Україна пишається такими жінками
Про жінок на війні, мужніх волонтерок. Якщо колись побачить світ багатотомна історія боротьби з російсько-терористичними військам на сході країни та в Криму, то дуже хочеться сподіватися, що у цих книгах будуть розповіді й про них.
Протягом кількох років мені, журналісту, випала нагода спілкуватися з багатьма нашими героїнями, публікувати матеріали про них у ЗМІ. Сьогодні хочеться знову відкрити свій журналістський блокнот.
Ірина Базикіна: “Що таке щастя? Це коли тобі тепло і бушлат по розміру”
Поруч з нами, у Києві, мешкає Ірина Базикіна. В соцмережах можна прочитати, як ця жінка наполегливо працює на волонтерському фронті.
А ще ж недавно Іра перебувала на службі…
«Що таке щастя? Це коли тобі тепло і бушлат по розміру» – виводила свою формулу Ірина Базикіна, тодішня медсестра 10-ї гірсько-штурмової бригади.
Мені видалося, що Ірина – мов ота пташечка серед кремезних хлопців. Невисокого росту, тендітна. А в очах… «читається» якась потужна внутрішня сила. Дуже вольова. Дивишся на неї й думаєш: а може, у цій дівчині генетично закладено жертовність, бажання бути там, де оті хлопці-велети – на волосині від смерті.
Дізнавшись, що Ірина записалася добровольцем до армії, її друзі кілька днів не могли прийти до тями. Вона ж – сімейна людина: у неї – п’ятирічна донечка Марійка, чоловік, розповідали волонтери.
«Якщо кожен буде ховатися за якісь підстави, щоб не йти на фронт, мовляв, діти, робота відповідальна, то що буде з державою?» – це вже вона, Ірина, так вважає. У добровольці вона записалася «по знайомству» в Деснянському райвійськкоматі, бо не хотіли «брати»…
От вам і пташечка. Обняла чоловіка Костянтина, донечку – і до війська. Вона – солдат. Наш солдат Джейн – так називали дівчину волонтери.
Навчальні частини, полігони. Раніше вона, як волонтер, багато разів «прилітала» на фронт – привозила речі, медикаменти, спорядження. А згодом вже сама виглядала волонтерів з «цивільних доріг» і тішилася, якщо привезуть чи то дизельний генератор, чи то ліки…
Іра має кілька професій. Закінчила медучилище, працювала в дитячій поліклініці. Згодом, після закінчення вишу, «додала» ще одну спеціальність – дизайнер одягу. Трудилася за фахом. Але ж дизайнер на фронті … нікому не потрібен, промовляє Ірина. Ось тому наш солдат Джейн лікувала всіх.
“Сьогодні буває, що у хлопців – опіки, бо мешкаємо в наметах, а тут – «буржуйки». Є різні травми, адже триває навчання. Також грипують люди. Річний запас медикаментів «пішов» за два місяці”, – розповідала Ірина.
Андріана Сусак у бій ішла першою
Познайомлю вас ще з однією героїнею (псевдо Малюк) – розвідницею штурмової групи батальйону «Айдар». За фахом дівчина – перекладач з англійської та німецької.
“Якщо Малюк був попереду, ніхто із наших не мав права боятися, – переконував мене заступник командира штурмової групи батальйону «Айдар» Петро Карпусь. – Відчайдушна дівчина! У бій йшла першою. І турбувалася про всіх: і про медикаменти подбає, і про зв’язок… Уявляєте, вона на п’ятому місяці вагітності ще на фронті була! Хлопчика народила. Ми згодом й на хрестинах були… Андріана навіть у танку не розгубиться.
