Українці надто довго чухають потилиці з думками: «камо ж грядемо?» Роздуми письменника
Гортаючи стрічку Фейсбука, часто натрапляєш на цитати видатних людей. Кому що болить, той те й поширює. Ось слова ніби то сказав Любомир Гузар: «Основна проблема України – це моральна деградація, а все інше – наслідки». Чому – «ніби то»? Тому що під цими цитатами немає джерела, за яким можна було б перевірити її точність у формулюванні, і приналежність до заявленого автора.
Та це вже така справа. На те й Фейсбук. Основне – що у цих словах велика ПРАВДА.
Я знав у своєму селі не одну людину, яка мала слабкості перед алкоголем. Але це були надзвичайно чесні й порядні люди з попереднього покоління: чужого не візьмуть, іншу людину не образять, завжди готові допомогти. Мораль – не пропили. Не кажучи вже про людей, які вели звичне життя. Безумовно, були, є й будуть всякі поодинокі люди…
Не хотів би також, щоб і на мене ображалися за процитоване. Адже це – тотальне явище.
Понад триста років московської покори після, так званої, Переяславської ради; совєтського кріпацтва; щонайменше трьох голодоморів; перманентних фізичних і психологічних репресій; вічних вербовок, якими повиманювали кращих людей, господарів, розкидавши їх по всій есересерівській території; депортацій народів… Вибиралося як із жмені соняхове насіння: спочатку більше, потім менше, а решту – птиці на дзьоба…
До початку подій 2014 року мені двічі вдалося відвідати Європу. Першого разу у напрямку Італії, другого – Франції. Аж до берегів Ла-Маншу. Спогадів і вражень дуже багато: як хороших, так і не зовсім. Є що і з чим порівняти. Але, що найголовніше відчувалося: там спокійніші, упевненіші в собі люди. Це навіть кидалося в очі. Зрозуміло, – стабільність!
А хто нам заважає бути стабільними? Чи хочемо її ми? Ніхто не заважає і водночас ми самі винні. Хочемо, але що робимо для цього? Переважно котимося за інерцією. Хто не котиться, той мотається на всі боки і всюди…
Але ближче до моралі.
Що європейські екскурсоводи найчастіше показували нам? Архітектуру!!! В комплексі з усіма її складовими – і скульптурою в тому числі. Досить часто це монолітні комплекси. І цього добра там багато. Як на відкритому повітрі, так і в приміщеннях.
Багато скульптур на приватних територіях. Під час одного фотографування мене «вловила» охорона, але фотоапарат не забрала, знімки не видалила, а попередила, що це – privato, privato. Я вибачився (sorry, sorry). Мені кивнули головою і я пішов.
Скульптур різних форм у Європі – очі розбігаються: державних та військових діячів, письменників і вчених, міфічних осіб і богів, тварин і птахів, химерно модерних композицій… Складається враження, що в них уже не лишилося жодної особи, яку варто б відобразити в скульптурі. Європа ніби бавиться, розважається як в архітектурі, так і в скульптурі. Їй ніби нічого робити. Аж ні.
Будівлі і скульптури мають різний вік. Сягають вікових глибин. І все це збереглося. Все це тримається в належному стані, щоб не лише самим подивитися, відчути себе самодостатніми, а й іншим показати. І Європа з цього має хороший зиск. Пора, ой, пора вже й нам щось робити і не на громадських, а на державних засадах…
А ті будівлі, які були знищені в роки Другої світової, скажімо, в Германії, відновлені по камінчику. Запитав в екскурсовода, чому будівля собору зроблена з різнокольорового каміння? Вона відповіла, що собор був повністю зруйнований і темне каміння, вкраплене то там, то там (ймовірно, де він був раніше [!!!]) – це те каміння, з якого він був побудований до зруйнування. А світле – нове.
Кажуть, все, що мало культурну цінність, у Германії відновлено. До слова, в Германії я не знаю, щоб самі німці щось нищили, коли на них наступали війська, на відміну від совєтської влади як в роки лихоліття, так і в мирний час, який також можна назвати перманентним (безперервним) лихоліттям у нищенні національних культур, яке тривало від 1917 року й до 80-х рр. минулого століття. Ось вам і мораль, і антимораль.
