Не говори мовою чужого народу. Говори мовою своєї землі. Тебе всі розуміють. А хто не розуміє – його проблеми

24.02.202113.03.2024 Іван ЗАБІЯКА 0 коментарів гібридна війна, інформаційна агресія, інформаційний простір, українська мова

Мова – це єдино справжній, найнадійніший кордон держави. Кордон, який є в кожному її куточку, в кожній установі, квартирі, кожному серці її громадянина. Він має оберігатися не лише державою.

Його прикордонниками є кожний свідомий її громадянин. Прибери цей кордон – і держави немає. Може лишитися тільки назва, яку потім замінити ще легше.

Видавши збірник «Ми в світ прийшли, щоб рідну мову возвеличить» – своїх публікацій і виступів на конференціях, присвячених мовному питанню в Україні, був упевнений, що більше не доведеться звертатися до цієї теми.

Помилився! Ця збірка є в кожній бібліотеці громади. Рекомендував би спочатку уважно ознайомитися з нею, а потім виступати з критикою, пропозиціями стосовно мовного питання в Україні.

З 16 січня 2021 року, «відповідно до статті 30 Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», всі надавачі послуг, незалежно від форми власності, зобов’язані обслуговувати споживачів і надавати інформацію про товари і послуги державною мовою».

Нарешті!!! На тридцятому році незалежності захотіли когось зобов’язати. Звичайно, краще пізніше, ніж ніколи. І це питання одразу стало чи не «найосновнішим», чи не «найактуальнішим» серед багатьох користувачів Інтернету, в тому числі й мешканців Талалаївщини (Прилуцький район Чернігівської області). Хоча там обслуговують якщо не українською, то суржиком. Але не московською. Тим і дивніше, що скаламутили бурю в стакані, чим і спонукали до цих роздумів.

Та найпарадоксальніше те, що саме мешканці України виступають проти того, щоб в Україні надавалися послуги саме українською мовою. Хочуть московською.

Хоча ж більшість цих протестантів-провокаторів чудово не лише розуміють, а й володіють українською. А чому московською? Вони, очевидно, не знають, що московія нахабно загарбала частину території України, що вбиває наших громадян.

Якщо вже на те пішло, то будь-якою іншою: англійською, польською, німецькою, італійською, навіть китайською й японською, тільки не московською. Московія, починаючи з 1654 року, тільки те й робила, що гнітила, обкрадала Україну. На своїй території цинічно витравила все, що найменше нагадує про Україну. А в Україні відстоюють московську мову… Чи не манкуртство це?

Ще одне. Ви думаєте, що ви її знаєте, що ви нею володієте?! Та коли, так званий, українець говорить, так званою, російською, вас за кілометр чути, що ви – хахол, хахлушка. І таким ви залишитеся назавжди. Навіть тоді, коли переїдете туди жити. Моя троюрідна сестра живе там більше тридцяти років, все одно відкрито її називають «хахлушкою».

Дехто думає, що не вивчивши свою рідну мову, можна послугуватися чужою. Не знаючи своєї, не знатимеш і чужої. Можна промовляти слова чужим алфавітом, але не вимовляти. Кожна мова має свою музику звучання, свій мелодійний ряд. Він дається від природи, від території, де народився. А щоб оволодіти такими навичками, треба дуже й дуже багато працювати, тренуватися. Власне, як грати на будь-якому музичному інструменті: щоденні кількагодинні тренування зі спеціалістами. Інакше – фальш і – посміховисько.

Це ж стосується і природно іншомовних мовців. Їх одразу чути, коли вони починають говорити українською. Ви можете сказати, що ваша рідна, скажімо, московська.

Поїдьте в московію і вас одразу розкусять – ви хахлушка. Треба народитися там, прожити хоча б перші десять років. І ви одержите природні навики вимови цієї мови. Так що не треба дурити себе і туманити інших.

