Письменник Степан Колесник розповів про своє багаторічне дослідження дивовижної матерії
«Люди – це така складна і дивовижна матерія!», – полюбляє говорити письменник, публіцист, вчитель багатьох журналістів Степан Павлович Колесник.
Він щодня цю «матерію» не тільки бачить – вона немовби проходить крізь його душу та серце, зачаровуючи красою людських вчинків та неймовірних житейських справ, беручи яскравими деталями та подробицями, які може запримітити лише він, журналіст, що безмежно закоханий у Слово.
А було й таке, що викликало подив, обурення й пошук відповідей на одвічні запитання, чому ламаються люди (навіть, здавалося б, могутні), чому високі матерії стають низькими, примітивними, «виявляються безсилими, піднімають руки і здаються в полон».
Вже більш як 60 років Степан Павлович в журналістиці, з тих пір як в 1958 році закінчив Шевченків університет. (Факультет відкрився в 1953 році).
Мені впам’ятку його вислів: «Ми виростаємо на вітрах своєї епохи. Усі ми – яблука з одного суспільного саду. Але який той сад? Епоха яка?»
За соціалістичної епохи Колесника цькували й забороняли йому працювати в пресі. Доба незалежності для Степана Павловича відчинила двері, щоб його «слово дзвеніло сталлю, аби возносилась і возвишалася, і торжествувала Правда». Він написав сотні критичних нарисів. І в кожному матеріалі досліджував цю «складну матерію».
«До мене дуже хилилися люди. Може, це в моїй душі закладено», – розмірковує Степан Павлович. В сьогоднішній бесіді з ним якраз і говоримо про абсолютно різних людей, з якими його зводили доля і журналістські стежки-дороги.
– Почнімо з Кучми, – Степане Павловичу. – Ви його нещадно – і справедливо – критикували, бо, за вашими словами, «реформаторські хотіння Кучми в Руїну обернулися». Чи зустрічалися ви особисто з ним під час двох його президентських каденцій?
– Одного разу ми з Кучмою в адміністрації на Банковій провели за розмовою 2 години 52 хвилини (я навіть час спеціально запримітив), – згадує Степан Павлович. – Він – Президент України, а я – голова Київської спілки письменників України, секретар Національної спілки письменників.
Говорили з Кучмою наче на рівних, мені здалося, що в нього не було пихи. Але який то був рівень! Як це соромно… І це так страшно…
Що найголовнішу посаду в державі посідає такий дрібний чоловічок, який вимурував олігархічно-кланову, злодійську, безробітно-тяжку для України споруду – епоху, на фронтоні якої лише одне кошмарне слово: «Кучмівщина». У мене є один матеріал, у якому я називаю Кучму “христопродавцем”. Отаке наше горе.
– Ніби якась карма.
– Так і думаєш. А скільки у нас є дивовижних, розумних людей! От їх би до керма країни! На жаль, їх туди не пускають, вони нікому не потрібні. Повертаючись до тієї бесіди з Кучмою, мене вразило завершення розмови. Прощаючись, президент запропонував: «Давайте домовимося, Степане Павловичу, раз в тиждень зустрічатися».
Він ще й записав мій номер телефону. Своєю пропозицією Кучма мене дуже ошелешив. Не знаю, чим я йому сподобався. Можливо, тим, що говорив колючу правду, те, що думаю… Але минув час – дзвінків від Кучми не було… І я не шкодував, що мене не кличуть на Банкову.
– А як ви з Борисом Єльциним познайомилися?
– На початку 1990-х мене запросив на дружню розмову до Москви Петро Юхимович Шелест, який колись очолював українську компартію. Двічі я був у нього вдома. З Шелестом у мене були “особливі” стосунки (про них ще розповім), адже за його правління мене виключили з партії, звільнивши з роботи, заборонивши працювати в редакціях.
З роками я у душі відійшов від тієї образи й мені була цікавою в багатьох відношеннях постать Шелеста. І ось я у Москві, на дачі Шелеста. До нього прийшли відомі персони, в тому числі Єльцин. Вони ж мене, звісно, не знали. Петру Юхимовичу, певно, хотілося показати, що з будь-ким він не водиться.