Кожне українське село із давньою історією існування мало свою церкву. Оригінальну чи унікальну за архітектурною і, очевидно, ще якоюсь ознакою. Кожне село хотіло саме таку: неповторну, яка б відповідала уподобанню, тобто красивою, і кількості її прихожан. Збиралася громада села, обговорювала проект, замовляла його, кожен прихожанин відповідно до свого прибутку робив грошовий внесок. Все було по чесному, по справедливості. Всі знали, в кого що й скільки є. Враховувалося кількість родини, вік дітей. Все по совісті, по моралі. В селі Ярошівці, що наЧернгівщині, наприклад, церква побудована поміщиками Горленками і козаками села у 1783 р. Ні біля церкви, ні біля школи, які були в центрі села, шинку не було. Примушували, якщо був, перенести його, як правило, на край села. За таким же принципом будувалася і школа. Анастасія Граббе пожертвувала 300 руб. на жіночу школу в Болотниці (Чернігівщина).
Зараз «поміщики» (нині вони по-іншому називаються) є, а церков на десятки сіл кілька, школи ліквідовуються. От вам і мораль – також!
Ми з великим інтересом роздивляємося фото цих церков, шкіл, якщо вони збереглися. У більшості ж їх немає: ні споруд, ні фото. Совєтська влада, як влада переважно ідеології та мілітаризму, смерчем пронеслася по наших територіях, насаджуючи, як правило, якщо не конкретних терористів, то окупантів, які на вістрі кривавого штика, несли нашим дідам, батькам і нам, так звану, свободу, демократію, рівність, братерство, дружбу. Зараз Україна «зі слізьми на очах» відкашлює цю дружбу і це братерство …
Ті потуги, які почалися робитися в роки незалежності України в будівництві церков, на сьогодні носять не лише морально духовний зміст, а й, на жаль, політичний. І цей морально духовний зміст досить часто набирає конкретно політичного, ідеологічного характеру, що аж ніяк не сприяє належній моральності в цілому. До того ж – самі будівлі церков не завжди є архітектурно вишуканими об’єктами, оскільки будувалися на обмежені кошти. Важливо було, щоб ця церква була. І вже від настоятеля, кількості прихожан, благодійників залежить її внутрішнє оздоблення, яке дійсно може виконувати морально духовну роль.
Поки що, на жаль, найпривабливішим об’єктом у цьому плані була й є Староталалаївська церква. Але тільки як архітектурний об’єкт.
Словом, якщо, не дай Боже, до нас заб’ється якийсь турист із Європи, то ми можемо його лише вивезти у напівдику (захаращену) природу, напоїти, нагодувати навіть домашніми котлетами, варениками, кулішем, заспівати українську пісню, зробити селфі і відправити його у напівпритомному стані туди, звідки приїхав.
Хоча на Чернігівщині – в казенному лісі між селами Українським і Новою, можливо, ще живий, росте, так званий, столітній дуб. Скільки й знаю, він завжди був столітнім. Йому не менше триста років. У діаметрі він більше одного метра. Окультурити його, підживити, зробити туристично привабливим. Є ж «Дуб Максима Залізнянка», навіть стаття у Вікіпедії про нього є. А чому не може бути – «Дуба Василя Горленка»? Тим більше, що він дійсно ріс на лісових угіддях, які належали Горленкам?
Туристична проблема не лише є проблемою в нашій громаді. Влітку, збираючи матеріали для болотницьких стендів, щоб знайти у Срібному будинок, в якому народилася Ганна Затиркевич-Карпинська, я перепитав не одну місцеву людину, поки не знайшлася таки, яка розказала, як доїхати до нього. Приїхавши, побачив далеко у не привабливому туристично вигляді це приміщення з дошками «Українська РСР. Пам’ятка історії. Історична будівля. Охороняється державою. Пошкодження карається законом» та «В цьому будинку народилася і жила видатна українська артистка Ганна Петрівна Затиркевич-Карпинська (1855–1921)». І це після виставлення фото цього приміщення в соціальних мережах, яке заросло деревами, та обурливе обговорення цього факту. Значить для срібнян не така вона вже й «видатна» – ця артистка. От вам знову мораль. От вам і культура. І йдеться коли б чи не про єдину такого плану культурну пам’ятку в Срібному і не про десятки видатних вихідців звідти.
Талалаївщині, як мені відомо, в цьому плані взагалі немає що показати, якщо не вважати Староталалаївську церкву, Березівський та Талалаївський краєзнавчі музеї. Але цього дуже мало. Був, правда, у Болотниці будинок знову ж таки Ганни Затиркевич-Карпинської, який мав і зовнішню привабливість, і багатющу історію, пов’язану з її власницею. Але, якщо не помиляюся, у 80-х роках його розібрали. Звичайно ж, це зробили не рядові колгоспники. На цьому можна ставити крапку. Тому що ніхто такого плану архітектури будувати не буде. А якщо й побудує, то не для загального споглядання. Та й масштаби поки що не ті.