В 2014 році, коли московія окупувала Кримський півострів, перше, що вона зробила окрім усього іншого, – це вимкнула ВСІ українські телеканали, незважаючи на те, що на них і так був досить високий відсоток контенту (будь-якої інформації) московською. Одразу вирішили, щоб жодне слово українською там не звучало, щоб, як кажуть, і духу там його не було. Те ж саме і в лугандонії.

А що в нас? Тобто на материковій Україні. В нас також поребрик тут як тут. Ви прогорніть фейсбучні чати мешканців України: всякі стішкі, цитати, музика – московською. І все подається не так тупо, цинічно й вульгарно, а вишуканіше, багатогранніше, не нав’язливо. Закидають, а наші хавають і хавають. Для московії практично все, що робиться на перспективу в Україні – катастрофа. І тому й застосовуються всі найпримітивніші, найдешевші засоби компрометації та маніпуляції лиш би скаламутити, розбурхати ситуацію.

Коли прикрили на певний час три підступно ворожі канали в Україні, московська журналістка заволала: «Ну, йо-майо!! Што же ето такоє?! Как же ето так?!» Значить зроблено правильно. Тільки чому так довго запрягали?

Взагалі у москалів треба вчитися. Там багато чому можна навчитися. І насамперед, як захищати, відстоювати свої інтереси й пріоритети…

Взагалі – це дивовижний регіон – надзвичайно вірусний. Народжені там заражаються вірусом «московського міра». І цей вірус часто мутує і постійні мешканці материкової України чи ті, що якийсь час були в чужомовному середовищі, також багато хто підсідає на нього і стають хронічно хворими цим вірусом. Колишні мешканці України, що з різних причин переїхали чи переїжджають у цей регіон, також досить часто заражаються і багато хто стає агресивним до своїх земляків. Розгадати би цей секрет…

Серед розбурхувачів та й інших є і громадяни України з паспортом цієї Держави. Тобто ці законні громадяни не лише не визнають, а й виступають проти законів саме своєї ж Країни, які в цивілізованому світі є стратегічно важливими.

Та ми переконані, що всього цього не було б, якби не було зовнішнього впливу, не було поширення різного роду гасел, створених як за кордоном, так і «нашими» прислужниками (якими чомусь Україна не займається) та щоб Держава миттєво реагувала, захищаючи свій інформаційний простір.

Так, питання мови в усіх країнах світу є стратегічно важливими і захищаються законами. Десь дужче, десь лояльніше (залежить від ситуації), але ці норми під діючими, а не декларативними, Законами, Актами, Указами. Бо – яка мова, така й держава. Це аксіома. І вона не підлягає навіть обговоренню, не кажучи вже про дискусії, протести. Але, як з’ясовується, – не в Україні…

Ще на початку 90-х років минулого століття прерогативу вирішення мовного питання перехопили не науковці, не творча спільнота (хотів написати – еліта, але, але…), а – політики найвищого ешелону, які під час виборів мовне питання ставили вище від економічного. І тоді це було нормально, ніхто не докоряв, що «мову на хліб не намажеш». Мазали!!! Ще й як!!! – на політично-адміністративні рейтинги, посади. Неоднозначні положення стосовно мови зафіксовано і в статті 10 Конституції України.

Мовне питання взагалі не повинно фігурувати, чи бути розмінною монетою ні під час виборів, ні взагалі. Мова – це повітря нації. Мова – це кров нації. Мова – це закон. І в тому числі й фізичний. (Знову адресую до своєї книжки, щоб тут не розписувати). Мовне питання ставили, а фактично – доїли на повну котушку виключно для того, щоб маніпулювати російськомовним населенням, місцевими манкуртами в Україні, загравати з сусідом. І це спрацьовувало до моменту результатів виборів. Потім знову затухало, виринаючи інколи то в одному регіоні, то в іншому. Але державного масштабу, слава Богу, не набирало.

