Генерали повинні воювати не заявами, а кулями і снарядами. Про вбивчу тишу на фронті
Наша країна – у двох новітніх і страшних війнах: коронавірусній і московитсько-українській. На цих фронтах дуже багато запевнень про необхідність збереження життя. Реальність – зовсім інша.
Минулої доби, 30 жовтня, путінські терористи вбили двох наших воїнів, ще двох поранили. Окупанти, схоже, залишилися безкарними. Бо про їхні втрати невідомо. Українське командування воліє мовчати, це вже традиційно. Народ, який годує свою армію, не повинен про це знати? Українські генерали сором’язливо ховають голову у пісок, коли люди вимагають доповісти, скільки вбито загарбників, скількох поранено. У генералів офіційно – “режим тиші”. Заїжджена пластинка. Сумно. І дуже прикро.
Наше військове командування сьогодні, у першому фронтовому зведенні з передової, навіть не називає прізвищ полеглих Героїв… І вже також традиційно ні міністр оборони Андрій Таран, ні начальник Генштабу Сергій Корнійчук, ні головнокомандувач Збройних Сил Руслан Хомчак не прийдуть до осель рідних полеглих воїнів, щоб провести їх в останню путь, вклонившись світлій пам’яті мужніх оборонців рідної землі. Вони також не попросять пробачення у батьків і матерів загиблих воїнів за те, що не вберегли їхніх синів. А берегти життя воїна – найперший обов’язок командирів.
Ще влітку генерал Хомчак хвалився, що задоволений ходом підготовки до режиму тиші. Сьогодні ворожі безпілотники безперешкодно літають над нашими позиціями і скидають на голови українських воїнів гранати. Чому не збили цю крилату “наволоч”, чому не “подавили” її наші підрозділи радіоелектронної боротьби? Як же ви готувалися до “режиму тиші”, генерале Хомчак?
Це ж найвище військове командування України цьогоріч публічно заявляло, що впроваджує у військах “новітній бойовий досвід”. Пане міністр оборони Таран, чому не спрацьовує ваш “новітній бойовий досвід”, адже гинуть воїни?
Автор “Українського репортера” науковець Іван Забіяка підказує військовому командуванню, керівництву держави реальний план ефективних дій:
“Проти нас воюють тому, що ми дозволяємо, ми даємо привід своєю толерантністю, тому, що користуємося «я нічого не знаю», а не справжнім – «перший ворога стрічаю». І стрічаю не хлібом-сіллю, а зі зброєю в руках, з тією жорстокістю і ненавистю, яку ворог проявляє по відношенню до нас. З такою жорстокістю і ненавистю, щоб страх від них передавався з покоління в покоління століттями! Щоб назавжди відбити бажання воювати з нами.
Проти нас воюють підмінами понять, смислів, маніпуляціями. Нам їх нав’язують століттями, а ми нічим не протидіємо. Діяти треба абсолютно їхніми ж методами і засобами, щоб вони були в шоці. Діяти на випередження, вдаватися до таких же маніпуляцій, підмін, використовувати їхні ж слабкості, ницості. Треба просто знущатися з них”.
Не читають таких статей наші генерали, вважаючи себе, певно, великими стратегами
З повідомлень Міноборони дізнаємося, що очільники відомства виїжджали на фронт, де обговорили питання “ефективної протидії збройним провокаціям”…
А де ж “ефективна протидія” російським окупантам, якщо одного разу після візитів міністра оборони і головнокомандувача на передову було поранено чотирьох наших бійців? У чому полягає тоді реальна суть відрядження на бойові позиції?
Сьогодні, 30 жовтня, із заявою виступив командувач Об’єднаних сил генерал-лейтенант Володимир Кравченко.
Він стверджує, що “на вогневі провокації противника підрозділи Об’єднаних сил надали адекватну відповідь, змусивши російсько-окупаційні війська повернутись до режиму тиші”. Яку саме відповідь? Не уточнює генерал (може, не має даних військової розвідки?). Мовчить про те, скількох окупантів знищено. Як назвати таку політику українського військового командування? Це політика – «я нічого не знаю»… А має бути – «перший ворога стрічаю»!
Генерал Кравченко час од часу виступає із заявами щодо ситуації на передовій. На початку вересня штаб ООС повідомив: “У відповідь на обстріл підрозділи Об’єднаних сил застосували наявні вогневі засоби та дали збройним формуванням Російської Федерації гідну відсіч. Втрати противника уточнюються”.
Після цієї інформації минуло вже два місяці, а штаб ООС усе ще уточнює втрати противника? Пане генерал Кравченко, повідомте нарешті українському народові, якою конкретно була відплата кремлівській орді за смерть українських воїнів. Ви забули про свою обіцянку? Скільки місяців, а може років, вам потрібно, щоб “уточнити втрати противника”? Може, ви сподіваєтеся, що з часом народ забуде про те, що ви обіцяли? Зрештою, чи були ці втрати у ворожому стані? Чи це просто слова, слова українських генералів… на вітер?
Генерали повинні воювати не заявами, а кулями і снарядами.
Леонід ФРОСЕВИЧ
