Газети в Україні вмирають катастрофічними темпами. І це під час війни з Росією
Ось уже й редакція тижневика “Дзеркало тижня” заявила, що припиняє випуск друкованої версії.
Ця газета побачила світ у 1994 році. В останньому номері, у редакційній статті читаємо: “Відшелестіли… Сьогодні друкарня надрукувала останній номер тижневика “Дзеркало тижня”. Одна тисяча двісті сімдесят п’ятий… Усе зрозуміло: “папір” у світі вмирає швидше, ніж журналістика загалом. Ми роками тягли жили й двічі обмотували навколо себе паски, щоб не закривати паперової версії.
Скільки могли. Але душу все одно корчить почуття провини. Ніби ми зраджуємо тих, для кого “Дзеркало” у хаосі змін, фейків і поверховості було єдиним лакмусом своєї нормальності: виходить, не тільки я так думаю, так відчуваю, тому самому обурююся, на те саме сподіваюся. Але тижневик відходить разом із таненням більш невідтворюваного класу – інтелігенції…”.
Прикро, що державна політика упродовж багатьох років абсолютно не сприяла становленню і всебічному розвиткові газет та журналів різної форми власності. Редакційні колективи душили високими тарифами на поштові, друкарські, комунальні послуги.
Їх виселяли з приміщень, заважали розвивати мережу газетних кіосків, ставили палиці в колеса посередникам, які торгували пресою. Це був надзвичайно потужний пресинг! І тому редакції (різних форм власності) вели постійно боротьбу за виживання. А ще й різні чиновники, можновладці гамселили журналістів чисельними судовими позовами.
Така ганебна практика не припинилася й під час російсько-української війни. Замість того, щоб розв’язати газетам “руки” (це стосується комунальної преси), держава їх кинула у жорстокий вир роздержавлення, залишивши помирати на узбіччі інформаційних процесів. Ми знову догодили Європі, але зробили по дурному, на шкоду власним національним інтересам.
Виходить, нам не потрібен міцний інформаційний кулак в битві зМосковією? Між тим, на території країни-агресора (в раші) не припиняють випуск газет (там – мільйони назв різних видань). Майже всі вони поливають брудом Україну.
А якщо поглянути на цивілізований світ, то й там на ринку залишаються друковані видання. Хоч тиражі і впали. Зрозуміло, читач переключається на електронні ресурси. Але ж газети не здаються! Україна показує, на жаль, інший приклад. Поганяй до ями – ось до чого зводиться державна політика щодо газет.
Я вже якось розповідав на сайті “Український репортер”, що навіть “Народна армія” та “Військо України” припинили вихід у світ. І це в часи війни з Росією, в період гострого протистояння з рашівською ворожою пропагандою, з різною путінською наволоччю, з п’ятою колоною.
Як назвати такий кричущий факт дикунства – у столиці пішла в небуття славетна газета Київради “Вечірній Київ”, якій виповнилося 110 років?! Розчинилася в мороку безправ’я, облудних обіцянок і байдужості.
Знову згадаємо, що «Вечірку» закрили під завісу 2018-го, хоч мер Віталій Кличко і його тодішній заступник Олексій Резніков клялися: газета буде жити! Пригадується, у вересні 2015 року під час інтерв’ю я запитав Резнікова, якою йому уявляється доля “Вечірнього Києва»?
«Це одна із найстаріших газет, зі своєю історією. Тому ми не маємо права навіть думати про її закриття. «Вечірка» – одна із візитівок Києва. Тому «Вечірньому Києву» – бути!», – відповів тоді Резніков. (Це було опубліковано у тій же “Вечірці”!)
Друковану «Вечірку» закрили тишком-нишком, навіть читачів не попередили. А навіщо?! Віталію Кличку, депутатському корпусу Київради навіть не забаглося запитати думку киян, громади – чи згодні вони ліквідувати газету? У міста не вистачає коштів, щоб організувати пільгову передплату видання соціально-незахищеним категоріям? Нізащо не повіримо!
