Чемпіон Жан Беленюк: «Маю лише дві мрії: вершина Олімпу і мирне небо над головою»

«Якби я мав можливість виконати хоча б одне бажання, то припинив би війну на сході», – говорить найупізнаваніший спортсмен у нинішній олімпійській збірній, дворазовий чемпіон Європи, чемпіон світу та срібний призер Олімпіади з греко-римської боротьби Жан Беленюк. З ним спілкувався кореспондент «Українського репортера».

– Після Олімпіади у Ріо минуло більше року. Чи встигли оцінити все, що відбулося в Бразилії?

– За цей час я пережив цілий спектр емоцій. Від звичайного розчарування, бо я вклав у підготовку до Ігор багато сил, до розуміння того, що в житті є речі важливіші. Подивіться, скільки спортсменів отримували під час тренувань або змагань тяжкі травми, після чого опинялися в інвалідному візку. Ось це – горе, біда. Думаю, у мене ще буде одна спроба – через чотири роки на Олімпіаді у Токіо.

– То ви готуєтеся до Ігор-2020?

– Звичайно. Але чи потраплю туди – ще невідомо. Для цього потрібно довести, що я найкращий на внутрішніх чемпіонатах, а потім здобути ліцензії на спеціальні турніри. Розумієте, на Олімпіаді від усього світу виступають лише 20 спортсменів. До того ж на змаганнях повинні бути представлені усі 5 континентів. Тож навіть якщо я буду в десять разів краще боротися за представника Австралії, але в Європі буду 10-м, на Олімпіаду поїде австралієць.

– Після фінального поєдинку ЗМІ почали спекулювати, що ви можете змінити громадянство…

– Хочу раз і назавжди розставити крапки над «і» у цьому питанні. Якби у мене хоч на мить була така думка, я б уже давно виступав за іншу країну. А так журналісти вихоплюють окремі мої фрази і просто роблять «сенсації» на порожньому місці. Можливо, я і сам для цього даю привід, хоча і не свідомо. Наприклад, останнього разу. Одразу після фіналу Олімпіади до мене підійшла журналістка і поставила подібне запитання, я був настільки розчарований поразкою у найважливішому поєдинку у своїй кар’єрі, що коротко відповів: «Поживемо – побачимо». А наступного дня уже весь Інтернет «гудів» про мій перехід під прапор іншої країни…

– В дитинстві ви могли собі уявити, що одного разу станете срібним призером Олімпійських ігор?

– Ні, я міг уявити, що одного разу стану золотим призером Олімпійських ігор! Щоправда, спочатку я взагалі сумнівався, чи затримаюсь у боротьбі. Принаймні, коли вперше прийшов на тренування, про Олімпіаду точно не думав. То для мене був просто черговий гурток. Бо до цього всі секції у мене проходили таким собі «транзитом»: одне-два тренування – я розумів, що це не для мене, і йшов. Було і карате, і футбол, і ще багато чого… А боротьба зачепила мене, тож затримався, як бачимо.

– Який поєдинок став найпам’ятнішим для вас?

– Відтоді, коли став професійним спортсменом, то запам’ятовую усі фінальні поєдинки міжнародних змагань, адже я борюся з потенційними конкурентами на Олімпіаді. Але закарбувалася у пам’яті одна сутичка з дитинства. Я дуже довго не міг перемогти у виїзних змаганнях. Якщо у Києві я міг здобути «золото», то на виїзді я не потрапляв навіть у трійку. І ось ми поїхали у Миргород. Там я дійшов до «втішного» фіналу і боровся з дуже непоступливим хлопцем. Ми провели повноцінний поєдинок, і навіть суддям було важко визначити переможця. Однак рішення було на мою користь, і так я здобув свою першу медаль – бронзову. Хоча вона вважалася бронзовою лише формально, бо насправді її було зроблено з глини (посміхається).

– Прийнято вважати, що спортсмени високого рівня не мали класичного дитинства і юності, адже вони увесь час були на тренуваннях.

