Корифей української журналістики Степан Колесник відзначає славну дату
Сьогодні є привід привітати вчителя багатьох журналістів, відомого письменника, яскравого публіциста, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Степана Павловича Колесника з днем народження.
Це ж він порівнює пресову роботу з… каторгою. «Звичайно, якщо працюєш по-справжньому. Але це — солодка каторга», – мовить.
На цій «солодкій каторзі» Степан Павлович уже понад 60 років. Про нього й досі кажуть добре обізнані з історією вітчизняної журналістики люди: це – безкомпромісний борець з несправедливістю, винятково принциповий, безмежно закоханий у слово.
А ми ще й додамо: Колесник дуже багато зробив, щоб розхитати підвалини тоталітарного, комуністичного режиму. А вже коли постала незалежна держава, то у своїх критичних нарисах шмагав гострим словом різних “козирних дам” і “вовків в овечих шкурах”, запроданців і пристосуванців. І водночас возвеличував людей високої честі та чистої моралі.
Правдиво мислити, творити і так само жити – ці принципи завжди були для нього ключовими. І вони, мабуть, були закладені батьками, рядовими колгоспниками з Вінничини, дивовижними людьми. Тато й мама Степана Павловича мали колосальний авторитет у селі. Такий факт: коли у селі грали весілля, то молодята після «розпису» дорогою неодмінно повертали до оселі Колесників – аби благословили… на щастя у цім світі. От вам і вищий ступінь народної довіри, визнання моральних авторитетів.
Багато стежок-доріжок сходив Степан Павлович, набачився, надивився усілякого. А зі скількома своїми героями говорив, випитував їх про сокровенне, допитувався, уболівав і переживав разом з ними – і не злічити! Потім сідав за письмовий стіл і писав… Сьогодні так не пишуть. Бо яка «творча кухня» Колесника? Відкрив нам якось секрет: «Коли до мене потрапляє тема і я сиджу над нею, то з першого варіанту її не відпущу, це неможливо. Обов’язково напишу другий варіант, напишу третій… Я бачу, де і що не так в тексті, що саме мене не влаштовує. А потім напишу на другий чи на третій день – о, це вже інше слово, інші думки, є поворот. Треба вийти на свій рівень. Матеріал – це фортеця, її треба взяти. А як? Наскоком? Ні, так кіна не буде…»
Стапан Павлович, звичайно, переживає, що сьогодні, як каже, «слово – на превелике горе – неймовірно упало в ціні. Слово обміліло, обмаліло, відпливло подалі од берега життя – воно крепко охляло у нерівній борні зі Стіною мовчання. Слово видихалося у своїй суті – як ото спирт. Слово стало грайливо легким, ніби метелик. І зробилося слабким, неглибоким, безвольним і не крилатим. Слово вицвіло в їдючих променях Безправ’я і Беззаконня та вседержавного єзуїтства. Слово – на біду – перестало стріляти. Навіть навпаки: Слово розстрілюють, розколюють, розтрощують, немов мідяка об залізо…»
На наше запитання, у чому ж криються головні причини занепаду Слова Степан Павлович заходить здалеку, порушує глибинне:
«От уявіть собі, теоретично, що в один момент до влади прийшли абсолютно безкорисливі люди, справжні патріоти, професіонали. І все змінилося б! Взаємини між людьми, їхні матеріальні статки… Ніхто не крав би. Тобто все було б по-іншому. Змінилося б і Слово. Воно зазвучало б на повну силу. Але сьогодні, на превеликий жаль, воно загнане. І ми міркуємо далі: бідна, нещасна людина — це не громадянин вільної держави. Він слова не може сказати повноцінного. Щось шепоче, як рак у торбі. Притлумлена, затуркана людина не може любити свій отчий край на повен голос. Змінити ситуацію може тільки стан справ у державі. Якщо нею на всіх рівнях керуватимуть віддані Україні люди, професіонали екстра-класу. Це дуже важливо. Тоді й Слово зазвучить. Бо нині воно стоїть на колінах. Кому служить? Ахметовим, фірташам, коломойським, пінчукам… Слово пригнічене. Іноді кажуть: у нас є свобода слова. Справді, можна писати про все. Але замість цієї свободи махровим цвітом квітне словоблуддя. Навіть якщо слово “прорветься” десь, то хто чує? Яка реакція? Що зміниться? Дієвості від чиновників не дочекаєтеся. Це не та свобода слова.»
А яким же бачить вільне письмо і таку ж розкуту думку Степан Колесник? Чуємо:
«Свобода — коли Слово повнометражне, повноцінне. Коли і гримить, і відлунює, коли є реакція. Слово тоді знає свободу, коли викликає переміни на краще у суспільстві, коли викорінює зло, коли впливає на поступ держави уперед, коли наближає народ до омріяного щастя. А це можливе за однієї умови: коли влада чує Слово. Коли існує зворотний зв’язок між Словом і тими достойниками, які вмостилися на верхніх щаблях влади.
Як же насправді крутиться цей маховик сьогодні? А так! Куди б ви не писали, не стукалися лобом, яке б горе не гнобило вас, який би пласт – соціальний чи політичний – не порушували у своїх клопотаннях, вас ніхто не прочитає і не почує. Слово ваше так і повисне у повітрі. На жаль, забувають, що Слово — це все… У ньому закладено стільки, що усі багатства світу не зрівняються з ним…»
«Ніхто не почує…». Дуже точний діагноз. Пригадується, як редакція «Українського репортера» направила очільниці МОЗ (вже колишній) Уляні Супрун упродовж місяця більше десяти інформаційних запитів. У відповідь – нуль уваги. Колеги-журналісти можуть навести сотні подібних прикладів. Глуха стіна мовчання. І це є великим нещастям для країни. Явище. Ганебне.
Колесник благає долю-доленьку: «Господи, коли ж проб’є благословенний Час істинної Свободи, а не лицемірної, удаваної, кривої на обидві ноги? Чи діждемося колись справжньої, не обставленої заборонними цитатами і стовпами? Коли нарешті всядуться на престол Розум, Правда і Закон? Коли ця всесильна трійця скрутить у баранячий ріг ненависне Зло і тяжким мечем розплати покарає злодійство, казнокрадство, що так густо повсідалися на всіх щаблях (згори донизу!), мов горобці на плоті. Коли вже заступить влада, яка житиме і діятиме по совісті й честі? Влада воістину народна… Влада, яка триматиме чесний звіт перед громадою країни».
Будемо все ж оптимістами. І на цій ноті щиро вітаємо шановного Степана Павловича зі славною датою й зичимо гарного здоров’я, бадьорості, нових чудових книжок. Маємо велику надію, що до нього й надалі будуть хилитися добрі, працьовиті люди, яких він возвеличує своїм талановитим Словом. Многая літа!
Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана ФРОСЕВИЧ
Фото на головній: 1969 рік, підніжжя Паміру. Кореспондент Степан Колесник під час творчого відрядження від журналу «Україна». Світлину зробив знаменитий фотокореспондент Борис Градов
Про Степана Колесника також читайте:
