невдалих виступів і поразок.

Хтозна, можливо ця повага і пошана з часом і привела до того, що на місце вбитих героїв ставали все нові і нові, і лави добровольців завжди поповнювалися польським народом, хтозна, може саме тому полякам і вдалося нарешті скинути з себе ненависне московське іго, а також залежність від Австрії і Німеччини.

Взагалі, пам’ять про захисників Вітчизни і особливо полеглих воїнів в Польщі – святе. Пам’ятаю, як мене вразив зовсім не пафосний життєвий епізод на тих же Ієрусалимських алеях весною 2017 року. Ми їхали на Старувку в бусі і вийшли одразу ж на Алеях, щоб трохи пройтися центральною частиною по дорозі до Старого міста. З нами поруч їхав молодий чоловік десь 30-ти років з косичкою і молодіжним тату на передпліччі, очевидно, велосипедист, бо віз свій ровер. Вийшов з нами на одній зупинці. Вже збирався сісти і поїхати вздовж Алей, коли раптом пішов прямо вперед по тротуару, Прослідкувавши за ним поглядом, ми побачили, що він підійшов до простенького цегляного меморіалу з надписом: «Тут пролилася кров поляків, 1944 рік». ( Такі маленькі стелли є по всій Варшаві на згадку про героїзм і жертву польських воїнів-добровольців генерала Тадеуша Бур-Коморовського, які підняли відоме Варшавське повстання проти німців 1 серпня 1944 року.) Майже всі повстанці загинули ( біля 200 000 чоловік за весь час). Після придушення повстання карателі з СС розстрілювали полонених і поранених повстанців по всьому місту. Зазвичай на таких стелах, крім надпису, стоять лампадки і лежать живі квіти. Завжди чистота і порядок, ніколи не побачите розбитих лампадок чи розкиданих квітів. Думаєте, це держава робить? Ми побачили, як і хто це робить.

Молодий поляк підійшов до пам’ятної стели і підняв вазу з квітами і лампадку, що впали. Акуратно поставив… Потім сів на велосипед і поїхав по своєму маршруту. Просто зробив це як звичайну справу. Думаю, так і по всій Варшаві і на Урсусу і на Полі Мокотовському і на Вілянуві.

Ми тоді приїхали до родичів і друзів і були вражені цим контрастом, адже в Україні ми на той час не те що меморіали, а свіжі могили воїнів-захисників змушені були захищати, і не в прифронтовій зоні, а в тилу і навіть у столиці.

Доля сучасних українських воїнів-добровольців славна, але водночас гірка і трагічна. Ставлення до них в нашій державі дике і ненормальне, як і спосіб війни, яку веде проти нас ворожа Росія. Коротко оцінку цього ставлення висловив саме воїн-доброволець батальону «Донбасс», за збігом долі саме поляк – Конрад Камінський. Свого часу, звертаючись до Порошенка, він сказав: «Ви не маєте честі, не маєте гонору».

В такий спосіб доброволець висловив обурення «дивовижною» і несправедливою політикою і ставленням держави і суспільства саме до воїнів-добровольців, які першими стали на захист України у важких 2014-2015 роках. Суть цього ставлення проявилося в тому, що, на відміну до військовослужбовців ЗСУ, добровольці не тільки були позбавлені статусу захисників Вітчизни і офіційної реєстрації з наданням статусу учасника бойових дій – їх звинувачували в усіх можливих і неможливих злочинах, дискредитували, арештовували, і це робила та держава, яку вони захистили від загарбання і знищення. Скільки відкрито щодо них кримінальних проваджень?! А скільки добровольців у воюючій країні кинуто за грати: 2 тисячі, 8 тисяч чи більше?!

Родини загиблих добровольців з початку війни були позбавлені державою визнання і прав, які мали родини полеглих військовослужбовців. Замість допомоги Порошенко і тодішній Кабінет Міністрів придумали «Порядок», згідно з яким вимагали від батьків загиблих солдат свідчень за кожну смерть їх синів.

