Чому владі варто боятися весни?
Сьогодні, напевно, лише ледачий не зазначає у своїх статтях, коментарях і постах той факт, що українське суспільство вагітне черговою революційною ситуацією.
Але назвати навіть приблизну дату, коли станеться соціальний вибух, ніхто з експертів й аналітиків поки що не наважується. І це зрозуміло: надто вже суперечлива діалектика взаємодії об’єктивних умов і суб’єктивних чинників виникнення кожного конкретного революційного катаклізму.
Однак сьогодні можна стверджувати, що нинішня влада вже зробила велику частину «домашнього завдання» щодо формування свого могильника. У суспільствознавчих дискурсах головною рушійною силою прогресивних змін в Україні хтось вважає «середній клас», хтось «креативний клас», а хтось «відповідальний клас». Та, на наш погляд, найбільше на цю роль підходить «прекаріат». Це, згідно з визначенням Гая Стендінга (викладача Школи східних та африканських досліджень університету Лондона), зростаючий соціальний клас без професійної ідентичності, чиє виникнення породжено економічною нестабільністю, що виникла в останні роки в результаті поширення по всьому світу неоліберального капіталізму (з англійської precarious – «нестабільний», «нестійкий», поєднаний зі словом «пролетаріат»).
За методологією англійського економіста, прекаріат у західних країнах може бути розділений на три соціальні групи. Це, по-перше, атавісти, які дивляться назад у пошуках втраченого минулого, які ностальгують і розгублено розглядають сьогодення. По-друге, прогресисти – недавні випускники університетів, які раптово усвідомили, що залишилися по вуха у боргах за взяті кредити і без надії на кар’єру через різке скорочення пропозицій на ринку праці, тобто неначе перебувають у пошуку втраченого майбутнього. І, по-третє, різні меншини, мігранти, біженці, які втратили надію на поліпшення свого соціального стану, починають злитися і протестувати через невирішеність своїх матеріальних і громадських проблем.
На думку Гая Стендінга, саме перша група – атавісти, які впали в політичне буйство, підтримали Brexit, уможливили тріумф Дональда Трампа, підтримують «Північну Лігу» в Італії, Національний фронт Марін Ле Пен у Франції та інших націоналістів-популістів у Європі. Сьогодні домінує думка, що всюди праві популісти виграють політично.
Але прогресисти також підняли революцію, стоячи пліч-о-пліч з прихильниками «Подемос» в Іспанії, Берні Сандерса у США, Джеремі Корбина у Великобританії, датської партії «Альтернатива» і лівих рухів у Німеччині, Португалії та Скандинавії.
«Заради конкурентоспроможності у світовій економіці, що глобалізується, уряди всіх мастей провели реформи ринку праці, які підвищили гнучкість, але одночасно зробили прекаріат незахищеним, – зазначає англійський економіст. – Вони послабили обмеження для банків і фінансових корпорацій, давши можливість фінансистам отримувати більший дохід, одночасно загнавши прекаріат у борги. Вони зміцнили захист прав власності усіх форм: фізичної, фінансової та інтелектуальної, що збільшило дохід тих, хто володіє активами. Природно, за рахунок решти. Вони надали податкові пільги багатим і субсидії – корпораціям, одночасно вимагаючи скорочення державних витрат заради збалансованості бюджету і зменшуючи пільги прекаріату, знижуючи його абсолютний і відносний дохід. Кожен випадок пояснювався тим, що такі заходи прискорять економічне зростання і збільшать загальний «пиріг». Однак майже всі вигоди від цього зростання отримала маленька світова еліта, яка, природно, почала продавлювати подібні зміни ще активніше, ніж раніше».
Якщо виходити з методології Гая Стендінга, то до українського прекаріату можна віднести:
1. Чиновників і держслужбовців, яких після люстрації та з інших причин було звільнено з органів влади після Революції Гідності. До особливої групи в цій категорії належать працівники МВС, які не пройшли переатестації під час формування нової української поліції. Як відомо, більшість із них звільнилися на міліцейську пенсію, але публічно висловлюють невдоволення і навіть публічні протести у зв’язку з тим, що її рівень значно нижчий, ніж передбачено Законом «Про національну поліцію». А це близько 200 тисяч ще дієздатних чоловіків, які вміють поводитися зі зброєю.
2. Бійців добровольчих батальйонів, що звільнилися, багатьох з яких не тільки не змогли забезпечити обіцяними земельними ділянками, квартирами, гідною матеріальною винагородою, а й намагаються інформаційно і політично дискредитувати.
3. Малий і середній бізнес, який змусили з 1 січня 2017 року підвищити мінімальну зарплату своїм працівникам до 3200 гривень. Ні для кого не секрет, що на цьому рівні зарплати і раніше виплачувалися в конвертах низовим фахівцям. Але після їхнього формального затвердження Верховною Радою суми податків, що перераховуються юридичними особами, збільшилися як мінімум в 2 рази.
4. Власників і найманих працівників кіосків і МАФів, які нинішня київська влада почала активно зносити по всьому місту.
5. Представників середнього класу, чиє матеріальне становище і рівень заробітної плати не дозволяють отримувати від держави субсидії для компенсації підвищення цін на опалення, електроенергію, гарячу та холодну воду.
6. Біженців і переселенців із Криму, окупованих територій Донецької та Луганської областей, для більшості з яких наша держава протягом уже трьох років не може створити нормальних умов для соціально-економічної адаптації та життєдіяльності.
7. Працюючих пенсіонерів, чиї пенсії влада обклала 15-відсотковим податком і які через це вважають себе пограбованими.
8. Чоловіків – випускників ВНЗ, які навчалися на військових кафедрах і не проходили служби в армії. Як відомо, згідно з недавнім указом Президента їх можуть призвати для проходження військової служби на первинних офіцерських посадах на 18 місяців. І хоча це, безумовно, викликано об’єктивними обставинами російської військової агресії, однак більшість із них не бажає захищати нинішню владу.
Незважаючи на ідеологічні та ментальні відмінності перерахованих вище соціальних груп, їх об’єднує невдоволення діями нинішньої влади по відношенню до них і невпевненість у своєму найближчому майбутньому.
З 1 березня 2017 року, коли відбудеться чергове підвищення тарифів на електроенергію та опалення (а це, відповідно, призведе до подорожчання практично усіх товарів і послуг), протестна енергія українського прекаріату, на мою думку, буде посилена невдоволенням більшої частини населення країни. Тому саме у квітні-травні влада має боятися масових громадських протестів…
Володимир ЛАРЦЕВ, директор Центру антиолігархічної політики
Фото Леоніда ФРОСЕВИЧА
