“По нас стріляють. Прощавай!”
Активістку Майдану Наталію Лук’яненко у лютому цього року Президент України нагородив за волонтерську діяльність орденом княгині Ольги. А три роки тому вона разом із друзями допомагала нашим військовим в анексованому Криму, і так склалося, що стала однією з перших волонтерів… Потім – полон… Пережите залишиться в пам’яті на все життя… Отже, як це було.
Спогади пані Наталії:
“Я зберігаю цей квиток… Зберігаю як свідоцтво про народження… Саме 16 березня 2014 року в 13-му вагоні я поверталася додому. Мене відпустили з полону.
Троє озброєних чоловіків у формі під дулами автоматів вели тендітну дівчину серед білого дня в рідній країні… За що? А присутні… опускали очі або робили вигляд, що мене немає.
Я пам’ятаю все, як зараз… Я була уже в поїзді, але тіло продовжувало тремтіти, хоча розум просив припинити… Всю дорогу я прислухалася до кроків тих, хто ходив повз купе… Я боялася не доїхати… боялася більше не обійняти маму, а ще я думала про тих, хто лишився у тому мороку…
Я не знаю, скільки ще років писатиму про те, що сталося… скільки ще часу мені потрібно буде, щоб виговоритися… але нехай…
Дякую, Боже, що лишилася жива… Дякую всім, хто молився…
Полон… Чи могла я коли-небудь хоча б подумати, що таке матиме місце на війнасторінках книги мого життя? Ми ніколи не знаємо, що з нами буде завтра, але точно ніколи навіть думки не допускаємо, що щось подібне може статися з нами.
…Ми перебували в Криму вже майже два тижні. Військові частини, зустрічі з тими, хто склав присягу на вірність Україні. Саме тоді ми вперше почали допомогати військовим власними силами.
Севастополь, Перевальне, Євпаторія, Фіолент, Феодосія…
13 березня 2014 року в Сімферополі нашу автівку переслідували, потім відкрили по нас вогонь, а потім я з Олексієм Гриценком і Сергієм Супруном опинилася в полоні…
А наступного дня мама і тато перестали спати, пили заспокійливе, брат Олександр Прокопенко, сестра Світлана Островська зібрали усі емоції в кулак і думали лише про те, щоб мене відпустили. А сестра Світлана писала мені віртуальні листи: “…З учорашнього дня у моїх грудях кулак, я не можу його розтулити і нічого не можу з цим зробити. Але я знаю, що все буде добре, тебе відпустять, я просто не можу допустити інших думок…
А знаєш, я вчора увечері прийшла під Верховну Раду… Одна, і мені хотілося кидати камінння у вікна… Було вже пізно, там не було нікого, я ходила, стиснувши кулаки, і розуміла, що я нічого не можу вдіяти, щоб тобі допомогти. Я повернулася і ззаду в парку побачила хрест, а біля нього черницю. Я підійшла до неї, а вона читала молитву за порятунок полонених… Не знаю, де ти зараз, але я хочу, щоб ти відчувала, що я поряд і тримаю тебя за руку…”
І я відчувала…
Я пам’ятаю, що там, у полоні, мій мозок відмовлявся вірити, що це відбувається з нами. Все було, як у страшному кіно… Останнє, що я встигла зробити – подзвонила другові й повідомила про переслідування: “По нас стріляють. Прощавай”. І поклала слухавку.
До сьогодні я не можу згадувати деталей тих днів полону, бо коли починаю про це думати, моє тіло судомить…
Там, розуміючи, що твоє життя не належить тобі (тоді воно належало Ігорю Безлеру, відомому як “Бєс”), в голові не було думок, єдине, про що я молила Бога, – щоб батьки витримали це випробування, і щоб хлопців несильно били, щоб були живі. І більше ні про що.
Коли нас уперше виводили на обмін, я попрощалася з життям. А потім чуємо: “Українська сторона не виконала умов” – і ми знову повертаємося… Знову в морок.
Коли наставав ранок, а коли вечір – я дізнавалася по стукоту жіночих підборів. Уявляла, як десь там, в підвалах, катують і принижують моїх друзів, а в цей час хтось приходить на роботу, заварює вранішню каву… А ввечері біжить додому варити дітям вечерю…
Пям’ятаю, як здригалася, коли чула, що йдуть до мене. Ненавиджу звук ключа, що повертається в замку…
Але тоді в моїй крові була така кількість адреналіну, що я не відчувала ні болю, ні страху. Просто “дивилася кіно”, в якому мала і свою роль… А сьогодні за кожною думкою – хвиля жаху і неймовірний стукіт серця, яке намагається “втекти”…
Я продовжую боротися… Задля України, задля майбутнього. Продовжую “боротися” і з самою собою і вірю, що обов’язково прийде час, коли я більше не боятимуся темряви, натягнутої на очі шапки і звуку ключа, що повертається в замку…
Я хочу подякувати і поклонитися низенько всім людям, які підтримували мене: Євгенії Ігнатенко, Олесі Чайці, Світлані Родіоновій, Ірині Волковій та багатьом іншим, хто молився за мене і за хлопців, хто був поряд із батьками і моїми рідними, хто знайшов сили і сміливість просто бути поряд у той час, коли немає слів…
Я дякую моїй дорогій людині Олегу Лук’яненку і близькому другові Тарасу Шкоденку за спробу мене витягти, за що вони потім зазнали катувань. Я в боргу перед вами. Низький уклін кожному, і щасливої вам долі.
Я люблю вас”.
За професією Наталія — декоратор-флорист. Кілька років тому вона закінчила навчання у Латвії. Вінок, який прикрашає голову нашої героїні (його ви бачите на світлині) — її дипломна робота у Ризькій флористичній школі. “У нас весільні вінки дещо призабуті, – розповіла Наталія, – а даремно. Бо не знаю, чи ще якась країна може похвалитися чимось подібним”.
Фото зі сторінки Наталії Лук’яненко у Фейсбуку