Дівчина дещо ніяковіє. Вона – з великим букетом червоних троянд – їй вручили орден «Народного героя». На моє прохання Андріана підійшла до експозиції в Національному музеї історії Другої світової війни, розповідає про свої речі:
– Ось мій комбінезон, німецький. Дуже хотіла мати такий, зручний. Побратими подарували… На Бахмутці – мінус 25 морозу, а я у цій формі… Вона із запахом війни. Брудна. Навіть не перу. А ось шита-перешита трофейна кобура. Кросівки… У них я «брала» Щастя. Шнурівки замальовувала зеленою фарбою, щоб не було видно білого кольору. Рукавчики… Я в цих рукавичках «пробігала» майже всі бої. Їх подарував один із побратимів. Він пізніше загинув, і помирав у мене на руках. Я бачила, як йде від нього життя, кричала: «Живи!». Привезла хлопця до лікарні, а згодом дізналася, що… помер. Якось потім понюхала рукавчику, а вона пахне його парфумами. Я зняла її і сказала, що більше одягати не буду.
Олена Гуменюк: “Хочеться усім допомогти, усіх прихистити”
У Коцюбинському мешкає Олена Гуменюк. Знаєте, який у неї принцип?
«Хочеться усім допомогти, усіх прихистити, бо хто краще за мене може відчути цей біль…»
У цьому уся вона – вдова легендарного командира 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь».
Пані Олені часто телефонують поранені, вдови, просять допомоги чи просто поради. А допомагати воїнам батальйону, який створив чоловік, вважає своїм святим обов’язком. Вона чимало днів «пропадала» на передовій, залишаючи трьох дітей на брата чи сестру. Але закінчилася декретна відпустка по догляду за дитиною і Олена Гуменюк сама стала у стрій – попросилася в армію на контрактну службу.
«Коли був живим чоловік, то казав, що захищати Україну буде він, а я, мовляв, повинна виховувати дітей. Тепер ось так склалося, що й діти вже долучаються до волонтерства», – промовляє пані Олена.
Ниточка розмови потягнулася до її сонечок – діток. А троє хлопчиків-близнюків не по роках розвинуті, особливо вражають їхні козацькі чуби-оселедці…
«Козацькі чуби у них були ще задовго до Майдану, коли це ще не так було в моді, – видає сімейні «секрети» пані Олена. – Чоловік дуже тішився хлопчиками, назвав Олегом і Святославом на честь київських князів, а Максимом назвала я. Хлопці змалечку виховувалися у патріотичних традиціях, адже мій чоловік з давнього козацького роду. Він дуже захоплювався козацькими традиціями, популяризував бойовий гопак, мав багато учнів. Наші хлопці також займаються цим видом бойового мистецтва, їм він дуже подобається, так само, як і музика, живопис, іноземні мови. Олександр хотів, щоб наші діти знали досконало українську, а також декілька іноземних. Вони сьогодні вивчають англійську та китайську. Уроки даються хлопцям легко, бо вчаться за пришвидшеною програмою. Звичайно, мені тепер доводиться для хлопців бути і за батька. Але хіба може бути інакше?»
А тато? Він весь час… зі своїми синами.
«Він їм постійно сниться, дає поради, – промовляє пані Олена. – Іноді бувають такі випадки, що дітям батько «підказав», що сьогодні буде така подія, і потім це справді відбувається. Дивовижно».
Сини, буває, одягають батьківські армійські кашкети… Й довго не знімають…
«У чоловіка був оберіг – м’яка іграшка чебурашка, – зачіпає таку струнку співрозмовниця. – Коли хлопці були ще малі, захотіли зібрати сім’ю чебурашок. Але вдалося тільки придбати чебурашку-тата і чебурашку-синочка, чебурашки-мами не вдалося ніде знайти. Коли батько ішов на фронт, діти дали йому з собою чебурашку-синочка, а тато залишився дома. Після того, як чоловік загинув, іграшка повернулася з його особистими речами. А коли ми споряджали для 11-го батальйону вантаж, діти передали на фронт чебурашку-тата, щоб він оберігав бійців, а синочка залишили дома. Бійці ніколи з машини не виймали чебурашку, він був справжнім оберегом. Чомусь Олександр, коли 15 серпня 2014 року потрапив у засідку, чебурашку тоді з собою не взяв…»
Не знаю, чи є ще хоч один народ на землі, в якого — стільки прекрасних захисниць (хоча прийнято вважати, що це чоловіки мають бути оборонцями рідної землі).
На фото: Так під час Революції Гідності вітали жінок
Фото Леоніда ФРОСЕВИЧА