Безперечно, немає такої безвиході, щоб у неї не знайшлося бодай шпаринки для просвітлення. Уважний читач з посмішкою догадується, до чого я веду. І справді – веду.
Є напрям, який може в значні мірі змінити картину, ситуацію, підняти і духовність, і моральність громади в цілому. Коли біля могили Василя Горленка було впорядковано лише пам’ятник і залита доріжка, – одне було ставлення (і до мене в тому числі). Коли з’явилися десять двоярусних зображально-інформаційних стендів – дещо інше. Дещо – інше. І не лише односельців. Від чужих навпаки лише позитивні відгуки чи й захоплення.
А для того, щоб було – значно інше, необхідно докласти зусиль, фінансових і фізично особистісних насамперед. Надто занедбана ця ділянка. І фінанси мають бути закладені в бюджеті громади. Цей бюджет не повинен бути бюджетом проїдання, латання дірок. Наші чиновники дуже добре навчилися піаритися на бюджетах проїдання і латання дірок, бо це і є ніби то їхня активна державна діяльність. Насправді ця діяльність має проявлятися хоча б у якій не якій динаміці розвитку. Інакше – це буде авто на льодовій дорозі з голим, лисим протектором шин: авто працюватиме, бензин витрачатиметься, а руху ніякого. Тільки людська спільнота для самих себе здатна створювати кредитну форму існування. Для всього іншого – створює розвитково-прибуткову.
Ми ж нічим не відрізняємося від Європи! У нас достатньо своїх героїв – реальних і міфічних, щоб їх прославляти, ними гордитися, показувати всьому світу різними засобами! Відчувати себе людьми, а не елементарними споживачами.
В Україні докерувалися до того, що за 30 років фактично жодного кроку не зроблено на розвиток держави, тільки на знищення як матеріального, так і духовного. Взяти лишень для прикладу мовну проблему в Україні, штучно створену політиками. Хоча за цей період з’явилося десятки мільярдерів як у доларовому, так і в гривневому еквіваленті; десятки й сотні тисяч мільйонерів у тих же еквівалентах не лише у великих центрах, а й в сільській місцевості. І це розвивається семимильними кроками. Тоді, як школи ліквідовуються, будинки культури тижнями й місяцями стоять закритими. Люди перестали зустрічатися, щоб просто поговорити, обмінятися думками, подіями. Якщо таке й трапляється, то поодиноко, дуже рідко. А так – тільки з певною вигодою.
За тридцять років ми перетворилися в суспільство закритих, загублених душ; в суспільство матеріально меркантильних душ. Ми повернулися до феодалізму, сучасного феодалізму і середньовіччя – не в кращих його традиціях, але середньовіччя з великими духовними втратами. Втратами в народній культурі. Ми її майже втратили всю, окрім, звичайно, релігії, яка набирає обертів, й політичних у тому числі. Народної культури лишилися тільки фрагменти, осколки. І, що найосновніше і найтрагічніше, не хочемо навіть їх збирати, а піддаємося впливу чужому, бо воно нове і тому ніби й цікавіше. А чи воно наше, поки що над цим не задумуємося. Може бути пізно…
Хочу посперечатися з Мігелем Сервантесом, середньовічним автором роману «Донкіхот», який писав: «Робити добро дурням – все одно, що лити воду в море». Я б ще додав – «лити відром чи й ложкою».
Наше суспільство різнопланове, багатовекторне. Воно не складається виключно з тих чи інших. І орієнтуватися лише на дурнів, значить підтримувати їх, потурати їм, бути на їхньому боці. Є всякі дурні: одні категоричні, виняткові, яких ніколи й ні в чому не переконаєш, бо вони – «все знають», а є випадкові, ситуативні. Тому мені більше імпонують слова матері Терези: «Добро, яке ви зробили сьогодні, люди забудуть завтра. Все одно робіть добро».
Тому першим етапом цієї програми чи проекту можуть бути встановлення меморіальних дощок, створення куточків у школах, бібліотеках, будинках культури про свої видатних земляків; встановлення пам’ятників (бюстів). Дощок вже трохи є, але їх дуже й дуже мало. Список може бути великим. І вони майже не роблять ніякої погоди, бо немає загального замкненого кола їх як пам’яток. Не всі вони поставлені на баланс. Щось є і в школах. Пригадую, який був чудовий клас-музей у Сильченківській школі! Де він зараз, де його матеріали?..