– Я з цим не згоден. Точніше, це твердження не про мене (посміхається). У мене були прекрасні дитинство і юність. Знаєте, можливо, не всі повірять, але в ці періоди життя я нічого не пропустив – просто усе поєднував із тренуваннями. У дитинстві ми з друзями зазвичай гуляли після школи. Робили те ж, що і будь-які інші діти в 90-х: каталися на гойдалках, бігали, залізали на гаражі. А ще у дворі стояв справжній катер. Нашому сусіду хтось віддав грошовий борг катером, який необачно залишили стояти прямо у дворі. Ми його облаштували з хлопцями по повній програмі. А потім катер здали на металобрухт, і нашому розчаруванню не було меж… А ще пам’ятаю, як ми розплавлювали свинець. За гаражами організували міні-лабораторію, яка була звичайним… багаттям. Брали акумулятори з-під вантажних машин і плавили їх. Потім розливали свинець у формочки і отримували свинцеві пластини. Це нагадувало золоті злитки, які можна було продавати товаришам із сусіднього двору. Можете собі уявити, щоб у 2017 році діти так себе розважали?

– Чи завжди хотіли стати професійним спортсменом?

– У спорті я з раннього дитинства і важко уявляю себе поза ним. Однак колись дуже хотілося стати криміналістом. Завжди захоплювався детективними історіями. Шкода, що ця професія не така вже затребувана в нашій країні.

– Тож детективи – ваша улюблена література?

– О так! Хоча мені важко виділити щось одне, але дуже подобається серія книжок Бориса Акуніна про Ераста Фандоріна. Також подобається Агата Крісті. А от у кінематографі перевагу віддаю трилерам. Хоча зараз дедалі частіше випускають зовсім нецікаві фільми. Улюблений актор – Джек Ніколсон, багато стрічок з його участю передивився не один раз.

– Зараз ви – справжня зірка в Україні. «Зіркову хворобу» не підчепили?

– Абсолютно – ні. У будь-якому разі, я не помічаю цього за собою (посміхається). Я ніколи не розумів хлопців, які, перемігши на змаганнях, переставали навіть вітатися з партнерами по тренувальній залі. Для мене це неприпустимо. Можливо, десь у глибині душі здобуття чемпіонського звання дуже важливе для мого его, але щоб це якось впливало на спілкування з іншими людьми – ніколи.

– Мабуть, і від дівчат немає відбою…

– Ну так, є трохи (посміхається). Але зараз я – холостяк і весілля у найближчому майбутньому не планую. А якщо бути до кінця відвертим, то, зізнаюся, за все своє життя я, мабуть, ніколи не любив по-справжньому. Принаймні я не відчував «класичного» кохання, про яке пишуть у книжках, – з метеликами у животі та складанням серенад.

– Ви активно ведете свої сторінки у соціальних мережах. Найпопулярнішою темою, як і в кожного чоловіка, у вас є їжа. Добре готуєте?

– О, це болюче питання! Не для мене, звичайно, для інших. Відверто кажучи, маю певні проблеми з куховарством. Можу приготувати тільки якісь примітивні страви – це тому, що я не примхливий в їжі і таке меню мене цілком влаштовує. До речі, приготувати що завгодно можна за допомогою Інтернету. Прочитав статтю або подивився ролик – і куховар собі на втіху. А ще я дуже не люблю мити посуд після своїх кулінарних експериментів. Навіть посудомийну машину купив.

– Про що сьогодні мріє Жан Беленюк?

– (Після довгої паузи) Є дві мрії. Очевидно, що одна залежить виключно від мене, і вона стосується вершини Олімпу, бо «срібло» – це зовсім не для мене. А ось друга лежить в іншій площині. Якби я мав  можливість виконати хоча б одне бажання, то припинив би війну на сході.

Розмову вів Олександр МИХАЙЛЕНКО

Редакція

Редакція “Українського репортера”


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.