Насправді мовне питання мало б бути вирішеним раз і назавжди на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, «на якому український народ підтвердив Акт незалежності України». Все! Закріпити відповідними законодавчими актами. І більше до нього не повертатися. На випадок якихось інсинуацій установити кримінальну відповідальність аж до статей розпалювання міжнаціональної ворожнечі, до державної зради…

Державники, на жаль, ще на зорі незалежності не проявили державного підходу, не вирішили одне з найважливіших державних питань, яке дає реальне право державу Україна називати українською Державою. І цим самим підклали міну затяжної дії під саму державність, її монолітність.

Тому я з великою пересторогою ставлюся до тих як критичних, так і відчайдушних відгуків-протестів, бо майже три десятиліття імітації державної діяльності наших очільників провалили практично всю економічну, соціальну та світоглядну сферу держави. І нарешті знайшли крайнього – громади, – перед цим опустивши досить значну частину суспільства нижче плінтуса, нижче самого дна: до лише фізіологічного виживання.

Цим якраз і користуються наймані чи самонаймані маніпулятори і провокатори, маючи від цього, звичайно, особисті певні матеріальні вигоди. Адже насьогодні ніхто безплатно нічого робити не буде.

А тим більше на такому ідеологічно провокативному поприщі, в принципі-то – ризикованому поприщі. Адже в нормальній державі такими людьми уже б давно зайнялися відповідні органи, першочерговим завданням яких є збереження як фізичної, так і духовної єдності і цілісності України.

І цих провокаторів дуже легко виявити. Їх не треба й шукати. Вони самі про себе заявляють, демонструють ніби то свою позицію. Інколи – аж один поперед одного, перепощуючи матеріали. А насправді – провокують і маніпулюють. Намагаються внести сум’яття, викликати невдоволення, озлобленість. А в дійсності – вони є звичайними засобами та інструментами, армією «бійців» невидимих вожаків технологів-маніпуляторів. І що найстрашніше – серед цих, так званих, бійців досить багато достатньо заможних особин, в яких немає заявлених проблем із покупною спроможністю, ні зі спілкування українською.

Риба, як правило, шукає, де глибше, бо там знаходить найбільше поживи, а людина – де краще. Тобто – для людини, особливо зараз, практично горизонтів немає. То якщо в тебе, людино, є проблеми тут, шукай, де їх у тебе не буде. Перед тобою вся Планета, всі її закутки…

Чи не найбільша проблема полягає в тому, що технологи обрали шлях виокремлення мовного питання з абсолютно духовної сфери і переведення його, втиснення, нав’язування – в матеріальне. Це ніяк не сумісні речі. Це, як кажуть, Небо і Земля чи – на городі бузина, а в Києві дядько. Але, виявляється, працює.

Працює ж нав’язане «Моя хата скраю, я нічого не знаю». Хоча справжнє: «Моя хата скраю, першим ворога стрічаю». Працює серед маргіналів, яких таки доста. І це технологи добре знають. Адже серед них дуже багато розумних, підготовлених людей, інколи й з закордонною освітою. От тільки – з цінностями в них проблеми.

Чому це вони так роблять? Тому що мова – це єдино справжній, найнадійніший кордон держави. Кордон, який є в кожному її куточку, в кожній установі, квартирі, кожному серці її громадянина. Він має оберігатися не лише державою. Його прикордонниками є кожний свідомий її громадянин. Прибери цей кордон – і держави немає. Може лишитися тільки назва, яку потім замінити ще легше.

Я міг би прокоментувати кожне гасло, кожний вереск; розкрити, розвінчати їхні явні й скритні маніпулятивні прийоми, задумки, закладки, але робити цього не буду лише з тих міркувань, щоб їх зайвий раз не озвучувати, не нагадувати, не ставати опосередкованим пропагандистом, не бути й близько біля тих ворожих покручів.

