Іван Заєць: “Для мене народні депутати – такі собі антигерої…”
Знаного політика Івана Зайця називають одним із тих, хто був депутатом у парламенті чи не найдовше – протягом п’яти скликань. І хоча сьогодні Іван Олександрович не є народним обранцем, він усе ж постійно тримає руку на пульсі суспільно-політичних подій. “Український репортер” поцікавився думкою політика про больові точки сьогодення.
– Час од часу бачимо спроби поставити підніжку українській мові – інакше як зрозуміти законопроект про державну підтримку, розвиток, популяризацію та захист російської мови? Його зареєстрував у Верховній Раді депутат від Опоблоку Євген Балицький. Що скажете, пане Іване?
– Треба врешті-решт прийняти ось який закон – «Про державну мову». Законопроект зареєстровано, не знаю, чому народні депутати зволікають з голосуванням. Ви ж знаєте, що паралельно Конституційний Суд України розглядає справу за поданням 57 народних депутатів щодо відповідності Конституції Закону «Про засади державної мовної політики», так званого закону КК – Ківалова-Колісниченка. Цей закон вмикає механізм руйнування державного статусу української мови. Він не тільки суперечить Конституції, але й ухвалений з великими порушеннями конституційної процедури.
Наприклад, під час голосування не було потрібної кількості депутатів у сесійній залі. Було порушено ще кілька статей Конституції під час прийняття цього документа. Тому, з моєї точки зору, є усі підстави визнати цей закон неконституційним.
У парламенті також зареєстровано законопроект «Про мови в Україні». На мою думку, цей документ є спробою торпедувати прийняття Закону “Про державну мову”, він по суті відтворює всі ті негативи, тільки, можливо, у трішки ослабленій формі, які властиві і закону КК. Найбільший ґандж (методологічний, ідейний) щойно згадуваних двох документів полягає у тому, що мови національних меншин фактично одержують однакові права з державною мовою, чого бути не може. І саме таким чином сьогодні намагаються зупинити процес прийняття Закону “Про державну мову”.
Це певний крок на випередження. На жаль, вище керівництво держави, багато народних депутатів досі не зрозуміли важливості гуманітарної складової у державному будівництві. Війна Росії проти України якраз показала, що найслабшою ланкою державної політики виявилася гуманітарна. Тому сьогодні треба домагатися від влади проведення в Україні центричної гуманітарної політики, яка передбачає наділення української мови справжнім статусом державної. Відтак потрібна потужніша робота з відтворення традицій, звичаїв українського народу, з формування інформаційного простору. Треба також вести мову про об’єднання наших православних церков у єдину Помісну Церкву. Треба говорити і про необхідність поглиблення історичної пам’яті, яка є дуже важливим елементом національної ментальності будь-якої нації.
– Як ви думаєте, чому депутати не дали відсічі таким законопроектам?
– Тому, що у парламенті мало патріотів. Я би навіть говорив про низьку якість світогляду депутатів, їхню неосвіченість. Вони не розуміють природи українського державотворення. Якщо говорити про нашу державу, то вона творилася у річищі європейської державотворчої традиції як держава національного типу. А це означає, що в основу формування нашого соціуму, держави покладено традиції української нації при гарантуванні прав національних меншин. Так, до речі, створювалися усі європейські держави, і сьогодні вони є державами національного типу. Коли наша влада заявляє, що 25 років тому незалежність нам упала з неба, то це говорить про те, що вона не засвоїла перших уроків державотворення. І не бажає цього робити. Для мене народні депутати – такі собі антигерої…
– З їхніми задекларованими мільйонами гривень…
– Є й інші речі. Вони навіть не скористалися такою подією, як 25-річчя Незалежності України і 25-річчя грудневого референдуму, коли було підтримано Акт проголошення Незалежності. Не було жодного урочистого засідання Верховної Ради, а такий ювілей із позиції історії – це мить, але з іншого боку – це час появи нового покоління. Очевидно, треба було використати таку нагоду для дуже серйозної дискусії про наше українське державотворення. Треба було засвоїти ті уроки, коли творилася держава, і подумати, що треба нам робити сьогодні. Тому за показною освіченістю (знання мов, дипломи багатьох університетів) проглядається недовченість цих людей, дуже низький рівень освіти. Тому ми виходимо ще й на таку велику проблему – розрив поколінь.
Коли ми прийшли в політику наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років, то були повними неофітами у цій сфері. І ми тоді постійно запрошували до дискусій письменників, вчених, усіх, хто розумівся на державотворенні, тобто наша держава будувалася на принципах спадковості. Наприклад, за круглим столом на цю тему розмовляли я, себто представник покоління 1950-х років, поруч зі мною були представники 40-х, 30-х і навіть 20-х років минулого століття. А сьогодні, на жаль, спостерігаю дуже негативне явище – розрив поколінь у політичній діяльності.
– На чому базуються ваші міркування? Адже історію не перекреслиш одними заявами, навіть гучними.
– Нинішня влада вважає: те, що робилося до них, було неправильно, історія України починається від них. І до певної міри прикриваються російсько-українською війною. Кажуть не про те, що в нас була держава і ми сьогодні захищаємо її незалежність, свободу. Натомість чуємо, що тільки сьогодні народжується українська незалежність. Це – абсолютна історична неправда. До речі, Росія завжди розглядала Українську державу (та й націю) як свого ворога. І метою всіх воєн, які Росія розв’язувала проти України, було знищення державності, нації як елементів людської цивілізації.
Вважаю, що суспільство має підвищити вимоги до політиків у духовному, моральному, культурному аспектах… На жаль, сьогоднішня влада недооцінює якраз важливості гуманітарної політики, духовно-культурного життя. А це розхитує свідомість людей. Ми ж добре розуміємо, де укоренилися російські війська. Там, де була російська культура, де розквітав “русский мир” і де все українське зневажалося. А де зневажається, там і виростає ненависть до всього українського. Саме русифікація України спричинила зневагу до українського, до великої історії. Бо наша нація є надзвичайно давньою, потужною, вона з’явила дуже багато зразків світової культури. Тому сьогодні ключовою у процесі оборони, державотворення, становлення нашої єдності є саме гуманітарна політика. Але відсутність україноцентричної гуманітарної політики якраз і вказує на низьку якість нашої влади.
Головним джерелом русифікації – нового витоку, досить потужного і широкого – є вищі структури державної влади. Ну скажіть мені, як це так, що за чверть віку нашої незалежності міністри і досі пишаються тим, що не знають української мови і не бажають вивчити її? Адже міністри, депутати мають бути ще й еталоном, прикладом. А в нас дійшло до того, що можемо призначати іноземців на високі посади без знання української мови, даємо їм громадянство. Тому треба відверто говорити про якість нашої політики, про те, що процес русифікації запускається саме структурами на вищих органах державної влади.
Розмову вели Світлана КОВАЛЬОВА,
Леонід ФРОСЕВИЧ
На світлині: Іван Заєць (другий праворуч)
Фото Кирила ХМІЛЬОВА