І він представляє мене: «Товарищи, это очень известный и популярный в Украине человек – писатель Степан Колесник…». Єльцин на той час ще не був президентом. Щойно розпався Союз, кадрова політика в республіках була бездарною, в тому числі в Україні. І раптом Єльцин, звертаючись до Шелеста, каже: «Я лично взял бы Степана в свою команду». Як мені відреагувати? Звичайно, подякував за комплімент. А Микола Костянтинович Байбаков, колишній заступник голови Ради міністрів СРСР, і говорить: «Ну что ж, считаю – предложение отличное, надо его реализовать…»
– Ви, певно, записали тоді, як інтерв’ю, розмову з Шелестом?
– Ні. Після отих усіх гонінь та цькування, після тієї ломки мені не хотілося торкатися цієї теми, знову переживаючи… Дуже все це було боляче.
– Вперше неприємності впали на вашу голову…
– …У 1964 році. Я працював тоді в редакції «Радянської України», в головній партійній газеті республіки. 16 червня «Радянка» опублікувала мою статтю «Верблюд і капуста». А вже через три дні – дуже оперативно! – мене «слухали» на Політбюро ЦК Компартії України. Після того заслуховування мине три тижні і в партійній пресі з’явиться матеріал під рубрикою «В ЦК КПУ». У ньому – розгром Степана Колесника, висновки, що його стаття – «політично шкідлива». Отож з «Радянської України» мене звільнили із забороною працювати в пресі, літературі і кіно, утім як і головного редактора Юрія Зарубу (до речі, це була дивовижна постать, прозаїк, глиба, інтелектуал).
– Чому партійна верхівка так злякалася вашої статті?
– Я зачепив велику політику, зрештою, це ще й помста щодо мене дала знати. На якому фоні це було? В 1962 році в СРСР бідували, скрізь відчувалася нестача продуктів. Не було що їсти.
В Новочеркаську робітники вийшли на протест. Їх розстріляли. Після цього центральна влада на чолі з Хрущовим заметушилася, вперше відважилася на закупівлю зерна в капіталістів. 1 червня 1962 року в «Правді», республіканських партійних газетах опублікували звернення ЦК до народу.
Його суть зводилася до того, що потрібно робити ставку на відгодівлю свиней. Тобто кожен гектар ріллі в колгоспі має дати відчутний результат — щоб мати змогу виростити свиню 100 кілограмів. Ось тоді, мовляв, з продуктами харчування буде все гаразд, народ буде нагодовано. А тваринництво – це корми. Отже, треба збільшити посівні площі, підвищивши урожайність. А яким чином? Поливати, зрошувати. Це було возведено у ранг найвищої державної політики.
Одного разу мене викликає редактор «Радянської України» й дає завдання – підготувати хороший матеріал про зрошення на Київщині. Отож їду… На прикметі – Білоцерківський, Тетіївський райони.
В одному із сіл запитую голову колгоспу, чому на полях не видно зрошення. А він і відповідає, що з великою радістю зробив би це, але ж нема води – річка майже висохла.
«У нас греблю як прорвало в 1913 році, так з тих пір ніхто й пальцем не поворухнув, щоб загатити її». Я колись в одній із середньоазіатських республік був і бачив, як працює технологія поливу: у водоймі стоять насоси, які працюють за допомогою верблюдів – вони ходять по колу і «тягнуть» воду. Таким чином зрошують капусту. Ось вам – верблюд і капуста. І капуста ж – просто диво!
– Отже партійному керівництву ваша стаття не сподобалася.
– Викликають мене на Політбюро ЦК КПУ, «на килим». Це було показово! В залі сидить маса народу: секретарі парткомів, міністри, редактори газет… І при всіх мене «роздягають».
Виступає секретар ЦК КПУ, член Політбюро Ольга Іващенко. І пускає громовицю: «Посмотрите, что он пишет!» Узявши газету, цитує абзац з моєї статті, що в селі Мончинцях («Это его родное село!» – і показує пальцем на мене) колись навіть поміщик мав два зариблених глибоководних ставки; а сьогодні на цьому місцы хлопчаки м’яча ганяють, і будяччя пре до неба.
