Відкриваємо таємницю Лук’янівського підвалу
Подробиці виконання “розстрільних” вироків у СІЗО
Під одним із корпусів Лук’янівського СІЗО є підвал. Там дві кімнати. В одній засідала комісія, а в другій виконувалися вироки. То була маленька кімнатка. Без вікон. Ні столів, ні стільців. Вона призначалася лише для розстрілів…
В моєму журналістському блокноті – розповідь людини про те, як розстрілювали злочинців у Лук’янівському СІЗО. Співрозмовник попросив називати його Миколою Сергійовичем.
– Страчували засуджених у кількох містах: Харкові, Дніпропетровську, Житомирі, Львові, Києві, Луганську, – розповідає Микола Сергійович. – Порядок виконання найвищої міри покарання регламентувався лише відомчим нормативним документом, тобто наказом. У свій час цей документ підписували у МВС СРСР. Навіть коли Україна стала незалежною державою, то, по-моєму, все одно користувалися старим наказом й інструкціями про “розстрільну статтю”. Ознайомитися з ними могло лише обмежене коло людей.
– Хто розстрілював злочинців?
– Із числа співробітників слідчого ізолятора призначали виконавя – як правило, офіцера, який і виконував вирок. У нього були двоє помічників із контролерів – фізично міцні хлопці, підготовлені. Вони там служили, а коли наставав час виконувати покарання – робили цю роботу.
– Ходили чутки, що виконавці зрештою не витримували – або спивалися, або ставали психічно неврівноваженими.
– Я не пам’ятаю, щоб вони спивалися. Але із практики знаю, що така робота все ж таки впливала на їхню психіку. Подейкували, що цих людей нібито через якийсь час переводили до інших областей, щоб там вони служили… Такого не було. Задовольняли хіба що прохання про відставку… Якби виконавців часто міняли, то розширювалося б коло осіб, і таємницю зберегти було б складніше.
– Якою була технологія страти? Що передувало їй?
– В ізоляторі засідала комісія. До неї входили четверо людей. Головував працівник прокуратури. Хто ці люди? Представник слідчого ізолятора, медик і співробітник інформаційного центру МВС. Комісія засідала в окремій кімнаті – як правило, у напівпідвальному приміщенні. Члени комісії вивчали особову справу засудженого: дивилися, чи є на нього вирок (смертна кара), чи є указ Президента України про відмову в помилуванні, чи є розпорядження суду про виконання цієї міри покарання. До особової справи додавався ще супровідний лист начальника УВС, в якому говорилося, що, мовляв, направляємо особову справу такого-то, засудженого до найвищої міри покарання, для виконання вироку. Вивчивши все це, давали команду доставити засудженого.
Помічники виконавця йшли до корпусу і виводили його. А заходили члени комісії до слідчого ізолятора так, щоб їх ніхто не бачив.
– У них що, шапки-невидимки були?
– Все набагато простіше. Напередодні прокуророві телефонувало керівництво слідчого ізолятора, мовляв, завтра буде… справа. І все, ніяких подробиць. Про це вже була домовленість. Наступного дня в певному місці, у певний час на деякій відстані від прокуратури зупинявся мікроавтобус із заштореними вікнами. У нього сідав прокураор, допущений до цієї справи. Дорогою підбирали представника інформаційного центру і заїжджали до слідчого ізолятора через КПП. Охорона цей автомобіль не оглядала.
– Так було наказано?
– Так. Мікроавтобус під’їжджав до корпусу СІЗО. Члени комісії виходили і йшли до кабінету для засідань.
– А лікаря де вони підбирали?
– Лікар місцевий, із СІЗО.
– Навіщо така таємничість?
– Щоб не викликати підозр. До речі, у такий же спосіб вони і виїжджали. Коли вирок було виконано, труну з тілом розстріляного ставили у цю ж машину. Туди сідали також виконавець, двоє його помічників, прокурор та представник інформаційного центру – і всі виїжджали за межі території слідчого ізолятора. У домовленому місці мікроавтобус зупинявся, і прокурор із представником інформаційного центру виходили та розходилися по домівках. А машина їхала до крематорію.
– Що робив у комісії працівник інформаційного центру МВС?
– Він списував засудженого. Знімав з обліку як жителя цієї країни.
– В які дні розстрілювали?
– У різні.
– Хто вирішував, що комісія має зібратися?
– Коли надходила особова справа засудженого, керівник слідчого ізолятора визначав день виконання вироку. Якщо були і справа, й указ Президента, то вирок виконувався найближчим часом.
– Яким чином злочинця виводили з камери?
– До нього приходили й говорили: «Засуджений такий-то – на вихід із речами!». І відразу на його руки за спиною надівали кайданки.
– Вони не пристібали його кайданками до себе?
– Ні. Лише притримували з боків.
– Чи здогадувався злочинець, куди його ведуть?
– Найчастіше людина відчуває, що це її останній вихід. Тому поводиться по-різному, дехто намагається вирватися, хтось перед комісією падає на коліна, плаче, мовляв, вибачте, я більше не буду.
