Дзвін пам’яті й забуті солдати

Зачепило мовчання Дзвону пам’яті… На жаль, є забуті солдати. Забуті чиновниками.

«Ми пам’ятаємо усіх, хто віддав своє життя заради миру… Це потрібно… усій Україні, щоб ми пам’ятали своїх героїв», – говорив торік, у жовтні, міністр оборони України Степан Полторак під час церемонії відкриття Меморіального комплексу вшанування пам’яті військовослужбовців Збройних Сил України, які загинули за свободу, незалежність та територіальну цілісність України, світовий мир та порядок.

Тут часто чути, як у вуличне гуркотіння Повітрофлотського проспекту вривається особливий «голос» Дзвону Пам’яті. В Міністерстві оборони є щоденний поминальний ритуал – удари дзвону, залежно від кількості загиблих у цей день.

3 жовтня Дзвін тричі озвався до світу. Почуйте люди! Казенна звістка нашого мілітарного відомства сповіщає: «Цього дня у 2014 році внаслідок збройної агресії РФ загинули українські захисники:

Капітан Литвинов Іван Олександрович.
Старший солдат Хруль Олександр Григорович.
Солдат Шешеня Вадим Валерійович.

Дзвін мав би п’ять разів озватися до світу, але не зміг. Не дозволено. Не було такого наказу. З жовтня 2014-го на полі бою, стоячи в обороні Донецького аеропорту, впали п’ятеро синів України. Запримітьмо на віки вічнії: п’ятеро! А подзвін… лише по трьох.

Кого ж не побачили? Сергія Андрєєва (позивний Каспер), Святослава Горбенка (позивний Скельд). А все тому, що вони воювали в загоні Добровольчого українського корпусу «Правий Сектор», тобто добровольцями. Хоч ці хлопці й билися пліч-о-пліч з армійцями на тій аеропортовській твердині проти путінської орди, однак у Міністерстві оборони України їх вважають чомусь «чужими» – не військовослужбовцями, себто. Яка кричуща несправедливість! Поділили захисників Вітчизни на своїх і чужих. Невігластво, якого світ не бачив.

Усі п’ятеро загинули в одному бою. Мені розповідали, що Скельд під обстрілами допомагав виносити поранених десантників у безпечне місце, яке знаходив у тих мурах-терміналах. Нині ж міноборонівський циркуляр засвідчує, що подзвін на пошанування подвигу таких воїнів як Скельд не повинен лунати.
Але ж Скельд не є чужим для військового відомства. Йому було посмертно присвоєно офіцерське звання – молодший лейтенант запасу.

Святославу було лише 19. Був добровольцем 1-ї штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор”. Записався на передову, не замислюючись ні на хвилину про те, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця; він знав кілька іноземних мов, закінчив військову кафедру, навчався у трьох вузах. В Інституті філології Шевченкового університету Святослав опановував японську мову.

Його могилка – на столичних Берківцях. З жовтня батьки Святослава принесли квіти, запалили свічечку.

Торік, коли на території Міноборони за участю президента Петра Порошенка відкривали Дзвін пам’яті, на церемонію запросили і батьків полеглих героїв. Серед них було і подружжя Горбенків. Президентська охорона влаштувала принизливу процедуру контролю змісту сумочок та портфелів усіх запрошених. Усе це дійство нагадувало не вшанування пам’яті хоробрих лицарів свої землі, а вседозволеність «опричників» першої особи, такий собі шабаш “тілоохоронців”, які ніколи не будуть в окопах, які ніколи не відатимуть, що означає бойове братерство і справжнє побратимство.

Тоді лунав подзвін по усіх полеглих. У залі пам’яті були портрети тих, хто ніколи не повернеться з доріг війни, в тому числі й Святослава Горбенка. Добрі, світлі, сонячні обличчя. Найкращі сини неньки України! Святі люди, так і хочеться зронити це слово. Бо хіба не є великою святістю свідома пожертва власного життя заради усього люду? Заради спасіння усього живого від лютого звіра.