Вдумайтеся, не з командирів добробатів питала держава, які мали подавати ці дані, а з батьків і вдів, які не могли ще отямитися від горя. І жодні доводи не діяли, не бралися до уваги заклики до совісті. Чиновники собезів, посилаючись на згаданий «Порядок», тільки байдуже знизували плечима: закон, мовляв, такий. Але хто прийняв цей закон і коли він став чинним? Саме в той час, коли на захист своєї землі піднялися добровольці, саме тоді, коли вони рішучим наступом в 2014 році змусили відступити не тільки кримінальників-колаборантів, але й професійних російських спецпризначенців і десантників? Це зовні виглядало як свідоме придушення добровольчого руху в Україні саме в час, коли добровольці могли змінити хід війни.

«Ми могли перемогти ще в 2014 році, – гірко скаже потім один із них. – Тільки нам не дали». Але дивно так не дали: бо не тільки ворожа Росія і Путін намагалися фізично знищити і дискредитувати добровольців, але й сама українська влада руками чиновників і силовиків адміністративно усіляко їх нищила і гнала з фронту. Згадайте хоча б 2014 – 2015 роки: тоді добровольчі батальйони змушували тотально переходити в підпорядкування або МВС, або Нацгвардії, або МО, або СБУ… І горе тим, хто не підкорився і не захотів цього робити: вони залишилися в рідній державі поза законом, їх переслідували. Трагедія «Лісника», трагедія «Торнадо», переслідування добровольчих батальйонів «ДУК ПС», «ОУН», «Карпатська Січ» вже стали історією, і ось-ось забудуться, але вони були і ми, ще живі, про них пам’ятаємо.

Особливо вражаючою, дивною і незрозумілою була позиція двох відомих людей, які всі 5 минулих років були при владі і по суті офіційно закликали українців в 2014 році до створення добровольчих батальйонів. Я говорю про Олександра Турчинова, який був з 26 лютого по 7 червня 2014 року Верховним Головнокомандувачем України, а після передачі повноважень Петру Порошенку  – Секретарем Ради національної безпеки і оборони і депутата ВР України, Дмитра Яроша, який водночас був в 2014-2015 році Провідником національно-визвольного руху «Правий сектор», а згодом, після обрання до парламенту, став радником начальника Генерального штабу (генерала Муженка). Вони під час російської навали (захоплення Криму, дій російських ДРГ в Донбасі) виступили із закликом до народу України створювати добровольчі батальйони.

І навіть на перших порах сприяли їх створенню, утриманню, фінансуванню і озброєнню. Що, безумовно, дало колосальний рятівний ефект для країни в перші місяці війни, бо всі ми пам’ятаємо, який жах посіяли добровольці в лавах нападників, російських військ, які вдерлися в Україну, розраховуючи, що армії майже немає, а цивільне населення не зможе себе захистити. Добровольчі батальйони «Дніпро 1», «Дніпро 2», «Донбас», “Шахтарськ”, ОУН, ДУК ПС, “Київська Русь”, “Золоті Ворота”, “Карпатьска Січ”, по суті поховали мрію Путіна на парад «обласних республік» на кшталт ЛНР і ДНР.

Росіянам не вдалося захопити ні Дніпро, ні Запоріжжя, ні Одесу, ні Харків. План «Новоросія» був зірваний саме добровольцями в першу чергу, бо вони прийняли на себе перші удари  ворога, поки військомати тільки поповнювали лави Збройних Сил, роздерибанених при попередніх президентах.

Допомогли добровольці, зокрема ДУК ПС, втримати і Донецький аеропорт і Піски, де стікав кров’ю наш нечисельний тоді загін спецпризначенців і десантники. Не віддали, відстояли аеропорт до підходу нових сил – десантників 79-ї і 80-ї бригад, танкістів 1-ї бригади і 92-ї ОМБ.

І поруч із спецпризначенцями і десантниками платили кров’ю і віддавали життя добровольці. Серед них був і наш синок Святослав, який не став чекати своїх офіцерських погонів і пішов простим солдатом в ДУК ПС, сказавши: «Тату, вони все одно не дадуть нам ні жити, ні навчатися» (на той час він був студентом-випускником Київського університету).