– А чи були такі, які спокійно йшли на «плаху»?
– Були й такі. Хоча вигляд усі мали пригнічений. Дивитися на них – одна відраза.
– Що робили з їхніми особистими речами?
– Як правило, їх клали до труни разом із небіжчиком.
– А в помічників виконавця була зброя?
– Ні. Але з рук таких хлопців мало хто міг вирватися. Вони вели засудженого на комісію до напівпідвального приміщення. А там прокурор його допитував.
– Усі члени комісії сиділи за одним столом, як у президії?
– Так, як у президії. Контролери притримували засудженого, бо в декого ноги підломлювалися, дехто тремтів, а хтось плакав. Прокурор запитував прізвище, ім’я, по батькові, де народився, одружився, коротше, ставив запитання, на які може відповісти лише ця особа. Тобто прокурор переконується в тому, що саме цій людині винесено вирок.
– Як довго тривав допит?
– Хвилин десять. Решта членів комісії рідко ставили запитання. Могли, звичайно, запитати, наприклад, чи згодний засуджений із вироком, або щось на кшталт такого: як ти, такий-сякий, міг жінку зґвалтувати, пограбувати й убити? Медик зазвичай питань не задавав.
– Допит закінчено. Що далі?
– А далі засудженому говорили, мовляв, іди до сусідньої кімнати, там сидить ще одна комісія… Тебе вислухають, може, замінять найвищу міру покарання позбавленням волі. Заводили його до кімнати. Там, звичайно, ніякої комісії не було, зачинялися двері, й лунав постріл, а потім ще два – контрольні. Це робив виконавець.
Після цього з кімнати виходили виконавець, його помічники, а труп залиша два документи: перший – про те, що виконується міра покарання, санкціонована прокурором, другий – що цю міру покарання виконано. Після цього накривався стіл… і пили по чарці. На горілку і закуску виділялися гроші, коньяк там не пили, тільки оковиту. Так було заведено. Причому зайвого не вживали, лише щоб зняти стрес. Випили дві-три чарки – і помічники виконавця йшли до трупа. Його клали до труни, зробленої зі звичайних дощок, і вивозили за межі слідчого ізолятора на цьому ж мікроавтобусі.
Труну збивали помічники виконавця в СІЗО, у виробничих майстернях, щоб не було зайвих підозр.
– Помічники виконавця теж пили по чарці?
– Так. Їм найбільше і треба було.
– Тому що виконували всю брудну роботу?
– Так.
– А якщо людина, приміром, непитуща?
– Бувало й таке. Ніхто нікого не силував щодо чарки.
– Ну а що говорили при цьому? Чи пили мовчки?
– Першу чарку пили мовчки – за упокій. Перед другою могли про щось поговорити на різні теми.
– Усі сиділи за тим же столом?
– Так, за столом, де засідала комісія.
– Розкажіть про приміщення, де виконували вирок.
– Під одним із корпусів Лук’янівського СІЗО є підвальне приміщення. Там дві кімнати. В одній засідала комісія, а в другій виконувалися вироки. То була маленька кімнатка. Без вікон. Ні столів, ні стільців. Вона призначалася лише для цього.
– Невже ніхто не чув пострілів?
– Не було чути, бо стріляли із дрібнокаліберної гвинтівки з близької відстані у потилицю. А якби із пістолета – то було б дуже гучно.
– А де був виконавець, коли до кімнати для розстрілів заводили засудженого?
– Виконавець стояв за дверими. І його не бачив засуджений. Людина з рушницею підходила іззаду і стріляла. Відстань між ними була метр-півтора.
– Траплялися осічки?
– Такого не пам’ятаю.
– Трьох пострілів завжди було достатньо?
– Часто й одного було досить. Але за правилами необхідно зробити ще два контрольні постріли.
– А де виконавець зберігав зброю, набої?
– Там же, у СІЗО, у металевому сейфі. Він стояв у тому ж підвалі. Туди ніхто зі сторонніх не міг проникнути. А ключі від нього були лише у виконавця і його помічників.
– І що, у Києві увесь час розстрілювали з тієї самої зброї?
– З тієї самої.
– Після розстрілу хто змивав кров?
– Це робили помічники виконавця. Кров стікала до каналізації. Вони змивали її шлангами.
– Миколо Сергійовичу, що вимагалося від виконавця найвищої міри покарання?
– Він повинен був мати міцну руку, щоб не тремтіла. Не можна було допустити випадкового пострілу. А ще витримку.
– Кому пропонували цю роботу?
– Кандидата у виконавці вивчали протягом певного часу. Людину підбирали із твердим характером, дисципліновану, вольову, з міцними нервами, чималої статури, грамотну.
– Чи міг бути виконавцем начальник слідчого ізолятора?
– Ні.
– Родина виконавця знала, яку роботу він виконує?
– Ні.
– Йому розповідати про це заборонялося?
– Просто так було заведено.
– Що переживала людина, виконуючи, по суті, роль ката? Може, потім жертви снилися?
– Виконавець робив справу, доручену йому. І не переживав.
– А як бути з докорами совісті?
