Сьогодні Київ попрощався з Іваном Салієм
У Свято-Володимирському кафедральному соборі Києва в молитвах, відспівуванні нині прощалися з Іваном Миколайовичем Салієм. Його поховали на Байковому кладовищі, на центральній алеї.
Віддати шану, вклонитися світлій пам’яті цієї непересічної людини приїхало чимало людей з багатьох міст, районів – мабуть, декілька сот. Серед них – учасники Всеукраїнської спілки виробників будівельних матеріалів, яку впродовж 12 років очолював Іван Миколайович, представники Будівельної палати України, Конфедерації будівельників України, менеджери відомих будкомпаній, потужних заводів і фірм, колишні управлінці з Київської міськдержадміністрації, деякі ексміністри та їхні заступники, однодумці, друзі покійного.
Саме в будівельній галузі знайшов себе після довголітньої державної служби Іван Салій.
Він постійно жив будівництвом, переймався ним по справжньому. Проводив то “круглі столи”, то влаштовував гострі дискусії, то мчав у відрядження. Будував нові плани. Завжди енергійний, наполегливий. Постійно паргнув бути на хвилі часу. Він завжди бачив “гарячу” проблематику, яка його “не відпускала”, спонукала до дій, навіть рішучих. І він часто брався за перо, звертаючись з відкритими листами до Президента України, Глави Уряду, керівника Мінрегіонбуду, Генерального прокурора, глави МВС… Завжди пропонував свої рішення виходу з кризи, підказував як зробити, щоб галузь запрацювала на повну, щоб вийшла із стагнації, щоб нарешті ліквідувати клас “смотрящих” – цих паразитів, які тотально – за будь-якої влади! – “обсідали” прибуткові підприємства, кар’єри і жерли, жерли…
Йому боліло, що у нашій країні вже стало традицією “віджимати” успішні підприємства, займатися рейдерством, брати хабарі “з будмайданчиків”, розподіляти квоти серед “своїх” – про це й писав у зверненнях до вищої влади. Чи “нагорі” чули голос Салія? Дуже рідко. Відповіді на звернення можна було чекати роками!
Між тим, бив на сполох відомий громадянин, президент Всеукраїнської спілки виробників будівельних матеріалів. Не забуваймо, що Іван Салій очолював колись і столицю – упродовж 1992 -1993 років обіймав посаду Представника Президента України у Києві.
А це місто – особлива сторінка у його біографії. Іван Миколайович чимало зробив для рідного Подолу, надто щодо збереження історичного обличчя цього району. Київ Салія ніколи “не відпускав”, хоч той був не при чиновницьких справах. Зі своїм аналітичним розумом і великим життєвим досвідом він добре знав чим живе місто, що потрібно мегаполісу, що заважає, чому так багато тут навскіс, не так, не по європейськи. Він не набивався ні в радники керівництва столиці, ні в консультанти… Його не кликали, а він і не йшов. Просто писав… статті, книжки. Говорив і про сотні будинків-розвалюх Києва, і про кадровий “цирк”, і про сумну долю київських заводів-грандів.
Писав ручкою, не користувався комп’ютером. Постійно робив нотатки в зошитах-блокнотах. Якось розповідав мені, що під час відрядження до Німеччини з приводу енергоефективності побував на тамтешніх підприємствах, слухав лекції фахівців і старанно конспектував, як студент. Привіз “гору” записів. Він добре знав проблематику галузі, фахово дискутував навіть з досвідченими виробничниками.
Мав бунтівний характер, водночас і певний дипломатичний хист. Умів розпізнавати, хто є хто. Шкодував, що так мало часу прислужився Києву на посаді керівника. І мабуть, не розкрився тут сповна, не показав свій великий потенціал. Очевидно, “не вписався” в кадрову обойму нових облич, тих, хто крутився біля президентів, хто був більш “ручним”, стриманішим на гостре слово. Тоді якраз зароджувався олігархат, “завгоспи” парламенту брали до рук бразди правління, “свої” приступали до великого дерибану країни.
А Салій був Салієм. Написав низку книжок. Серед них – тритомник «Від утопії до утопії: 100 років експериментів. Досить ілюзій». Перший том побачив світ два роки тому. А цьогоріч – третій… Його прийняли до Національної спілки письменників, до журналістської Спілки. Він казав, що торує свою стежку у Слові. З роками виробив власний стиль, шукав свіже, незаштамповане слово.
Свою останню книгу автор закінчує таким побажанням: “Успіхів вам, нам, Україні!”.
Спочивайте з миром, Іване Миколайовичу. Земля Вам пухом. Пам’ятаємо, сумуємо.
Леонід Фросевич