Він був мудрішимза багатьох старших від нього людей, які зараз поспіль, упродовж майже шести років війни, серйозно вірять: якщо вибачити ворогу смерті 13 тисяч українських воїнів, каліцтво десятків тисяч інших захисників, зламані долі родин, то вони дістануть мир від вбивці й загарбника.

Відео із Фейсбук-сторінки 3-й окремого полку СпП імені князя Святослава Хороброго

Втім, не тільки наш син Святослав, але і всі добровольці думали так, і тому вони готові були йти до кінця, битися на смерть, до остаточної перемоги, «дійти до Москви і там стріляти до останнього патрону»,- як казав генерал Кульчицький.

Може й тому вони, роззброєні і неукомплектовані, часто голодні і погано навчені військовій справі, вигравали бої і мали всі шанси виграти війну. Може й тому із захопленими в полон добровольцями сепари і росіяни розправлялися з особливою люттю, піддаючи їх нечуваним катуванням, страчували. Добровольці – хоробрі, мотивовані і високопатріотичні солдати – стали справжньою грізною зброєю України, страшнішою для Путіна ніж атомна зброя, танки і літаки.

Особливо боялися московські зайди, що добробати перейдуть кордон і перенесуть війну на територію РФ, що між іншим вимагали і правила військової науки. Про це говорив і покійний генерал Кульчицький, і підступно вбитий розвідник «Лісник».

Може тому, підлим і підступним ворогом був і влаштований кривавий Іловайський коридор, в якому по суті організували нищівний розстріл добробатів, зібраних під Іловайськ разом зі ЗСУ. Ми пам’ятаємо перші вимоги Путіна як умови для «переговорів» (а цих перемовин направду він потребував сам, бо не встигав тоді з «гуманітарним» підвезенням набоїв своїм найманцям і хотів зупинити наступ добровольців): прибрати з фронту добровольчі загони.

На превеликий подив, новий Головнокомандувач Порошенко охоче на це пристав… І почалося: країна, яка потребувала захисту, руками своєї ж влади почала переслідувати своїх захисників – по суті на корню ліквідовуючи добровольчий рух.

Рятівний, як на мій погляд, рух. Бо історія і Польщі, і всіх інших країн, нині успішних, це є історія перетворення доброовольчих підрозділів в ефективну переможну армію… Бо саме добровольці є її оплотом, кістяком і Духом.

Не будемо забувати також, що і солдатів ЗСУ 2014-2015 років певною мірою можна назвати добровольцями, адже більшість з цих людей добровільно йшли у військкомати, в армію, не думаючи ані про контракти, ані про гроші. Вони йшли захищати Батьківщину.

Добровольцями можна вважати й іншу категорію солдатів тих років, які просто не «косили», не втікали від служби, коли їх викликали військкомати, і залишали родини, роботу і навіть бізнес в ім’я служіння Вітчизні.

Всі ці люди були одного духу, вони були братами по духу. Вони стали нашими героями і нашою cлавою і гордістю, а для своїх родин – невимовною біллю, яку не лікує час, особливо наш. Бо в цей період більшість людей, піддавшись на брехню і тиск підступного ворога, готові пробачити йому цю кров. Святу кров добровольців – воїнів-захисників.

Але ця політика забуття почалася ще в 2014 році, коли почався страшний і моральний і державний злочин: невизнання загиблих добровольців. Демонстративна НЕДОПОМОГА і НЕВШАНУВАННЯ їхніх  осиротілих родин.

І що також дивує: першими, хто зрадили добровольців, стали ці дві особи, які призвали їх на захист Вітчизни, бо ні Секретар РНБО Турчинов, ні рдник начальника Генштабу, депутат ВР, Провідник “Правого Сектора” Ярош ані словом, ані дією не виступили проти політики замовчування вбитих добровольців, політики їх дискредитації, арештів, політики їх невизнання державою.

Не стали жодного разу в оборону пам’яті полеглих воїнів, які відгукнулися на їхній заклик, ані за долю їхніх розтерзаних родин ні Ярош, ні Турчинов. Жодного разу не виступили вони проти злочинного, ворогом вигаданого, «Порядку визнання» загиблих, жодним словом не виступили проти цілеспрямованої, керованої Порошенком, дивовижної (з точки зору потреби оборони) політики згортання добровольчого руху України.