Забули? Сьогодні шкода й подзвіну? А як ж запевнення тодішнього міністра Степана Полторака: «Ми пам’ятаємо усіх, хто віддав своє життя заради миру…»? Для кого це мовлено? Для публіки? Для «князя» на ймення Порошенко?

Сьогодні Степан Полторак уже в статусі «колишній». Вже не при міністерському портфелі. У нього в житті все, як мовиться, тіп-топ: «грудь в медалях і орденах» (скажімо, повний лицар Ордену Богдана Хмельницького), іменна вогнепальна зброя, кандидат наук, при найвищому званні (генерал-армії), пенсіон – дай Боже такий кожному! І так далі, і тому подібне.

Хотілося б, щоб і в родинах полеглих героїв було все так чудово, або ж бодай трішки наближено до соціально-побутових умов наших віп-персон. Але ж так не буває. Життя якось так несправедливо розподіляє, кому бути чужим, кому – своїм. На фронті усі – свої… Це вже потім, коли генерали й начальники «вмикають» свої параграфи та інструкції, виявляється, що тут, у глибокому тилу, починають діяти якісь дикунські правила. Родини полеглих добровольців страждають від образ цинічних водіїв маршруток, чують на свою адресу несправедливі докори від чиновників різного калібру, зустрічаються з черствістю, байдужістю, брехнею.

Скажімо, що заважає чиновникам Міноборони записати ім’я полеглого Святослава Горбенка, молодшого лейтенанта запасу, до Книги пам’яті? Але щось же заважає. Батьки Святослава звернулися з відповідною заявою-проханням до міністерства. Десь лежить у глибокій шухляді їхнє прохання.

Святослав з батьками (вони – ліворуч).

Ні подзвіну, ні запису в Книзі пам’яті. Молодший лейтенант Святослав Горбенко є чужим для Міністерства оборони? Ви чуєте це, новий наш міністр оборони Андрій Загороднюк?

Пане Андрію, поцікавтеся, будь ласка, як воював Скельд хоча б у Героя України, командира окремого полку спецпризначення імені князя Святослава Хороброго полковника Олександра Трепака (позивний Редут).
Бійці цього полку першими зупинили ворога на підступах до Донецького аеропорту в 2014 році, а потім героїчно його захищали на чолі з полковником Олександром Трепаком (Редутом).

«Ми пам’ятаємо вашого сина, хороброго Святослава, який воював разом з нами і поліг в бою 3 жовтня 2014 року» , – сказали батькам героя військовики з полку, які торік прибули з почесною місією до Києва. Вони прийняли рішення вперше розгорнути славний стяг полку над могилою Святослава Горбенка.


Ось вам яскраве потвердження того, як діють справжні, чисті душею люди, відважні лицарі землі української! Скельд для них – свій.

А для чиновників Міноборони він, на жаль, не вписується в циркуляр. Бо для них не людина на першому плані. Не її доля, не її подвиг, а параграф, папірець. Тому й подзвіну шкода. Між іншим, отой Дзвін пам’яті виготовлено на пожертви небайдужих громадян.

А тії доброчинці, дай Боже їм здоров’я, давали свої кревні, очевидно, не для того, аби дзвін розділяв полеглих героїв на своїх і чужих.

Натомість маємо таку біду. І таке дикунство. Ми ж знаємо, що є День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Є відповідний президентський указ щодо гідного вшанування пам’яті військовослужбовців і учасників добровольчих формувань, увічнення їх героїзму.

І де ж це, «гідне вшанування»?

Пригадую, що одного разу американський журналіст з видання “The Daily Signal” Новен Петерсон сказав мені, що “такі воїни, як Скельд мають бути взірцем для суспільства”. За його словами, українські воїни на Донбасі захищають в тому числі й весь світ від російської загрози.

Дзвін пам’яті якраз і має сповіщати світу, якими саме героями пишається наша земля, кого саме шанує, перед ким схиляє в шанобі голови.

Леонід ФРОСЕВИЧ

На фото: Святослав Горбенко приймає військову присягу.


Всього переглянуто: 573 289. Ця публікація: 147, 1 зараз.
Леонід Фросевич

Леонід Фросевич

Головний редактор “Українського репортера”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eighteen − 5 =