Іващенко поклала газету й шваргонула: «Посмотрите на этого негодяя!». І всі дивляться на «этого негодяя». «Как он плачет за помещичьим строем!» От я спати не можу — лишень дайте мені «помещичий строй»! Ідіотизм.
Ну ось виступили усі… І Шелест надає мені слово.
Йшов я до трибуни і постійно в думках повторював, наче молитву: не злякатися. Бо зламані люди, це вже не дуби, не кремінь. Пух. Якщо зламають — це вже не повноцінний громадянин, я вже не можу йти своєю дорогою.
З трибуни говорю декілька слів. Мене, піднявшись зі стільця, перебиває Дем’ян Коротченко (голова Президії Верховної Ради УРСР, член Політбюро КПУ. – Ред.). А я про Коротченка, як про “видатного партдіяча”, ще у школі в підручниках читав. “Вы бросьте молоть! Выдайте своих заговорщиков!» На все життя запам’ятав його скажену вимогу.
Я повертаюся до Шелеста і спокійно кажу (бо ж налаштував себе — не зірватися, не зробити якихось дурниць): “Петре Юхимовичу, я не розумію запитання”.
Шелест глянув на мене і я відчув, що він, як би міг, то мене, мабуть, убив би. Це ж йому треба було реагувати, думати, що сказати, робити зауваження… Шелест підвівся, подивившись на Коротченка, і сказав вражаючу фразу: “Дістітєльно! Невжели нельзя спросить по другому, понимаешь…» (Саме так Шелест і промовив). І я став спокійно говорити, хоч мене перебивали. Стояв на одному: крамоли в статті не бачу.
Тоді Політбюро мені винесло сувору здогану із занесенням в особову справу, звільнити з роботи і заборонити працювати в персі, літературі і кіно.
А через шість років, 30 жовтня 1970 року, остаточно виключили з партії за антирадянську пропаганду. На той час це було найстрашніше покарання.
Особливо лютував на засіданні Політбюро другий секретар ЦК КПУ, колишній перший секретар Черкаського обкому партії Іван Лутак:
“Вы – ярый враг не только нашей партии, но и всего советского народа!, – пускав він свої стріли у мій бік.
А я кажу:
“Переконаний, що тільки кретин може таке говорити”.
Я не хотів цього говорити. Не думайте, що я такий герой. Таке вирвалося, наболіло, і я навіть здригнувся, що сказав таке. Просто мені в печінках ці партійні слухання віддавалися. Допекло.
– Лутак почув?
– Авжеж. Це був як вибух бомби. Бо ж невелика кімната. Він почервонів, замовк. І всі замовкли, вже не ображали, виключили з партії. Виходжу на вулицю, на тодішню Орджонікідзе (нині — Банкова. – Ред.), це було вночі. Ніде ані душі.
А мені ж хочеться “вихлюпнути” назовні свій кепський настрій, поговорити бодай з кимось. І раптом з боку Спілки письменників назустріч йде… цигарка (хтось курить), пропікається в пітьму, все ближче, ближче. І цигарка запитує: “Що, вже?” “Вже”, – відповідаю. Це був Григір Тютюнник.
Його запитання мене “вбило”, бо я ж нікому, навіть рідним, не розказував, що мене слухатимуть на Політбюро. І пішли ми бродити вулицями Києва. Оскільки після 24-ї години все було зачинено, то навіть пляшку горілки ніде було купити. Отож ходили-балакали до світанку.
– Степане Павловичу, а що це за історія з помстою, про яку ви мимохіть згадали?
-Знову ж таки: в моїй долі велика політика пробилася… І теж це було зв’язано з Новочеркаськом, коли розстріляли робітників. Я вам розповідав, що 1962 року партійна верхівка Союзу виступила зі зверненням до народу: потрібно робити ставку на відгодівлю свиней. І це питання не одного року! Раптом через 15 днів – інформаційний вибух – друге звернення партії до народу. Здебільшого переспів попереднього.
Але у тому тексті була дивовижна фраза — що стокілограмова свиня вже є. Де? У Гребінківському районі Київської області. Прочитавши таке, я засміявся. Фантазія!