Усі ці 5 років я принципово стояв на боці добровольців, як людей і як соціального явища, як нашої зброї в боротьбі. Як міг я відстоював їх права і боровся за їх пам’ять. І це не тільки тому що мій син – один із них, це перш за все тому, що я розумію те, що розуміє польський народ, який вже переміг і вигнав окупанта: добровольці – це сіль нашої землі, її найкращі воїни, основа і оплот нашого війська і запорука нашої перемоги.

Поки живий добровольчий рух, ніхто ніколи не переможе Україну. Тож в чорний, але пам’ятний для мене і для нашої родини день – 3 жовтня, день загибелі сина під час захисту Вітчизни, я кажу: «Вічна слава добровольцям – найкращим громадянам країни! Вічна слава добровольцям України! Героям Слава!”

ГОРБЕНКО Сергій Олександрович

P.S. Світлій пам’яті сина Святослава і його Небесним Братам – воїнам-добровольцям присвячується ця стаття.

На фото: Горбенко С. О. : “Наш син Святослав, як і всі добровольці, готовий був йти до кінця, битися на смерть, до остаточної перемоги”.

Фото: “Український репортер”

Читайте також:

• “Для нас вони – живі!” Роздуми батька полеглого воїна біля Стіни Пам’яті
• “Син дивився вперед, як у вічність, збирався у свою дорогу”. Спомин батьків полеглого воїна розриває душу

Сообщение Сьогодні – п’яті роковини з дня загибелі захисників України в Донецькому аеропорту (+відео,фото) появились сначала на Український репортер.

Святослав поліг в бою 3 жовтня 2014 року під час оборони аеропорту. Хоч і закінчив військову кафедру, але воював бійцем 1-ої штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор”. Йому було лише 19. На фронт пішов добровольцем. Хлопця не зупинило навіть те, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця, він знав кілька іноземних мов, навчався у трьох вузах. В Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Святослав опановував японську мову. Для таких як Святко (а саме так, лагідно, називали Святослава вдома, у родині) захист Вітчизни справді було святою справою.

Редакція “Українського репортера” вирішила ознайомити своїх читачів з дописом Сергія Олександровича Горбенка.

“Сьогодні відбулася ще одна значна подія в житті нашої родини і біографії Святка. Нам зателефонували з ДУК ПС і запросили на церемонію нагородження. Святка знайшла його стара нагорода: «Бойовий Хрест Українського Добровольчого Корпусу». Я пишу – «стара», тому що його нагородили ним ще в 2017 році, але тоді ми не змогли приїхати з поважної причини, але командир ДУК ПС не забув про це і ось нас викликали знову.

Оскільки у дружини Лесі нині – день народження, я думав що і цього разу ми не зможемо приїхати. Втім, родина наполягла і я подумав, що з поваги до пам’яті сина і його побратимів – добровольців дійсно варто поїхати. Шкода тільки що Леся не змогла. Бо саме вона мала б прийняти цю найвищу відзнаку з рук командира ДУК ПС. Але втішав себе думкою, що я передам їй цю нагороду в знаменний для неї день, коли її зігріває тепло дружніх сердець, і це не буде так болюче.

До зустрічі в церемоніальному залі я познайомився зі знаковою людиною – бардом, добровольцем Олексою Биком, автором справжнього гімну українських воїнів-добровольців «Добровольці Божої Чоти». Саме так називається сильний документальний фільм покійного Леоніда Кантера, присвячений бійцям-добровольцям ДУК ПС, які обороняли ДАП і Піски. Без перебільшення можна сказати, що музика і слова пісні зробили цей фільм шедевром. «Ви можете більше нічого не робити і не писати, – жартома зауважив я пану Олексі, своє добре діло на Землі ви вже зробили. – Втім, сподіваюсь, ви ще напишете». «Я теж сподіваюсь», – посміхнувся він.