– Держава ухвалювала рішення щодо такого вироку. Які можуть бути докори совісті? Це у злочинця мають бути муки сумління за погублені людські життя. А виконавець усього лише виконував наказ, реалізуючи волю держави.
– Чи звикала людина розстрілювати, відчуваючи з часом у цьому потребу?
– У тих, кого я знав, такої потреби не виникало.
– Коли-небудь було таке, щоб хтось відмовився натискати на курок?
– Не було. Пам’ятаю лише, що просили про відставку у зв’язку із хворобою або пенсійним віком.
– У ката був напарник?
– Не було.
– А якби він занедужав або пішов у відпустку?
– Хтось із помічників його замінив би, ті люди були теж підготовленими.
– Скільки злочинців страчували за один день?
– Протягом одного дня вирок виконували лише стосовно одного засудженого. Так було передбачено нормативними актами МВС.
– А в який час усе це відбувалося?
– Ну, вибирався найчастіше обідній час.
– Я колись опублікував серію статей про колишнього начальника Київавтоматторгу. Його засудили до найвищої міри покарання. Потім розстріл замінили 15 роками. Він розповідав, що його двічі виводили на розстріл. Чи були такі ситуації, тобто імітація розстрілу?
– Таких провокацій не було. І ніхто на це не пішов би. Було дуже складно навіть спробувати вивести кудись засудженого з камери.
– Але ж його виводили на прогулянку. Можна ж було і поставити до стінки?
– Це неможливо.
– Щомісяця розстрілювали?
– Коли як. Бувало, що і протягом місяця не було жодної страти (документи на засуджених не надходили). А бувало, що й двічі на місяць доводилося працювати.
– Кат бачив обличчя жертви?
– Ні.
– Перша зустріч відбувалася лише під час розстрілу?
– Так.
– А хтось із засуджених у той момент просив покликати священика або дати сигаретку?
– Це вигадки, що перед смертю просять закурити. Може, засудженому треба ще й чарку налити? Знаєте, у цих людей були свої сигарети, і вони вже до цього встигали удосталь накуритися. Тож в останню хвилину їхні думки були не про сигарету, а про те, чим усе це закінчиться.
– І все ж таки дивно, що розстрілювали із дрібнокаліберної гвинтівки, адже пістолет набагато зручніший.
– Вибір зброї – справа виконавця. Головне – виконати вирок…
– Засудженого до смертної кари тримали за руки помічники, а виконавець із гвинтівкою підходив іззаду і…
– І натискав на курок.
– А якщо перед стратою злочинець ставав на коліна або падав на підлогу, тоді як?
– Його піднімали. У лежачого не стріляли.
– Як виконували вирок відносно жінок, засуджених до смертної кари?
– По-моєму, за період незалежності в Києві не було виконано жодного вироку відносно жінок.
– … Постріл, людина падала. І лише після цього з неї знімали кайданки?
– Так. Медик фіксував смерть – і знімали кайданки.
– Доплачували виконавцям за цю роботу?
– Доплачували. І додаткову відпустку давали, по-моєму, до 15-ти діб. Бо робили брудну справу.
– Вибачте за натуралізм, але не можу не запитати: коли розстрілювали, кров на тих, хто стояв поруч, не бризкала?
– Ні, куля від «мілкашки» бризків не дає. Виконавець і його помічники одягали звичайні сині халати, які видають прибиральникам.
– Де ховали смертників?
– До відкриття крематорію їх ховали в одному з районів Київської області. У лісі було виділено ділянку – приблизно півтора гектара, обнесені парканом… Місце для поховання перебувало під цілодобовим наглядом, щоб ніхто туди не заліз…
– І на цій ділянці ніяких могильних горбків не було?
– Горбків не було. Лише стовпчики стояли, а на них якісь цифри було написано… З появою у Києві крематорію трупи почали спалювати.
– Ховали без священика?
– Так.
– А родичам якісь особисті речі, хоча б коштовні, приміром, передавали?
– Якщо були коштовні речі, то їх віддавали родичам. Але, як правило, у страчених цінностей не було. Одне барахло.
– Ну а якщо золоті коронки?
– Їх ніхто не знімав.
– У крематорії знали, кого спалювали?
– Була домовленість із керівництвом СІЗО… І в черзі там ніхто не стояв, і ніяких питань не виникало.
– Наостанок запитаємо, чому ви вирішили так відверто поговорити із журналістом на таку делікатну тему?
– Набридли писанина і вигадки недосвідчених людей у засобах масової інформації на цю тему. Крім того, усе таємне колись все одно стає явним, а в нашому випадку і поготів, адже найвищу міру покарання давно скасовано.
P. S. У нашій країні вже давно скасовано «розстрільну» статтю. У квітні 2001 року Верховна Рада прийняла Кримінальний кодекс, в якому смертну кару замінили довічним ув’язненням. А в 2002-му Україна приєдналася до Протоколу №13 до Європейської конвенції з прав людини, яким передбачено повне скасування смертної кари за будь-яких обставин – як у мирний, так і воєнний час.
Леонід БОРИСЕНКО