Серед недолугих аргументів закриття газети – «її не читають», «друкована преса відходить…». А ще й «сигнали» йшли – мовляв, редакція «Вечірнього Києва» з якогось дива (чи під примусом?) не захотіла взяти участь у роздержавленні. Але ж ці дрібні й невагомі аргументи навіть не озвучили міській громаді, не порадилися з киянами.
Тисячі киян звикли щоранку брати до рук столичну газету. Чи думав про це Кличко? Зрештою, у багатьох країнах досі існують друковані видання. А у нас їх «реформують»… Знищують! Тому й опинилася Україна за рівнем свободи слова на 102-му місці у світовому сумному рейтингу.
Вважаю, що у нас з початку Незалежності триває затяжна гібридна війна з національною пресою. Ще у 1995 році тодішній головний редактор «Вечірнього Києва» Віталій Карпенко писав: «Єдина сила, яка могла б протистояти таким антиукраїнським тенденціям (йдеться про маніпулювання громадською думкою з боку держави, засилля російської пропаганди. – Л.Ф.) і державному інформаційному монополізму, відбиваючи об’єктивну картину реального життя, – це незалежна демократична преса.
Але вона потихенько конає. І складається враження, що не внаслідок загального занепаду, а завдяки свідомим, кимось спрямованим діям… Інформаційного голоду як такого не буде: просто ми ковтатимемо все, що нам підсунуть. Але чи буде тоді Україна як незалежна і самостійна демократична держава?»
Сьогодні під час війни з Московією питання інформаційної безпеки Київраду абсолютно не хвилює. Тут – свої «тьорки», перетасовування «смотрящих». Звичайно, вони ж з ТАКИМ бюджетом Києва.
Факт: упродовж кількох років Кличко жодного разу не знайшов можливості зустрітися з редакційним колективом, поцікавитися, у яких умовах працюють люди, що вони пропонують…
Зате з головного хрещатицького офісу час од часу до редакції делегували різних емісарів-посланців – «нагнути», процензурувати, дати «геніальні вказівки», пробелькотіти: «У руководства города єсть політіческая воля!». Керівні чиновниці, які були кураторами інформаційного напряму в КМДА, навіть їздили до Польщі переймати передовий досвід у виданні газет на чолі із керівником апарату Кличка (згодом цього “знавця преси” звинуватять в підробці диплома і витурять з посади). О, під час відрядження ця “компанія” вже такого “досвіду” набралася, що після прибуття до Києва навіть не змогла згадати, про що розповідали їм польські журналісти. Просто “прокатали” і “проїли” бюджетні грошики.
Бачте, навіть космічний Черновецький не додумався закрити газету зі столітньої біографією. Щоправда, інше питання, якою при його правлінні стала «Вечірка»…
Депутати Київради ані найменшого слова не промовили на захист газети! Ганьба! (Була колись така знаменита рубрика на шпальтах «Вечірнього Києва».) Сьогодні вони можуть сповна тішитися, що інформаційний простір Києва загнувся, ледве дихає. Зате “виростають” генделики, “наливайки-розливайки”, де – спиртне, пиво, цигарки…
Отуманюйте мозок, люди добрі, пийте! Навіщо вам знати, скільки грошей зжирають столичні забудовники з владної обойми?! Навіщо вам читати статті про героїв-добровольців, захисників рідної землі? Не питайте, де продається бодай одна столична газета, газета київської громади. Щурі згризли?
А полічіть, скільки загалом друкованих видань на полицях пресових кіосків, в тому числі українських. Дві-три газети. Оце і весь збіднілий ужинок інформаційного фронту, на жаль. Слово – не зброя, особливо там, де місто віддають на поталу…
Слово не приносить владцям мільйонних баришів. Це ж не Шулявський міст відбудовувати за космічні суми! І не позолоченими унітазами оздоблювати після чергового ремонту Маріїнський палац.
Леонід ФРОСЕВИЧ
Фото “Українського репортера”