Колись до революції і війни життя зводило мене більше з вченими, художниками, скульпторами. Я мав честь знати кілька дійсно видатних художників і вчених сучасної України і Європи. Але якось після 2014 року доля стала зводити з видатними музикантами. Пишаюся знайомствами з Фомою (Сергієм Фоменком), Святославом Бойком. І ось – Олекса Бик. Всі троє написали шедевральні речі, справжні гімни народного духу, які ведуть і виведуть його з рабських свідомості та життя. Бачив виступ ще одного чудового барда – Живосила Лютого, автора славетного твору «Меч Арея». Для нас є дорогою ця пісня, її любив син і мої друзі по Майдану з козацької 4-ї сотні. Думаю, доля посилає мене збирати ці шедеври до скарбнички духовного знання і самоусвідомлення нашої нації в нашій справедливій боротьбі.

Потім була церемонія вручення нагород. Перед нею командувач ДУК ПС  Андрій Стемпіцький розповів про проведену велику геральдичну роботу в ДУК ПС, створення чітких критеріїв нагородження із зазначенням окремих номерних орденів і медалів як для діючих воїнів-добровольців, так і для ветеранів і волонтерів ДУК ПС. Добре враження справив заклик повідомляти командирів ДУК ПС про бойових товаришів, ветеранів боїв, які були забуті і не названі, не нагороджені, хоча того заслужили. Складається враження, що саме зараз, в ДУК ПС, коли відійшли розкольники і “хаотизатори” підрозділу на кшталт відомого «провідника», в ньому поволі наводяться облік і порядок.

Святослав Горбенко – Друг Скельд  – посмертно нагороджений однією з найвищих відзнак Корпусу – «Бойовим Хрестом Корпусу». Цікаво, що номер цієї відзнаки 007. Наказ № 80/17 від 16 грудня 2017 року. №7 – це число Святослава. Приймаючи нагороду сина разом з почесним чорним беретом бійця ДУК ПС і прапором, я подякував за увагу до його пам’яті і закликав не забути про його бойових побратимів – бійців 1-ї штурмової роти 5-го батальйону, які разом з ним прийняли той важкий бій 3-го жовтня 2014 року в ДАПі.

Потім, після урочистої церемонії нагородження бійців, командирів і ветеранів ДУК ПС, ми переговорили з Андрієм Стемпіцьким. Я поставив усі, в тому числі незручні, питання. Це була чоловіча розмова. Багато важливого з’ясувалося. Із здивуванням вияснилося, що ми в багатьох пунктах співпадаємо в поглядах і світогляді. А головне – віримо в нашу перемогу і в принципи військового братерства. Маємо спільну позицію щодо справи захисту прав добровольців і захисників Вітчизни і поділяємо думку про необхідність прийняття закону, який би це враховував і врегульовував.

Зустріч справила на мене добре враження. Бачився з кількома побратимами сина, говорив з ними. Сила йде від цих людей, велика сила. Шкода було, що її не відчувають поки що ті, хто думає що добровольці знищені. І немає опору хаосу в тилу. Є друзі, і є кому захищати народ і Україну. І головне: поспілкувавшись в колі ДУКівців, я зрозумів – добровольчий України живий і нікому його не знищити. І тільки від суспільства залежить, наскільки швидко він, як прапор, замайорить над Україною”.

Фото на головній сторінці: Сергій Олександрович Горбенко із синовою нагородою.

Про Святослава Горбенка також читайте:

• У шевченковому вузі вшанували пам’ять добровольця Святослава Горбенка (+фото)

Відео: “Добровольці Божої Чоти” у виконанні Олекси Бика

Відео: “Меч Арея”, співає Сергій Василюк

Сообщение Батькам полеглого героя вручили найвищу відзнаку Українського Добровольчого Корпусу появились сначала на Український репортер.

Саме цього дня, 3 жовтня 2014 року під час оборони Донецького аеропорту загинув боєць 1-ої штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор” Святослав Горбенко. Йому було лише 19. Пішов добровольцем на фронт. Його не зупинило навіть те, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця, він знав кілька іноземних мов, закінчив військову кафедру, навчався у трьох вузах. В Інституті філології Святослав опановував японську мову.

Ось про те, яким був Святослав, Святко якраз і говорив сьогодні його батько. Певно, Сергію Олександровичу було боляче згадувати про фронтову дорогу, з якої не повернувся синочок. Але ж зі спогадами живе й пам’ять про героїв, вони є прикладом жертовного служіння Вітчизні, з них мають брати приклад молоде покоління.