Що ж стосується пам’ятників (бюстів), то розпочата робота Благодійним фондом «Бібліотека альманаху «Вітряк» імені Василя Горленка» – це лише невелика частина роботи в цьому напрямку. Нам вдалося знайти виконавців, які за ту ж саму суму готові виготовити високої якості, оригінальними за задумом – не один пам’ятник, а два – Василеві Горленку – в Українському та Іванові Кавалерідзе – в Старій Талалаївці. Виробник перевірений, надійний. З ним ми вже співпрацювали. Робота над макетом бюста Горленку вже розпочата. Ні згортання проекту, ні повернення назад уже не буде.
На території громади потрібно встановити ще щонайменше чотири бюсти (пам’ятники) – це Ганні Затиркевич-Карпинській – Болотниця, Степану Носу – Понори, Петру Ротачу – можливо, знову Стара Талалаївка, Іванові Самойловичу – Красний Колядин. Останні чотири – це вже не справа Фонду. Це справа Громади. Але Фонд готовий допомагати в рамках його можливостей.
Ми повинні відійти від культури масовості, характерній совєтському періоду, де штампували пам’ятники леніну, сталіну, іншим вождям, майже однотипні пам’ятники воїнам-визволителям, навіть культурним діячам – у тому числі й Тарасові Шевченку…
За проектами бюсти Василю Горленку і Іванові Кавалерідзе мають поламати цю примітивну масовість, продемонструвати індивідуальність, оригінальність, творчий підхід, мислення до зображення персонажів. Ми над цим працюємо активно.
Я не хочу порівнювати українську громаду до перевороту 1917 року із нинішньою. Я хочу, щоб нинішня Громада відповідала тим критеріям, які були характерні Громаді у минулому з урахуванням сьогоднішніх вимог законодавства, способу життя, орієнтацією на культурні й духовні цінності, враховуючи не лише місцевий, а й закордонний досвід. Громади – це нова форма самоврядування суспільства, новий поріг. І який старт зробить вона, так і діятиме: чи старт інертності, чи старт активності, розвитку. Звичайно, перший легший, звичний. І справа зовсім не в коштах. Районна рада досить часто відзначала «перевиконання дохідної частини районного бюджету». Бухгалтери не будуть ініціювати оплату нових проектів. Вони навпаки – зацікавленні в економії коштів… Справа в політичній волі та бажанні старост, лідерів громади, депутатів. Ми повинні переступити цей поріг і почати творити красиве, гармонійне життя.
Збираючи кошти на бюст Василеві Горленку, не можу не процитувати нашого геніального просвітителя Григорія Сковороду (знову фейсбучний варіант): «Чи не дивно, що один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий?»
Ще не до багатьох заможних осіб Талалаївщини звертався із закликом долучитися до цього проекту, але й ті не відгукнулися. Хоча багато хто з них знає про цей проект.
А от пенсіонери, які відносяться швидше до другої категорії, відгукуються без звертань. І це добре, але тільки з одного боку. Культура, освіта в цілому трималися не лише на бюджетні кошти, а й на меценатах, благодійниках, тобто багатих людей. Вони є. І не мало. На пенсіонерах, хай вони мені вибачать, далеко не доїдеш, особливо враховуючи сьогоднішню цінову політику, яка більше розрахована на багатих. То ж саме багатим і є на кого рівнятися.
Україна стоїть на роздоріжжі. Одні хочуть жити в цивілізованішому суспільстві, соціальному і правовому захисті. Інші – ніяк не викарабкаються з минулого, шукаючи і знаходячи щонайменші зачіпки. Таке розхитування гальмує процес розвитку. Гальмує на всіх рівнях. Пора! Пора вже визначитися за майже три десятиліття. Надто довго чухаємо потилиці з думками: «камо ж грядемо?»
* * *
Для тих, хто хоче зробити благодійний внесок на бюсти Василеві Горленку та Іванові Кавалерідзе, нагадаємо реквізити: рахунок № 5168742713886376 Приватбанк, МФО 305299. Одержувач Забіяка Іван Михайлович. Або передавати мені особисто.
А той, хто зробить внесок не менше десяти тисяч гривень, його прізвище буде викарбовано, а значить – увіковічено – на боковій частині постаментів.
Потерпіть, земляки, ще трохи. Поставимо бюсти, не буду набридати.
Іван ЗАБІЯКА, письменник, журналіст, науковець