Бо ж, як власкор по Київській області, добре знав область, і цей район в тому числі. Того ж дня (!), коли появилося звернення до народу мене викликає редактор, Іван Маркович, і дає завдання — негайно їхати у Гребінквський район, готувати матеріал про свиню. Додає, що цю статтю негайно передрукує “Правда”, бо є команда самого генерального секратаря, тобто вказівка найвищого рівня.
Я ж намагаюся пояснити, що ніякої свині вагою в центнер в районі не вирощено. Обман. “Ти викинь це з голови!”, – чую редакторське. Він мені дає “в бригаду”, на допомогу, журналіста Тумаркіна, колишнього фронтового коерспондента (статті писав він так собі, але зате мав міцну “хватку” зібрати факти). Добре, і ось ми у Гребінках…
Далі буде.
Розмову вів Леонід ФРОСЕВИЧ
Фото на головній: 1969 рік, підніжжя Паміру. Степан Колесник під час творчого відрядження від журналу «Україна». Світлину зробив знаменитий фотокореспондент Борис Градов
Фото з архіву Степана Колесника
ВІД АВТОРА. У Степана Павловича часто із вуст злітає слово – “дивовижна людина”. Він уміє побачити людину такою, якою ніхто не бачить. Уміє так виписати характер, що матеріал постає як полотно великого художника. Це у тому разі, коли Слово мовлене з неймовірною теплотою і любов’ю. А буває, що Слово стає громовицею, стріляє найбільшим калібром, пропікає так, що куди тому напалму.
Бо це Слово в оборону людей праці, проти шахраїв і феодалів різного рівня, крутіїв та злодіїв. Це ж Колесник писав: “Поки Екватор Зла не буде зламаний, поки багатство державних “цабе” буде показувати дулі озлиденілому корінню нації – “добра не жди, не жди сподіваної волі”. Ну й спокою у Хаті державній не жди”.
Усі критичні нариси Степана Павловича були підпорядовані одному — зламати цей Екватор Зла. І він його ламав щосили. Бо це його передова, це його вістря атаки. За Правду. Його Слово – “повнометражне, повноцінне”. Хоч і влада дуже часто не реагувала. Бо така вже влада.
“Куди б ви не писали, не стукалися лобом, яке б горе не гнобило вас, який би пласт – соціальний чи політичний – не порушували у своїх клопотаннях, вас ніхто не прочитає і не почує. Слово ваше так і повисне у повітрі”, – ось вам висновок від Степана Павловича.
Ви думаєте, що Колесник опустив руки від такої глухоти правителів великих і малих. Його Слово завжди “дзвенить сталлю”, і його нариси завжди чекають люди. Бо він пише серцем.
Він пише так, як ніхто не пише. Це його, особливий, почерк, його розкішний стиль. “Мова — це диво людське, – занотовую слова Степана Паавловича. – Я категорично все робив би, аби кругом запанувала українська мова. Ми ж — велика держава!”.
Тому про Степана Павловича кажуть в багатьох редакціях: легендарний журналіст, безкомпромісний борець з несправедливістю, винятково принциповий. Нагадаю, що потужні виступи Колесника у пресі допомагали будувати незалежну Українську державу, викорінювати тоталітаризм, позбуватися брехні, відстоювати справедливість та правду.
Закономірно, що Степана Павловича нагороджено Зіркою української журналістики, його також удостоєно Золотої медалі української журналістики. Він є кавалером орденів «За заслуги» III і II ступенів. А за публіцистичну книгу «Обкрадені села» йому було присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка.
Чимало українських журналістів вважають Степана Павловича своїм вчителем. Його блискучі лекції, журналістські поради часто згадують медійники і це їм суттєво допомагає у роботі.
Сьогодні Степан Павлович не полишає письменницької, журналістської діяльності, проводить зустрічі з читачами в редакціях, бібліотеках, вчить, як Словом утверджувати Правду.
12 лютого у Степана Павловича Колесника день народження. “Український репортер” сердечно вітає славного Майстра Слова і зичить, щоб його “довга кладка через життя” пролягла і за сто літ, щоб на серці у нього завжди було “жарко”, як у молоді роки! Оптимізму і бадьорості Вам, дорогий Степане Павловичу! Нехай Доля щодня буде прихильною до Вас!
Попередні інтерв’ю із Степаном Колесником:
