Не стало Івана Салія. У своїй останній книзі він написав, що “фактично сповідується” перед усіма
Його називали знаковою постаттю у Києві, непересічною особистістю, норовистим і бунтівливим за характером.
А й справді. Колись, ще в компартійні часи, Салій кинув виклик самому Володимиру Щербицькому, компартійному правителю України, запропонувавши йому публічні дебати, мовляв нехай народ «розсудить». Щербицький злякався, відмовившись від словесного двобою на очах громади.
«Іван Салій ще у ті часи був неручним для влади. І коли бачив фальш, то про це й говорив, згадуває колишній головний редактор «Вечірнього Києва» Віталій Карпенко. – До речі, Салій був єдиним, хто на бюро Київського міському Компартії виступив на захист «Вечірки», яка стала народною трибуною, та її редактора – проти цькування, переслідування».
На зорі Незалежності Іван Миколайович очолив столицю – його було призначено Представником Президента України у Києві. Тримав у руках цю булаву недовго – упродовж 1992 -1993 років.
А потім були інші посади… І майже завше – на публіці. Весь час намагався активно заявити про себе, так би мовити не випадаючи з громадсько-політичних процесів.
В останній період життя Іван Миколайович знайшов себе на чолі громадської організації – Всеукраїнська спілка виробників будівельних матеріалів (12 років тримав у руках бразди правління). Написав низку книжок. Серед них – тритомник «Від утопії до утопії: 100 років експериментів. Досить ілюзій». Перший том побачив світ два роки тому. А цьогоріч – третій…
Книга – про “героїв нашого часу, успішних промисловців, які продираються крізь хащі та редути чиновницького свавілля і будують заводи, житло, інфраструктуру”. У 2018-му Івана Миколайовича прийняли до лав Національної спілки письменників України.
Знаю, що він дуже пишався своїм спілчанським квитком, його захопило Слово, бажання сказати те, що в серці, на душі.
Він часом був різким у висловлюваннях, якщо це стосувалося принципових речей. Говорив про бедлам у країні, містах, писав про це і у численних публічних зверненнях на адресу керманичів країни. Його критичне мислення відображалося у кожному виступі. Бив на сполох: скрізь , у вітчизняних галузях, – «смотрящі», дорогу дають – кумам, сватам, братам, буяють окозамилювання, рапортоманія, показуха.
Наприклад, про урядовців писав: «Більша половина міністрів – нуль!»
Відверто сказав і про так звану еліту: «Вони називають себе лідерами… Який «лідер»?! Лідер – це народ, це ми з вами!». «Наша політична еліта за сто років така ж, як і київське «Динамо» – ніби грає, але забивають нам».
Звичайно, йому пекло на душі за стан справ у Києві. Цитую:
«Слухаючи Віталія Кличка про те що Київ стає «туристичною меккою», хочу йому сказати: «Віталію, приїдьте у Париж і зайдіть у тамтешні музеї, подивіться хоча б, які там меблі. А потім, розкажете, яку «мекку» ви створюєте». 700 будинків-розвалюх у Києві! На Хрещатику історична будівля Центрального гастроному (біля мерії!) скоро впаде».
Побажання міській владі від Салія: «Не кіоски ставте, а станції метро будуйте!».
Ще спостереження від Салія:
«Потрібно перевернути «пісочний годинник» благополуччя чиновників, вони повинні нести матеріальну відповідальність за створення проблем бізнесу і кожному громадянину, бо вони слуги народу за народні кошти».
Іван Миколайович не ображався, що до його порад столична влада не прислухалася, що його не запрошували для консультаційних обговорень проблемних питань у Києві, що він в головному офісі на Хрещатику начебто зайвий. Але все одно це його дещо обпікало, і я відчував це під час розмов з ним, особливо нещодавно. Салій мав надію, що осінні вибори багато у чому змінять бедлам у столиці. Тепер не побачить, чи справдилися надії…
Його постійно за живе зачіпала ситуація у країні, тому й запитував:
«Де наші провідні галузі: приладобудування, електроніка? Натомість ресторани та кафешки виростають». «Серед народу є набагато розумніші люди ніж ті, що при владі». «Чим більше демократії, тим більше охорони».
На повен голос говорив про стагнацію в будівельній галузі, відсутність державних інфраструктурних об’єктів, окрім доріг, спад продажу житла, замороження державних житлових програм, корупційну активність чиновників, ДАБІ та силовиків. Вердикт: «галузь хвора, громадськість услужлива, влада осторонь. А народ в розвалюхах і «норах» проживає…»
Салій вважав, що «29 років управлінській і політичній еліті України не вистачило, аби здолати корупцію, як наслідок – тотальна деградація моралі, культури бізнесу і політичний психоз на виборах…»
«Задурили народ конкурсами на посади, так званими «прозорими» підходами в оцінюванні кандидатів, а насправді кадрові призначення відбуваються в інтересах тих, хто краде, хто незаконно збагачується».
У своїй останній книзі «Від утопії до утопії…» Іван Миколайович написав: «Я радію і пишаюся, вважаю своє життя повноцінним, хоча суспільство, кияни з мене віддачу могли б отримати більшу, бо не дали сповна само реалізуватися в служінні їм». Зізнався, що у цій книзі він «пізнає сучасників, історичні постаті та події, пізнає себе і фактично сповідується».
Спочивайте з миром, Іване Миколайовичу. Земля вам пухом.
Редакція «Українського репортера» висловлює щирі співчуття родині Івана Миколайовича. Сумуємо від цієї гіркої втрати.
Леонід ФРОСЕВИЧ
