Преса національних меншин: без вини винувата
Чимало колег-працівників державних та комунальних ЗМІ з нетерпінням чекали того часу, коли зможуть звільнитися від опіки своїх засновників, які крім часто скупої фінансової підтримки щедро наділяли вказівками та зауваженнями, що іноді межували із забороненою у нашій країні цензурою. Не секрет, багато хто й боявся цього процесу, небезпідставно сумніваючись, чи зможе вижити у такому вільному плаванні. Про це говорили не один рік, чекали зручного для усіх моменту, який так і не настав. Та однак, процес триває. Хтось уже більш-менш впевнено стоїть на ногах і бачить перспективу для себе, інші тільки зробили перші кроки і ще не знають, чого очікувати. Аналіз і висновки будуть зроблені пізніше. Але вже зараз очевидно: заручником неочікувано стала преса національних меншин.
Адже наприкінці минулого року Міністерство культури видало наказ про вихід зі складу співзасновників друкованих ЗМІ. Зокрема тут йдеться про газети «Роден край» (болгарською мовою), «Конкордія» (румунською), «Єврейські вісті» (іврит), «Арагац» (вірменською), «Дзеннік Кийовські» (польською). Наступного ж дня із співзасновників «Роден краю» вийшла і Одеська обласна рада (газета видається у цьому місті). Зроблено це нібито ж тільки з благих міркувань з метою виконання закону «Про реформування державних та комунальних друкованих ЗМІ». Зрозуміло, що газети національних товариств мають виключно просвітницьке спрямування і не можуть конкурувати із суспільно-політичними виданнями, а тим більше з комерційними.
Редактори цих газет Феодора Костова, Дойна Старик, Семен Бельман, Женя Церунян, Станіслав Пантелюк звернулися до Президента з відкритим листом, у якому сказано: «За час свого існування (із жовтня 1991року) газети національних меншин переживали неодноразову реорганізацію – були додатками до газети Верховної Ради України «Голос України», потім передані Державному комітету України у справах національностей та міграції. З 2011 року державна підтримка газет належать до компетенції Міністерства культури України. (…) Нас ніхто ні про що не інформує. Який державний орган проводитиме подальше фінансування?
Здається – начебто нікому й діла немає до цих п’яти видань мовами національних меншин. Але друковані етнічні ЗМІ за 27-річне існування відіграли і відіграють важливу роль у ствердженні демократії, миру та злагоди в країні, реально сприяють реалізації європейських норм і стандартів в етнополітиці багатонаціональної України.
Ми, редактори цих видань, знаходимося у ситуації заручників. У нас обов’язки перед передплатниками по всій Україні – ми не можемо не видавати газети, але у нас відсутні гарантії, що ми розрахуємося з друкарнями, експедиціями, орендарями, а також із журналістськими колективами. Без державної підтримки ця вкрай важлива для держави програма – видання газет мовами національних меншин – існувати не може».
Для того, щоб вони могли й далі регулярно виходити, необхідно всього трохи менше п’яти з половиною мільйонів гривень на рік. Не така велика сума в масштабах держави! Тим більше, що міністр культури Євген Нищук повідомив, що в Україні планують створити ще один центральний орган виконавчої влади – Державну службу з питань етнічної політики і свободи совісті. Інформація про це розміщена у газеті «Роден край» поряд із згаданим наказом Мінкульту. Можливо, саме в її функції входитиме також і державна підтримка преси національних меншин?
Це було б логічно, але, схоже, нічого конкретного про це не знають і в самому міністерстві. Інакше б пояснили людям. Адже загрозою для цих видань стурбовані не лише редактори. Голова Кіровоградської обласної організації «Об’єнання болгар «Нашите хора», депутат парламенту болгар світу Сергій Осадчий на початку січня звернувся з цього приводу до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Людмили Денисової.
Паралельно подібне звернення підписали ще майже півтора десятка керівників громадських організацій та товариств національних меншин в області. Звідти лист за підписом представника уповноваженого Л. Козуб переадресували до Міністерства культури, аби там надали роз’яснення «по суті порушених питань».
Буквально через кілька днів офіс Уповноваженого з прав людини і зацікавлені автори звернення отримали відповідь, підписану державним секретарем міністерства Ростиславом Карандєєвим.
Вона гідна цитування:
«Міністерство культури України надсилає для розгляду в межах компетенції звернення Кіровоградської обласної громадської організації «Об’єднання болгар «Нашите хора» до представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо загрози закриття газет, які виходять мовами національних меншин в Україні. Про результати розгляду просимо надати роз’яснення автору звернень, повідомити Уповноваженого у передбачений законом строк».
Шановний державний секретар сам зрозумів, що підписав (виконавець Вдовенко Н.А.)? Тобто, представник Уповноваженого просить міністерство пояснити ситуацію, а воно відсилає лист назад з таким же проханням ще й нагадує, що представництво уповноваженого з прав людини має саме себе вчасно повідомити про результати!
Вищий пілотаж бюрократії! Що ж тоді чекати і на що сподіватися тим, хто покладається на мудрі державницькі рішення таких високопоставлених чиновників?! І яка ж подальша доля цих газет мовами національних меншин, які виявились без вини винуватими?..
Світлана ОРЕЛ, Кропивницький
Від редакції “Українського репортера”.
На сполох вдарили журналісти з видань національних меншин. Хотілося б, щоб їх почули там, нагорі… І нарешті побачили, на тверезу голову проаналізували, що коїться в інформаційній сфері країни, особливо на ниві друкованої преси. Тотальне зубожіння і вимирання… Нібито й добре, що держава узяла за приклад світовий досвід і пустила пресу у вільне плавання. Але ж як недолуго це зроблено! З якими перекосами і перепонами, скільки пут і зашморгів на цьому шляху!
Космічні тарифи Укрпошти, височезні ціни на газетний папір, друк заганяють пресу в безпросвіток та нужду. Оце і є благодатний фон для розвитку медіа? Зате олігархічні телеканали жирують, сюди залюбки біжать чиновники різних калібрів, аби щось промекати в ток-шоу. Живемо у страшні часи винищення преси! Вигідно?
Подивіться, скільки вже газет закрилося! Навіть армійські “Народна армія” та “Військо України” припинили вихід у світ. І це в часи війни з Росією, в період гострого протистояння з рашівською ворожою пропагандою, з різною путінською наволоччю, з п’ятою колоною. Навіть у столиці пішла в небуття славетна газета Київради “Вечірній Київ”, якій виповнилося 110 років.
Її закрили під завісу 2018-го, хоч мер Кличко і його заступник Олексій Резніков клялися, що газета буде жити… Мели язиком, щоб губи не дармували, як той казав. Закрили тишком-нишком, навіть читачів не попередили. А навіщо? Звикли. Стиль. Смотрящі рулять! А депутати Київради навіть слова не промовили на захист газети!
Але ж пригадується, як той же Резніков у 2015 році говорив: “Вечірка” – одна із найстаріших газет, зі своєю історією. Тому ми не маємо права навіть думати про її закриття. «Вечірка» – одна із візитівок Києва. Тому «Вечірньому Києву» – бути!”. Отакі слова і дивнії справи влади. До речі, Руслан Карандєєв з Мінкульту свого часу друкувався на шпальтах “Вечірнього Києва”, мабуть, він про це вже й забув. Він сьогодні – велика шишка…