Хочу запитати в цих провокаторів. Коли говорити чужою мовою, то чи з’являться в усіх нас гроші, щоб не було проблем із відвідуванням аптек, супермаркетів, лікуванням, навчанням і всякого роду шопінгуванням; чи знизяться тарифи на комунальні послуги; чи з’явиться навіть в усіх українських пенсіонерів можливість подорожувати не лише по Європі, як це роблять пенсіонери цивілізованих країн і т.д. і т.п.?!

І взагалі – чи може мова, лише як засіб спілкування, впливати на формування економічної складової держави. Звичайно, що ні. Мова до цього не має ніякого відношення, тому що мова – це духовне, а не ковбаса чи цитрамон. Ви ж не одягаєте штани через голову. А чому це робите з мовою?

Серед багатьох тих, хто чудово володіє українською мовою, насправді є багато корупціонерів, економічних і політичних аферистів, спекулянтів, діяльність яких більше розрахована на особисте збагачення (міри якому немає), аніж на економічний, політичний і соціальний розвиток України.

В Україні українська мова, на жаль, навіть не є маркером духовності серед майже всіх сфер життя, яким насправді вона мала б бути. В тому числі й серед тих, що, здавалося б, займаються освітою, наукою, мистецтвом, які є фундаментом духовності. В кращому випадку вона є ситуативним засобом.

І не лише тому, що вона скомпрометована і скомпрометовується, а й тому, що по ній багато хто топчеться ще ликовими лаптями чи кирзовими чобітьми в кізяках; у вишиванках, під якими примасковані косоворотки; хто живе за принципами какойразніци; тому що всякий дозволяє собі встромляти свого носа у святая святих, що взагалі було першим від усього – СЛОВО.

До Слова треба торкатися зі щирою душею, зі світлими помислами, нести його як тонкі кришталеві бокали, як запалену свічку серед темряви.

Ті потуги, які робить хоч і значна частина освічених і патріотичних громадян України, на жаль, не завжди почуті; не є провідниками, за якими були б колони таких, як вони, а тим більше – сприйняті суспільством. Інакше б такої вакханії не було б ні в економіці, ні в духовності.

Українське суспільство – це, як виявляється, не те суспільство, яке вважається. Українське «суспільство» десь там, – в горі. Та й чи все воно – українське? Ми його ніби то й знаємо, що воно є; ніби то й бачимо його айсбергову частину, але більше відчуваємо власною шкірю, бачимо на цінниках. Суспільство означає – діяти спільно. А в нас стільки розбрату, агресивності. Хіба може так діяти суспільство?

У згадуваній книжці є одна із заповідей мови, сформованих нами: «Не говори мовою чужого народу. Говори мовою своєї землі. Тебе всі розуміють. А хто не розуміє – це його проблеми. Ти хочеш вирішувати чужі проблеми? Мова – це молитва, вібрація, за допомогою якої відбувається зв’язок із Всесвітнім інформаційним простором, з Богом, який відстежує, ідентифікує кожен народ через його мову. Немає зв’язку, немає народу. Він приречений на поступове й обов’язкове вимирання».

То ж, можливо, вже пора нарешті всім вирішувати свої проблеми? Пора об’єднуватися, а не вишукувати приводи розбрату, вишкрябувати з-під нігтів смітинки, займатися деморалізацією, різного роду маніпуляціями. Розбудова держави здійснюється всіма разом і водночас кожним окремо. На кожному з нас в однаковій мірі лежить відповідальність, що ми робимо, що ми кажемо. Перший крок зроблено. Чекаємо наступних. Тільки – не назад.

І на останок: якщо вам какаяразніца – язиком чи мовою, – то переходьте на мову і спілкуйтеся нею в аптеці, магазині, в банку, в транспорті, в селі, в місті. Повірте, аж ніяк не соромно знати мову українську, володіти нею, спілкуватися. І навіть – дивувати багатозначністю слів, її красою, мелодійністю, вишуканістю…