Доброволець Скельд разом з побратимами тримав українське небо в тому пекельному аеропорту; це було якраз у той період, коли виснажені українські військові підрозділи відійшли на ротацію, а нове поповнення, яке прибуло обороняти термінал летовища, ще не зовсім орієнтувалося у бойовій обстановці.

Залишалася лише група добровольців, яка вміла блискавично реагувати на кожен рух ворога. Очевидно, терористи знали про перегрупування наших захисників, тому й спробувати несамовито атакувати саме у цей період, зокрема й за підтримки танків. Осколком танкового снаряда було смертельно поранено Святослава.

Під час тих страшних осінніх днів і зринуло серед нашого народу рідкісне слово – кіборги. Святослав з побратимами були першими кіборгами, осінніми кіборгами. Кажемо, що Герої не вмирають. Як згадує Сергій Олександрович Горбенко, “син і надалі присутній у нашому житті, ми відмічаємо його дні народження, подумки або вголос звертаємося до нього. Інколи він відповідає нам або уві сні, або невловимими знаками на життєвому шляху. Приймаючи якесь важливе рішення, що його стосується, я, як і раніше, раджуся з ним. І майже точно знаю, коли він згоден, коли – ні.”

Святослав зробив свій найважливіший вибір у житті. Рано чи пізно на різних життєвих перехрестях доведеться робити найважливіший вибір і сьогоднішнім студентам – і нехай це буде чесний вибір, в ім’я вільної України, заради свого народу. Нехай гине ворог, а наші воїни повинні повертатися живими з воєнних доріг. Про це також говорив у своєму виступі батько Скельда.

Слово попросив і колишній воїн, науковець (сьогодні навчається в докторантурі) Олександр Ткаченко. Він переконаний, що такі солдати як Скельд – особливі люди, які мали міцну духовну основу. І цю основу їм заклали батьки, тому Олександр Анатолійович і вклонився батькам Святослава. Згадав, як неодноразово чув від побратимів на передовій: “Ми не маємо права загинути, бо не буде кому захищати Україну”.

Але війна – жахлива сторінка в історії кожного народу. В українського – є сторінка про подвиги кіборгів… Так, ми зупинили Путіна завдяки в тому числі цим звитяжцям. Вони були ніби “коштовні діманти”, які кинулися в бій, перетворившись на неприступний мур для терористів. І тепер ці “діамантики” світять нам з небес, споглядаючи на наше життя, чи гідні ми пам’яті Героїв. Ось таке порівняння навів у виступі викладач Інституту філології Олександр Надтока. Він також у 2014-2015 роках захищав Україну в складі 79-ї бригади.

З теплим, душевним словом на мітингу-реквіємі виступили професор, викладач японської мови Хіюрукі Егава (у нього навчався Святослав Горбенко), викладач корейської мови цього вишу, колишній доброволець Денис Антіпов.

Було приємно побачити серед присутніх і американського журналіста з видання “The Daily Signal” Нолана Петерсона, який попросив слова, заявивши, що “такі воїни, як Скельд мають бути взірцем для суспільства”. На думку Петерсона, українські воїни на Донбасі захищають в тому числі й весь світ від російської загрози.

Американський репортер знає, що таке війна, втрати – воював в Іраку, у складі спецпризначенців.

Вже коли закінчився мітинг Петерсон підійшов до Сергія та Лариси Горбенко, попросивши відповісти на декілька запитань. Одне з них стосувалося принципів, на яких батьки виховували Святослава.

– Ми вчили його бути людиною честі та справедливості. Він був хоробрим воїном! – пролунала відповідь.

Петерсон міцно потиснув руку батькові українського солдата.

Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото автора

Про Святослава Горбенка також читайте:

• Батько написав листа полеглому синові-герою. Сьогодні — день народження Скельда
• “Для нас вони – живі!” Роздуми батька полеглого воїна біля Стіни Пам’яті
• Над могилою полеглого кіборга Святослава Горбенка вперше розгорнуто бойовий прапор полку спецпризначення
• “Син дивився вперед, як у вічність, збирався у свою дорогу”. Спомин батьків полеглого воїна розриває душу
• Слово про “кіборгів”. Чому ні Муженко, ні Полторак не прийшли до родин полеглих воїнів? (+відео)

Сообщение У шевченковому вузі вшанували пам’ять добровольця Святослава Горбенка (+фото) появились сначала на Український репортер.

Для батьків полеглого воїна – Святослава Горбенка (Скельда) – Сергія Олександровича та Лариси Вікторівни День Незалежності України збігся з дуже важливою і знаковою подією у їхньому житті.

Командування Кіровоградського полку спеціального призначення повідомило, що до Києва прибудуть посланці цієї військової частини з відповідальною місією – вперше розгорнути Прапор полку над могилою загиблого побратима – Святослава Горбенка.

Указом Президента України від 22 серпня 2018 року полку присвоєно почесне найменування «імені князя Святослава Хороброго» і вручено  Прапор. Ось цей стяг і було вирішено вперше розгорнути там, де спочиває хоробрий захисник Донецького аеропорту Святослав.

Ми шануємо подвиг бійців цього полку, який першим зупинив ворога на підступах до Донецького аеропорту в 2014 році, а потім героїчно його захищав на чолі з полковником Олександром Трепаком (Редутом).

Сьогодні Герой України Олександр Трепак командує цим полком, він  дуже шанобливо ставиться до родин полеглих захисників, зокрема і до Сергія та Лариси Горбенко.

«Ми пам’ятаємо вашого сина, хороброго Святослава, який воював разом з нами і поліг в тому бою 3 жовтня 2014 року , – сказали військовики, які прибули з почесною місією до Києва. І тому ми прийняли рішення вперше розгорнути цей славний стяг над його могилою».

Ось що написав з нагоди цієї події на своїй сторінці у Фейсбуку Сергій Олександрович Горбенко:

“Сьогодні це рішення воїнів новітньої Дружини Святослава Хороброго, яким по праву можна назвати особовий склад полку спецпризначення, було виконано. На могилу до сина приїхали офіцери і солдати полку, прапороносці,  сурмач. Тонка і водночас сильна, як лезо меча самурая, пролунала пісня сурми, бійці по команді розгорнули стяг і потім схилили його перед Мечем-Хрестом Святослава, завмерли в хвилині мовчання.

Коротку зворушливу промову виголосив комбат цього полку, теж кіборг і ветеран АТО, який разом з Редутом і Скельдом відбивав шалені атаки розлюченого ворога в боях за Донецький аеропорт у вересні-жовтні 2014 року.

Я слухав його як в тумані, але суть цих прекрасних слів запам’ятав: смерть ніколи не забере назавжди хоробрих Святославів з нашої непереможної землі, і в потрібний час, в небезпечний для Вітчизни час, місце полеглого князя Святослава Хороброго, знову займе новий Святослав Хоробрий, як це сталося і тоді в Донецькому аеропорту. І ніколи пам’ять про Рицарів-Героїв України-Руси не буде забута.

Від імені родини я подякував славним спецпризначенцям за пам’ять про сина і високу честь. 3-й полк і його командир, вірні пам’яті і бойовій дружбі стали для нас віднині рідним полком – полком нашого сина – із цим полком зв’язані тепер з ним ще й іменем.

Тому символічно, що бійці 3-го полкупідняли свій бойовий прапор над Хрестом Святослава, який свого часу привіз Редут і тим самим зарахували Святослава  (Скельда)  до своїх лав посмертно.

Потім знаменитий бард Святослав Бойко виконав свого «13 Воїна» – нашу улюблену пісню, яку він присвятив нашому сину… Ця пісня – своєрідний гімн пам’яті Святка…

Ось таким для нас було День народження України нині. Дякуємо, браття- українці!”

Про Святослава Горбенка читайте також тут:

• Батько написав листа полеглому синові-герою. Сьогодні — день народження Скельда

Сообщение Над могилою полеглого кіборга Святослава Горбенка вперше розгорнуто бойовий прапор полку спецпризначення появились сначала на Український репортер.